Politerno > Статті > Україна і світ > Миротворці на Донбасі: варіанти і наслідки

Миротворці на Донбасі: варіанти і наслідки

  • Грудень 11, 2017
  • 245 Переглядів
  • 0

Днями спеціальний представник Держдепартаменту США у справах України Курт Волкер заявив, що Штати підтримують розміщення миротворчої місії на Донбасі, але без згоди Росії втілити цей задум буде неможливо.

“Ідея миротворців в тому, що вони потрібні для безпеки в регіоні і для виконання критичних пунктів Мінських угод”, – додав він.

Але що вважати критичними пунктами Мінських угод? Чи зможе Радбез ООН виплутатися з протиріч з Росією? Які мотиви Порошенка у всій цій історії, і що принесуть миротворці нашій країні?

У питанні миротворців, як, втім, і в усьому процесі мирного врегулювання в Україні, все без винятку “високі сторони” дещо не договорюють в надії, що українські громадяни недостатньо розуміють. Для нас же, всіх разом, це непорозуміння може коштувати втрати перспективи відновлення миру і побудови гідного життя у єдиній країні.

Якщо прибрати словесне лушпиння, то схематично картина світу виглядає наступним чином.

Цілі Російської Федерації незмінні: повернути Україну в складнопідрядне положення і за допомогою реінтеграції ОРДЛО за кремлівським сценарієм кардинально змінити на свою користь не тільки баланс сил всередині країни, а й її зовнішньополітичні устремління. Інструментом досягнення саме цих цілей служать Мінські угоди. Миротворці в цьому сценарії необхідні тільки для підкріплення тези про внутрішній конфлікт і для легітимізації виборів на окупованих територіях.

Абсурдна ідея “миротворчої місії ООН з охорони місії ОБСЄ” вкинута для затравки. Далі почнуться цинічні торги з метою досягнення “компромісу заради миру”. Кінцевим результатом таких торгів може стати миротворча місія на всій території ОРДЛО, введена на умовах реалізації порочної мінської формули “особливий статус-амністія-негайні вибори” з одночасним зняттям санкцій з Росії. При цьому в якості фігового листка залишать символічні санкції, введені за анексію Криму. У разі реалізації такого сценарію вся Україна перетворюється в одну велику Малоросію.

Кришталево цинічні цілі Петра Порошенка найменше суперечать кремлівського-мінським ідеям. Програма максимум для Порошенка: скинути на довгі роки проблему Донбасу на місію ООН і при цьому, спекулюючи на темі відновлення миру і територіальної цілісності країни, обратися на другий термін. Програма мінімум: передвиборною весною 2019-го довести розмови про введення миротворців до апогею і на цьому, в черговий раз обдуривши виборців обіцянками швидкого миру, обратися президентом.

Наступною за шкалою “схід-захід” йде Європа, позиція якої визначається раніше зробленими публічними ставками на мінський процес і великим бажанням перекласти відповідальність за вирішення проблеми на ООН, з легкої поправкою на наростаючі в Європі антиросійські настрої.

Позиція США з питання миротворчої місії також непередбачувана, як і вся сучасна зовнішня політика нашого заокеанського партнера. Сподіватися доводиться тільки на розуміння реальної ситуації і тверезість оцінок самого Курта Волкера, а також на зростаюче за океаном усвідомлення параноїдальності амбіцій путінської Росії і небезпеки, яку вона несе.

І, нарешті, Україна і українці. У чому наш національний інтерес? Точно не в тому, щоб Порошенко знову став Президентом України, а країна отримала заморожений конфлікт або повернулася в лапи Кремля!

Єдина прийнятна для нас миротворча місія ООН – прикордонна, розміщена на донбаській ділянці державного кордону України з Росією на час перехідного періоду, необхідного для відновлення мирного життя людей. Однак для такої місії, що охороняє 415 кілометрів кордону, необхідно до 5 тисяч осіб, а це величезні витрати навіть в масштабах ООН. Але головне, що такий варіант по своєму ефекту злегка схожий на прийом України в НАТО.

Іншими словами, Росія, як постійний член Ради безпеки ООН, ніколи не схвалить мандат миротворців, прийнятний для України і відповідний її національним інтересам, а Україна просто не має права на догоду Росії відмовитися від суверенітету над своїми територіями і від майбутнього, заради якого гинули її громадяни.

Вихід з цього тупика знаходиться в Будапешті. У клубі країн, які гарантували Україні та її народу непорушність кордонів і безпеку, ні у кого немає права вето. А от довічне право формувати за цим столом порядок денний належить нашій країні, яка позбулася за запитом всього цивілізованого світу від третього за величиною ядерного арсеналу. І не важливо, чи захоче Росія сідати за цей стіл переговорів, – альтернативою консенсусу може бути тільки примус до миру.

Довідка для прагматичного Заходу. ВВП Російської Федерації на 27% формується за рахунок експорту нафти, яку можна замінити нафтою, що видобувається країнами ОПЕК або іншими експортерами. Одне тільки ембарго на покупку російської нафти здатне повернути Росію в Будапештський клуб гарантів. При цьому компенсація на переобладнання нафтопереробних заводів під інші сорти нафти обійдеться дешевше миротворчої місії ООН і втрат від багаторічних недостатньо ефективних санкцій.

Андрій СЕНЧЕНКО, лідер Всеукраїнського громадського руху “Сила права”, спеціально для “Дня

Поділитися: