Politerno > Статті > “Гарант” прав олігархів: чому Зеленський не виправдає надії українців на справедливість

“Гарант” прав олігархів: чому Зеленський не виправдає надії українців на справедливість

  • 15 Червня, 2021
  • 555 Переглядів
  • 0

Прихід Зеленського до влади базувався на двох ключових масових емоціях, причому емоціях невротичного суспільства: страху і надії.

У першому випадку – мова про страх війни і нових людських жертв.

Зеленський йшов на вершину владної піраміди, обіцяючи загіпнотизувати поглядом Путіна, але за два роки свого президентства не наблизив країну до миру ні на йоту.

У випадку з очікуваннями йшлося про надію людей на справедливість.

Категорія справедливості була грубо порушена в Україні в період первинного накопичення капіталу в 90-і роки минулого століття, коли первинний власник ключових активів держави (народ) був відкинутий від них в інтересах кількох політичних “сімей”, які за допомогою ваучерної приватизації буквально за копійки стали власниками “заводів, газет, пароплавів”. Натомість суспільству був запропонований негласний суспільний договір, в рамках якого основна маса населення “з’їла” цей гігантський кидок. Натомість простий люд отримав приватизовані квартири і ділянки землі. Плюс – низькі комунальні тарифи і стерпні соціальні стандарти, а також ослаблення “обіймів” держави в частині сплати податків. У той момент, коли ця негласна Конституція на початку нульових років почала своє ослаблення, тодішній президент Кучма вписав в неї нову главу у вигляді спрощеного оподаткування малого бізнесу.

Читайте також: Потьомкінська деолігархізація: підводні течії і наслідки законопроєкту про олігархів

 

Але це була остання глава. Через кілька років правлячі еліти оголосили свій “хрестовий похід” проти негласного суспільного договору. Цей процес посилювався прямо пропорційно швидкості амортизації олігархами майнових активів, створених за часів УРСР. Коли ці заводи й інфраструктура були відносно новими і приносили прибуток, над власниками-парвеню завжди тяжів страх націоналізації, в разі якщо вони порушать той самий негласний суспільний договір. Кожен майдан починався у нас з питання несправедливого розподілу національного доходу в Україні. Але в міру зносу основних активів, що дісталися олігархам, цей страх став слабшати. Тепер від колишніх активів УРСР залишилися ріжки та ніжки, і ось уже одна українська ФПГ заявляє, що не проти заморозити належну їй теплову генерацію, якщо покупців на нього не знайдеться. Дивишся, через рік-другий один з наших чиновників заявить про необхідність націоналізації застарілих українських ТЕС з обтяжливим карбоновим слідом. І зазначена вище ФПГ скаже такому “дбайливцю про народ” тільки спасибі, попутно подякувавши за труди праведні, адже націоналізація передбачає виплату власнику компенсації. В даному випадку – за актив, який нікому не потрібен.

“” В даний час в Україні повним ходом йдуть “реформи”, головним завданням яких є як раз повна ліквідація негласного суспільного договору. Населенню підвищують тарифи на електроенергію, як ніби приватні власники тих же електромереж побудували їх за свій рахунок, а не купили за копійки на “ручних аукціонах”.

Тарифні моделі в Україні малюються під копірку західних зразків, ось тільки на Заході ці мережі і потужності по генерації електроенергії були побудовані за кошти приватного бізнесу, а не населення країни. Українці купують з триразовою націнкою газ власного видобутку, який за офіційною Конституцією належить їм же, а не наглядовим радам.

Боротьба з олігархами – це перш за все відновлення громадського договору між народом і правлячими елітами. Ключова помилка Зеленського, допущена ним свідомо, – він вирішив боротися з олігархами як з персоніфікованим злом, “призначаючи” олігархами всіх, у кого є умовно 100 млн дол. Найсмішніше в цій моделі – прив’язка статусу олігарха до одного мільйона прожиткових мінімумів. Як насмішка і над олігархами, і над мільйонами громадян, що живуть на цей мінімум.

Але Зеленський рівним рахунком нічого не робить для боротьби з монополіями і олігархічною системою економіки. Борючись з “прищем”, а не “забитими порами”. Займаючись “видавлюванням”, а не “особистою гігієною” економіки.

Боротьба з олігархічною моделлю – це перш за все боротьба з монопольними ФПГ. Саме тому в США починали з антитрестівського акта Шермана і боротьби з паливною монополією Рокфеллера. Зрозуміло, що при такій політиці монополії при Зеленському будуть лише розквітати на тлі зміцнення його персональної влади під приводом боротьби з “олігархами”.

Він і “борець” з ними, і головний “гарант” їхнього безбідного існування.

