“Тисячі Зеленського”. Повний розбір урядової щедрості 2026 року

Щороку держава витрачає десятки мільярдів гривень на пряму фінансову підтримку українців. В уряді стверджують, що “зимова тисяча” та інші подібні програми спрацювали добре. Критики кажуть, що роздача грошей — це радше піар-кампанія влади і популізм, а не піклування.

Днями прем´єр-міністр Юлія Свириденко відзвітувала про “доведену ефективність” програм прямої соціальної підтримки, які цієї зими і весни охопили 60% громадян. Йшлося саме про ініціативи, в рамках яких людям безпосередньо дають гроші (на відміну від, скажімо, “національного кешбеку”, що є поверненням частини коштів, витрачених на товари українського виробництва). Відповідні програми ми структурували на інфографіці:

Спочатку відкалібруємо масштаб теми. Неважко підрахувати, що загалом на вказані ініціативи витратили приблизно 40 млрд грн. Причому майже всі ці гроші пішли на “зимову тисячу” та весняну доплату 1500 грн вразливим групам (переважно пенсіонерам).

Але інформативніші не абсолютні, а відносні суми. Що таке 40 млрд грн? Помістимо цю суму в контекст і розглянемо її з кількох ракурсів:

• Це менше як 7% необоронних видатків зведеного бюджету за перший квартал (понад 600 млрд грн). Хоча якщо порівнювати зі статтями видатків — то це понад половина коштів на охорону здоров’я, 40% — на освіту або чверть — на соціальний захист. Отже, є привід поцікавитися доцільністю прямої роздачі грошей.

• Десятки мільярдів на “тисячі Зеленського” виділяються в межах бюджету, тому на них не “друкують” додаткових грошей. Утім, сам факт, що уряд відповідною постановою може просто перерозподілити видатки такого обсягу з одних соціальних статей на інші (у цьому випадку з програми про соцзахист дітей і підтримки малозабезпечених сімей), свідчить про те, що, найімовірніше, відповідні кошти і закладалися з таким розрахунком.

• Програми прямої підтримки, попри медійний ефект, формують незначний відсоток обсягу грошей, які “бачить” економіка, тобто грошової маси , що станвоить 3 948 млрд грн (агрегат M2), або — 2 420 млрд грн (агрегат М1), якщо враховувати лише миттєво доступні кошти — готівку та поточні рахунки. Це дає підстави для висновку, що вплив на інфляцію таких ініціатив мінімальний .

Утім, гроші, а тим більше десятки мільярдів, люблять рахунок. То наскільки доречно і корисно “класти” їх просто у гаманці громадян?

Побутує думка, що безпосереднє нарахування грошей людям — це звичайнісіньке “проїдання”, бо на відміну від інвестицій у виробництво чи інший бізнес такі витрати непродуктивні — отримувачі просто йдуть до магазинів, “підчищають” прилавки та наповнюють домашні столи і шафи. Але цей стереотип загалом хибний, бо спирається на неповний опис. Адже витрати одних — це завжди доходи інших. І якщо люди зайвий раз пішли за покупками — це означає, що підприємницький сектор отримав більше грошей та ресурс якщо не розширити діяльність, то втриматися на плаву. А це робочі місця та майбутні податкові надходження до бюджетів усіх рівнів, тобто такі витрати (принаймні частково) відбиваються державі та суспільству загалом. У цьому сенсі пряма підтримка громадян розкручує колеса економіки, а не лише поліпшує добробут тих, хто найбільше потребує допомоги. А що більше зростає виробництво — то менші інфляційні ризики від “роздачі грошей” (якщо така щедрість обмежується прийнятним масштабом, тобто економіка здатна відреагувати збільшенням товарів і послуг, а не лише переписуванням цінників).

Та це не означає, що можна просто роздавати мільярди. Якщо придивитися до нюансів, то для успіху потрібно, щоб ці гроші в розумних обсягах (1) витрачалися (2) на покупки українського. Бо якщо їх одразу відкладатимуть, то бізнес не відчує збільшення попиту, а якщо пустять переважно на імпорт — то розкручуватимуться колеса економіки інших країн (з тиском на курс гривні). Тому важливий дизайн програм прямої підтримки, простими словами, кому саме і на яких умовах держава дає гроші.

Перший крок зроблено: “зимову тисячу” і подібні нарахування від держави можна витратити лише на визначений перелік товарів / послуг українського виробництва. Але, як ми побачимо, цього недостатньо.

На нашу думку, найбільш ефективно працює програма зимових виплат 6500 грн — це відносно значні гроші, які, проте, надали лише 415 тис. осіб із найбільш уразливих груп. Можна вважати, що саме ці кошти з максимальним ефектом пожвавили попит на українські товари. Адже найбідніші люди найбільше схильні витрачати додаткові доходи , до того ж на продукти і речі першої потреби (категорії, що масово і конкурентно випускаються в Україні). При цьому обмежений обсяг фінансування (до 2,7 млрд грн) не може помітно вплинути на загальний рівень цін. І ще одне: за макроекономічними розрахунками не варто забувати про декларовану мету прямої підтримки — покращити життя найбільш вразливим людям, а саме дітям-сиротам, особам з інвалідністю I групи, деким одиноким пенсіонерам та іншим. Якщо мета держави — підвищувати добробут громадян, то це, безумовно, правильно сфокусована ініціатива.

