Те, що сталося в ніч на 7 квітня в Сирії, відомий політичний аналітик Віталій Портніков порівняв з наслідками подій 11 вересня для світової політики і політики Сполучених Штатів. Зараз вже мало хто пам’ятає, що президент Джордж Буш-молодший приходив до влади як політик-ізоляціоніст, люто критикував свого попередника Білла Клінтона за надмірну увагу до зовнішньополітичної ролі США. Буш мав намір зосередитися насамперед на внутрішньополітичній порядку – однак 11 вересня рішуче змінило його плани.
Дональд Трамп знаходиться в подібній ситуації. Якби він просто не звернув увагу на хімічну атаку асадівского воїнства в Сирії, то перекреслив би власний образ сильного лідера, який відповідає за свої слова і попередження. Трамп люто хоче відмежуватися від Обами, котрий попереджав – але зупинявся перед застосуванням сили. І якби він після отримання даних про хімічну атаку зробив би вигляд, що нічого не сталося, він виглядав би слабаком у власних очах.
Є, звичайно, і важливий внутрішньополітичний мотив – в тому сенсі, що питання розслідування зв’язків команди Трампа з Кремлем напередодні президентських виборів в Сполучених Штатах є важливою частиною навіть не зовнішньої, а внутрішньої політики США. Ракетний обстріл Сирії немов би повинен підтвердити, що в прийнятті рішень американський президент абсолютно незалежний від Москви, що він керується власними уявленнями про те, які дії потрібно робити – навіть якщо ці дії не сподобаються Володимиру Путіну.
Та все ж, автор не схильний вважати цей мотив визначальним – просто тому, що які б дії не робив Трамп сьогодні, вони все одно не зможуть перекреслити того, що відбувалося вчора.
Головне в таких рішеннях і їх наслідках – це логіка історичних подій, яким не може чинити опір навіть американський президент.
Дональду Трампу явно не хотілося б починати своє президентство з ракетних ударів. Але невизначеність ситуації в Сирії і фактичне відсторонення Сполучених Штатів від врегулювання ситуації в цій країні і від сприяння сирійській опозиції, яка веде нерівну боротьбу не тільки з диктатором, але і з російським і іранським агресорами, створили у Башара Асада і його оточення ілюзію безкарності. Та що там ілюзія – це було цілком виправдане відчуття, підкріплена ще й очевидний зовнішньополітичні помилки нової адміністрації.
Портніков не воліє нагадувати про таку очевидну помилку, як прагнення знайти спільну мову з Путіним для якоїсь “спільної боротьби з тероризмом” при повному нерозумінні того очевидного факту, що Путін – це і є головний генератор терору. Цим прагненням домовлятися була пронизана вся передвиборна кампанія Трампа, він робив подібні заяви і після вступу на посаду. Але все це були загальні фрази. А ось заява про зміну американської позиції по відношенню до Башара Асада, зроблена днями постійним представником США при ООН Ніккі Хейлі – як і попередня їй заява держсекретаря Рекса Тіллерсона про те, що долю Асада повинен вирішувати народ Сирії – це була вже конкретика.
Хімічна атака в Ідлібі сталася після цих заяв – що й не дивно. Так що Білому домі вартує усвідомити, що відповідальність за наслідки цієї атаки Трамп в повній мірі розділяє з Путіним.
Чи хотів Путін, щоб ця хімічна атака відбулася? Звичайно, в звичних конспірологічних рамках можна припустити все, що завгодно – аж до того, що цими атаками сам Путін посилав сигнал Трампу й усьому Заходу. Однак насправді Путін найменше зацікавлений в такому розвитку подій. Його незацікавленість пов’язана з тим, що Кремлю зараз потрібна не конфронтація з Білим домом, а взаєморозуміння з новою адміністрацією – та сама “велика угода”, про яку ще недавно говорив сам Трамп.
Розслідування зв’язків команди нового президента з Москвою лише відкладала можливість досягнення такої угоди. А ось ракетний обстріл Сирії цю угоду скасовує. Тому що тепер уже Путін буде виглядати не повноправним членом Альянсу, яким він представляє себе в гарячковий фантазіях, а слабаком, який злякався рішучого і жорсткого американського президента.
Путін навряд чи ініціював хімічну атаку в Ідлібі – але і запобігти їй він теж не міг. Не міг тому, що він не господар, а захисник Башара Асада.
А у сирійського божевільного свої уявлення про те, що можна і що не можна. І взаєморозуміння Москви і Вашингтона йому точно не потрібно – тому що він прекрасно розуміє, що воно може відбутися за його рахунок.
Що буде далі? В тому-то й фокус, що розвиток подій в світовій політиці тепер абсолютно непередбачуваний. У Пентагоні кажуть, що ракетний обстріл – всього лише одинична акція. Але тепер уже не тільки Асад, але і Путін разом з іранськими аятолами буде випробовувати Трампа “на слабину”.
А американський президент після ракетного обстрілу аеродрому Шайрат вже не зможе зробити вигляд, що його це все не стосується.
І остання – можливо, найголовніша обставина цього обстрілу. Він стався якраз тоді, коли Дональд Трамп спілкувався в своєму маєтку в Мар-а-Лаго з головою КНР Сі Цзіньпіном. І міг бути пов’язаний не з Сирією і Росією, а з Північною Кореєю і Китаєм. Трамп міг продемонструвати своєму китайському візаві, що якщо КНДР не сприйме його попереджень – він вчинить з Пхеньяном так само жорстко, як з Дамаском, і Пекін не зможе захистити свого “поганого хлопця” таа само, як Москва не змогла захистити свого.
Але невідомо, які висновки зробить з цієї демонстрації сили і рішучості глава КНР – вони можуть бути абсолютно протилежні тим, на які можуть розраховувати у Вашингтоні. І в результаті США в період президентства Дональд Трампа втягнеться у відчайдушну конфронтацію з Росією і Китаєм, змушених захищати своє священне право на захист “поганих хлопців”.