А тепер про цінник. Щороку Україна видобуває близько 40 млн т. залізної руди. При середній ціні в 150 дол./т вартість видобутого становить 6 млрд дол. на рік при мінімальних витратах, враховуючи характер українських родовищ. При цьому в бюджет надходить сума ренти, що сплачується від видобутку природних ресурсів, в розмірі 40-50 млрд грн, з яких понад 90% – це рента за видобуток природного газу і нафти. Але ж природні ресурси у нас належать народу? Так про це пише документ, що зветься Конституцією, об яку в Україні не витер ноги хіба що ледачий.

 

“” Таким чином, віддавши видобуток залізної руди в приватні руки, наша країна втрачає приблизно 4 млрд дол. на рік, які надходили б до бюджету в разі націоналізації галузі (до речі, в умовах війни або поствоєнної кризи багато країн націоналізують видобувну галузь, як це зробили у Великобританії після Другої світової). 4 млрд дол. – це в два рази більше, ніж ми отримали від МВФ в 2020-му.

Це в значній мірі компенсація дефіциту Пенсійного фонду (при цьому у нас лякають українців то підвищенням пенсійного віку, то взагалі погрожують перестати платити пенсії через 15 років …). Приблизно такий же ресурс могло б дати створення державної експортної логістичної компанії, яка контролює експорт зерна з країни і забезпечує фермерів (особливо малі і середні господарства) високими закупівельними цінами.

Але нам, звичайно, розкажуть, що низька внутрішня ціна на залізну руду для меткомбінатів ФПГ, які контролюють наші ГЗК, потрібна для забезпечення їх конкурентоспроможності на зовнішніх ринках під час продажу напівфабрикатів у вигляді слябів і квадратних заготовок, за рахунок чого вони і виконують соціальну функцію, і створюють робочі місця. А вільний експорт зерна необхідний для припливу приватних інвестицій в аграрний сектор. Але тоді влада повинна чесно про це говорити людям, щоб вони розуміли, що благоденство десятка ФПГ в країні коштує бюджету приблизно 10 млрд дол. на рік (і це тільки по зерну і руді), тобто четверту частину доходів державного бюджету. І нехай люди самі вирішать, чи потрібна їм така конкурентоспроможність великого бізнесу. А може, краще подвоїти пенсії? Жертовність – це те, що прищеплювали нашим людям з народження в Радянському Союзі. Але тоді жертвували для світлого майбутнього і соціальних гарантій сьогодення.

“” Але чому нинішня пасивна жертовність мільйонів заради дуже світлого сьогодення десятка сімей триває досі в умовах нібито відкритого суспільства?

Повторюся, боротьба з олігархами – це перш за все боротьба з монополіями.

Саме по шляху боротьби з горизонтальним розширенням ФПГ пішла і Південна Корея в контексті антимонопольної політики після завершення азіатської кризи 1997 року (посиленого в цій країні домінуванням ФПГ). Структура корейської економіки спиралася на “чеболи”, які, за словами Нам-Кі Лі, міністра з антимонопольної політики республіки Корея, голови Комісії зі справедливої ​​торгівлі, являли собою групу підприємств, що сформувалися в процесі розширення “сімейних” фірм і диверсифікації їхньої діяльності. Основний принцип діяльності корейських чеболів – підтримка всіх напрямків бізнесу, прагнення до постійного розширення сфер діяльності, а також утримання за всяку ціну вже завойованих ринків.

Українські ФПГ так само захоплюють всі сегменти ринку, де ще генерується додаткова вартість. Вони не розглядають передачу суміжних послуг на аутсорс або підряд в сегмент МСБ (ринкова кооперація).

Таким чином, в рамках антимонопольної політики ключове завдання – обмежити горизонтальне розширення ФПГ в непрофільні види бізнесу, так як подібна практика витісняє кваліфікованих цільових підприємців (які не мають підтримки з боку “материнської ФПГ”), порушує симетрію конкуренції і призводить до неефективного використання внутрішніх ресурсів (зниження продуктивності).

“” Олігархічна модель економіки – це монополізм і орієнтованість ФПГ на отримання корупційних економічних рент (контроль за видобутком і експортом природних ресурсів, використання системної інфраструктури країни для зняття фінансових “вершків” з населення).

Це африканський формат економіки, коли для тотального контролю потрібно всього-на-всього захопити в країні системи водопостачання та електричні мережі: яким би не було убогим місцеве населення, воно завжди буде платити за воду і світло, відмовляючи собі в хорошому харчуванні, одязі, лікуванні або оплаті освіти для дітей. В Україні до цієї моделі додається ще і газ разом з теплозабезпеченням.

В олігархічній моделі “еліти” швидко звикають до отримання фіксированої ренти – певної константи. Якщо економіка зжимається, вони не хочуть жертвувати своїм профітом. Як у відомому анекдоті про сина і батька-алкоголіка: те, що у нас стало менше грошей, не означає, що батько стане менше пити – просто син стане менше їсти. Зараз корупційні ренти розширилися на такі сфери, як рубка лісу, бурштин. Незабаром до них приєднається і “ринок” землі.

Діліться у соцмережах:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь