Під час спілкування з автором цих рядків один тернопільський юрист сказав майже дослівно наступне: «Ще трішки і юристам в Україні не буде чого робити». Історія, про яку ми розповімо у цьому матеріалі, саме про це – про повний колапс правового поля держави на тлі дикої, каральної та неконституційної мобілізації. Наша історія про відверту зневагу до людей з боку працівників правоохоронних органів в цей непростий для українців час. Ми покажемо, що система не працює, її «хакнули» не російські спецслужби, а наші ж вітчизняні можновладці.
Отже, 9 лютого 2023 року в Тернополі по дорозі на роботу зник молодий чоловік на ім’я Володимир. Як розповів мужчина свої матері трохи згодом, люди у військовій формі зловили його на вулиці й закинули у мікроавтобус, в якому вже знаходилося кілька чоловіків. За кілька хвилин Володимир та його супутники опинилися у приміщенні ТЦК та СП на Тролейбусній, 5. Ще через півгодини чоловіків повели на військово-лікарську комісію, під психологічним тиском змусили підписати висновок і вже о 06:00 наступного дня Володимира відправили до війська. Вдома залишилися дружина та двоє неповнолітніх синів.
Забігаючи наперед, оприлюднюємо документ, в якому керівництво ТЦК підтверджує, що 9 лютого Володимира «доставили» на військкомат.
22 лютого 2023 року мати Володимира – Галина Михайлівна Бойко – написала заяву на ім’я начальника ГУ Національної поліції в Тернопільській області Олександра Богомола щодо викрадення її сина. Пан Богомол особисто пообіцяв жінці розібратися у ситуації та наклав резолюцію, якою передав справу начальнику превентивної діяльності Івану Паньківу. Той, замість того, щоб внести відомості до ЄРДР, передав заяву пані Галини до ТЦК, чим порушив закон.
Далі були чисельні походи Галини Михайлівни на прийоми до Олександра Богомола, дзвінки у приймальню та все нові й нові заяви. Поліцейський начальник то уникав спілкування з жінкою, то знову і знову обіцяв «дослідити питання». А через 6 місяців звільнився з посади.
Але безутішна мати не здавалася. Галина Михайлівна продовжувала добиватися порушення провадження щодо викрадення Володимира. Під час одного з походів до поліції чергова слідча відмовила жінці у складанні протоколу. 15 листопада 2023 року пані Галина знову звертається із заявою до поліції, але зіштовхується зі «стіною» у вигляді слідчого Андрія Ляховича, який просто відмовляється приймати документ. Пише жінка й до Уповноваженого Верховної ради з прав людини Лубінця.
31 січня 2024 року Галина Михайлівна пише чергову заяву до поліції на заступника начальника ГУ НП Андрія Ткачика про внесення до ЄРДР відомостей щодо викладених у її заявах фактів про викрадення людини. На що він не реагує. Паралельно жінка пише нову заяву 1 лютого, а після того, як вона була проігнорована, ще дві – 5 та 8 лютого. В цей самий час пані Галина звертається до суду, аби той змусив поліцію зареєструвати провадження та визнати їх з сином потерпілою стороною.
Рішенням від 09.02.2024 року суддя Тернопільського міськрайонного суду Дзюбановський задовольняє скаргу пані Галини та зобов’язує відповідальних осіб поліції внести до ЄРДР відомості про кримінальне правопорушення відносно осіб та щодо обставин, викладених у заяві від 1 лютого 2024 року та протоколах від 31 січня та 5 лютого 2024 року.
Здавалося б, Галина Михайлівна добилася бажаного результату. Та все ж перемогою він не став. Система продовжувала знущатися над жінкою. Ані пані Галина, ані її син Володимир не були визнані потерпілими від дій працівників ТЦК та поліції.
Тут слід нагадати, що згідно статті 55 КПУ права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Вочевидь, у такий спосіб Галину Михайлівну хотіли позбавити доступу до матеріалі слідства.
Також ст.146 (Незаконне позбавлення волі або викрадення людини) та ст.40 (Фізичний або психічний примус), за якими пані Галина вимагала порушити провадження, були незаконно змінені слідчим Івасишиним А.І. на 146 ч.2. Рішення суду теж на вплинуло на поліцейського.