Утім, з цих самих міркувань можна поставити під сумнів “зимову тисячу” — одну з найбільших за обсягом програм прямої підтримки всіх громадян (які перебувають в Україні). Цього разу її отримали 17,8 млн людей — як бідні, так і забезпечені. Тут не просто втратився фокус на найбільш нужденних. Справа в тому, що заможні люди, отримавши додаткові кошти, можуть і не витратити більше, ніж зазвичай, на вітчизняну продукцію: вони купують і українське, і чимало закордонного, частіше роблять заощадження, а тому просто виконають заміну в бюджеті. Умовна тисяча з власних доходів, яка раніше йшла, наприклад, на комунальні послуги, тепер стає “вільною” — бери й докидай на футболку “лакосте”. Або запасайся євро на чергові канікули. Таким чином обмеження “тисяча Зеленського купує українське” обходиться без зусиль і, можливо, без зайвих рефлексій самого власника.

Цікавий момент. Статистика при цьому виглядатиме цілком прийнятно: згідно з останніми доступними даними, левову частку коштів від “зимової підтримки” (включає виплату 1000 грн всім + 6500 грн — найуразливішим групам) українці витратили саме на комунальні послуги. Треба визнати, що це віддзеркалення позитиву: ті, хто раніше не мали можливості вчасно сплачувати комірне, нарешті почали гасити борги (отже, державі доведеться менше субсидувати комунальну сферу). Але не все так просто: частину цієї суми уряд просто подарував людям, які не мають фінансових проблем і й так би сплатили за комунальні послуги. А на вільну тисячу вони тепер купують що завгодно і де захочуть. Словом, якщо уряд сподівається, що роздача 1000 грн — це додатковий стимул для українського бізнесу, то заможні громадяни радше просто перекладатимуть ці гроші з однієї кишені в іншу: дріб´язок, а приємно.

Очевидно, що для посилення бажаного ефекту “зимову тисячу” треба давати не всім підряд.

Ще одна програма прямої підтримки — квітневі 1500 грн “для вразливих груп”. Судячи з кількості реципієнтів (12 млн) вона розрахована на схожу суму — 18 млрд грн. Варто додати, що в цьому випадку вдалося більш-менш виокремити тих, хто справді потребує допомоги: основна частина отримувачів — це пенсіонери та люди з інвалідністю. Утім, навіть тут варто було б диференціювати виплати залежно від доходу: це зробити легко, бо держава має структуровані дані принаймні про пенсію кожного.

Решту з цих програм можна оцінити позитивно. Важко сперечатися, що енергетики, комунальники, залізничники та інші робітники, які буквально рятували Україну від темряви і холоду, заслужили доплату в 20 тис. у надскладні місяці цієї зими. А пакунки тепла для самотніх пенсіонерів 80+ та людей з тяжкою інвалідністю — це радше обов´язок суспільства, а не тема для обговорення (єдине, що в таких наборах має бути побільше речей українського виробництва). Однак на ці дві ініціативи припадає лише кілька відсотків від грошового виміру усіх зимово-весняних програм прямої підтримки, тому їхній вплив на економіку вкрай незначний.

Чому ж тоді найпопулярніша програма — “зимова тисяча” — так грубо відкалібрована? Напрошуються дві відповіді.

1. Про економіку. Уряд просто не надто заглиблюється у “життя грошей” після того, як поповнить гаманці українців та визначить правила їх використання. На користь цього свідчить дизайн ще однієї ініціативи (яка не належить до прямої підтримки громадян) — “національний кешбек”: за час дії програми (з 2024 р.) споживачам поверталося 10% від суми покупки товарів українського виробництва — “від молока до дивану”, і лише навесні цього року ставку диверсифікували: тепер за українську продукцію, яка жорстко конкурує з зарубіжною (коли частка імпорту на ринку понад 35%) нараховуватиметься 15%, а в решті випадків — 5%. На жаль, досі ніхто у владі не додумався, що варто також підтримати вищими ставками кешбеку складнішу продукцію (наприклад електроніку на відміну від продуктів харчування), щоб стимулювати економічний розвиток.

2. Про політику. Тут усе просто. Демократія працює за принципом “одна людина — один голос”, а тому електорально вигідніше роздати по тисячі всім, ніж по кілька тисяч найбільш нужденним (хоча саме фокус на останніх забезпечив би найсильніший позитив). На користь цього варіанту свідчить і обґрунтоване вище припущення, що влада могла спеціально закласти в інші “кишені” бюджету гроші на пряму підтримку, які потім вчасно дістали, просто перед зимою.

“Тисячі Зеленського” часом називають проявом соціалізму. Ми показали, що все набагато складніше: точно є позитивний вплив на добробут вразливих груп та, ймовірно, на економіку загалом. Але з огляду на політичний ефект цих виплат можна погодитися: тут не обійшлося без соціального популізму. 

Джерело

Читайте також: Кооператив “Династія”. Коли НАБУ та САП підтвердять, хто такі “Вова” та “Андрій”