Із юридичного погляду формула «референдум про мир» є радше політичною метафорою, ніж визначеним правовим інструментом. Конституція України не знає такого предмета референдуму.
«Під цим формулюванням можуть матися на увазі різні речі: схвалення міжнародного договору, погодження його окремих умов, загальнополітична консультація з громадянами або плебісцит. Жоден із цих варіантів у такому вигляді не передбачений чинною конституційною моделлю», – пише у статті для ZN.ua експерт Центру політико-правових реформ та ексзаступник голови ЦВК Андрій Магера.
В Україні сьогодні склалася ситуація, для якої немає готових конституційних сценаріїв. Конституція України не описує реальність, у якій опинилися українці, і не повинна цього робити. Основний закон не містить «воєнного плану миру», так само як не передбачає готових рецептів ухвалення рішень у моменті цивілізаційного зламу. Саме тому відповідальність за такі рішення не може бути механічно розподілена або перекладена — ані на народ, ані на референдум, ані на абстрактну «волю більшості».
«Згідно з Конституцією України, міжнародні договори укладає президент, а Верховна Рада надає згоду на їх обов’язковість. Це — не технічна деталь, а принципова логіка відповідальності: держава делегує складні, потенційно фатальні рішення обраним інституціям, а не виносить їх за межі правового поля. Апеляція до думки народу в цій ситуації може мати різну мотивацію. Вона може бути спробою розділити моральний тягар рішення. Може — щирим пошуком суспільного консенсусу. А може — реакцією на внутрішню кризу довіри до інституцій, які сьогодні перебувають у стані корупційного та управлінського виснаження», – пише автор.
Та незалежно від мотиву, як додає Магера, референдум не може підмінити відповідальність. Тим паче він не може зробити її легальною там, де Конституція не дозволяє. Корупційні скандали, залежність частини політичних рішень від неформальних впливів, втрата суб’єктності — все це, наголошує Магера, знижує спроможність влади діяти як єдине ціле.
«Але на цьому тлі президент залишається фігурою, яка, попри всі застереження, порівняно з парламентом та урядом і з огляду на статус Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України зберігає під час війни вищий рівень суспільної довіри, що підтверджується соціологією. І саме це робить питання відповідальності ще гострішим. У таких умовах реальне лідерство полягає не в тому, щоб передати рішення зовнішньому механізму — навіть під гаслом народовладдя, — а в тому, щоб узяти його на себе в межах Конституції. З урахуванням суспільних настроїв, із відкритим поясненням логіки дій, із політичною та моральною відповідальністю за наслідки. Але без підміни правових процедур плебісцитарними імітаціями», – додає автор.
Магера наголошує: народовладдя під час війни – це не голосування «за» чи «проти» складних міжнародних рішень. Це довіра до інституцій, що діють у межах Конституції, а також готовність цих інституцій відповідати за свої рішення.
«Усе інше — навіть якщо виглядає демократично — створює ризик не єдності, а розламу», – додає експерт.
За його словами, навіть в теорії укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливі лише після внесення змін до останньої. Тоді як Конституція сама по собі має жорсткі запобіжники. Так, її не можна змінювати, якщо пропозиції обмежують права і свободи людини, ліквідують незалежність держави чи порушують її територіальну цілісність. Також заборонено змінювати Конституцію, поки в Україні діє воєнний чи надзвичайний стан.
«Отже, навіть гіпотетично неможливо легалізувати через референдум рішення, які виходять за межі конституційних приписів щодо суверенітету й територіальної цілісності. Саме тому «референдум про мир» у юридичному сенсі є фікцією — він не має допустимого предмета», – вказано у статті.