Жінка продовжувала вимагати від поліції надання пам’ятки про процесуальні права та обов’язки потерпілого для її сина, але їй було повідомлено, що підслідність у провадженні щодо викрадення Володимира визначено за Четвертим слідчим відділом (з дислокацією у Тернополі) Територіального управління ДБР розташованого у Львові. Як повідомили пані Галині слідчий Івасишин А.І та прокурор Дайчак Н.З, саме в ДБР їй видадуть й пам’ятку потерпілих. Жінка повірили, але марно.
Вона написала з десяток заяв на ім’я керівника регіонального управління ДБР Руслана Ляшка щодо визнання її з сином потерпілими, але відповіді так і не отримала. З’ясувалося, що ДБР таких повноважень не має, адже справу порушувала поліція.
Ну а далі провадження знову «відфутболили» іншому органу – на цей раз Тернопільській спеціалізованій прокуратурі у сфері оборони західного регіону.
Паралельно Галина Михайлівна вдруге звертається до суду, аби той змусив слідство надати їй з сином статус потерпілих. Втім, суддя відмовляє їй у скарзі, посилаючись на те, що справа знаходиться не в Тернополі, а у Львові.
Коли ж пані Галина зустрічається з начальником спеціалізованої прокуратури в сфері оборони Вадимом Шафранюком, той пропонує їй написати клопотання на ім’я прокурора Андрія Горика щодо зміни органу досудового розслідування, так як військова прокуратура займається лише порушеннями з боку працівників ТЦК, а в справі Володимира фігурують поліцейські. Отже, за твердженням пана Шафранюка, справу знову повинні були б направити до ДБР. Також Вадим Шафранюк радить пані Галині написати клопотання на ім’я Горика щодо статусу потерпілих. Але пан Горик відповідає «феноменально» – Галина Михайлівна не має у цій справі жодного статусу, а тому не може ні про що клопотати. Завіса!
А ще Андрій Горик направляє справу назад у поліцію, а не у ДБР, як мало б бути і як вимагала пані Галина. Каже, що робить це на свій власний розсуд. А також вносить нові відомості до ЄРДР, що є незаконним.
Та найбільше що обурює і що, на нашу думку, не вкладається у жодні правові рамки, так це те, що пан Горик починає писати повідомлення особисто Володимиру на телефон, у яких просить назвати йому прізвище командира його частини.
Отже провадження щодо викрадення Володимира, пройшовши півторарічне коло, опиняється знову у поліції – на цей раз у Тернопільському районному управлінні. Жодних процесуальних дій у провадженні не здійснюється, як і не надається статус потерпілих пані Галині та її синові. Пан Осадця продовжує лінію усіх попередніх правоохоронних начальників. А тому Галина Михайлівна звертається до суду з клопотанням зобов’язати прокурорів спеціалізованої прокуратури в сфері оборони надати їй з сином пам’ятки потерпілої. Зараз ця справа знаходиться у суді.
Галина Михайлівна, яка сама виховувала Володимира з малку, не опускає руки. Вона все ще вірить у справедливість у цій справі. З початку війни вона знала про ворога-загарбника, який загрожує їй та усій країні зовні. Але вона аж ніяк не розраховувала, що зіштовхнеться з ворогом внутрішнім, який веде себе по відношенню до літньої жінки, матері, громадянки не менш нахабніше та зневажливіше за окупанта. Вкрасти людину посеред білого дня – це як сюжет страшного кіно. Але це не кіно – це реалії сучасної України, які ще не так давно приписувалися лише диктатурі путіна. Мобілізація, яка повинна була стати рятівною для України, стала справжнім прокляттям для її громадян. Скільки ще горя принесе вона людям, до яких не долітають ворожі ракети. Для матері, у якої вкрали єдине дитя, навіть ракети менша біда…
Нагадаємо, до редакції Politerno звернулися близькі тернополянина Віталія Володимировича Долішнього, 1992 р.н., якого 2 червня викрали працівники ТЦК та СП.
