Вчора надвечір голова Центральної Виборчої Комісії вручила Юлії Тимошенко посвідчення кандидата на пост Президента. Її офіційне висунення з’їздом партії “Батьківщина” відбулося у Києві, в День Соборності України, 22 січня, в ході десятитисячного Форуму Єднання.
Виборча кампанія вступила, таким чином, у свою основну фазу – її хід різко прискорився, а політична полеміка ще більше загострилася.
Вже зараз є зрозумілим, що основна боротьба за перемогу розгорнеться між двома кандидатами – чинним главою держави Петром Порошенком і лідером української опозиції Юлією Тимошенко.
Інші помітні учасники кампанії, всі як один, демонструють такий дивний феномен: щойно вони офіційно оголошують про намір балотуватися та отримують кандидатські посвідчення у ЦВК, рейтинги їхньої підтримки громадянами зупиняють зростання, а тоді починають спадати. Суб’єктивно причину цього явища можна побачити у тому, що виборці, симпатизуючи тому, чи іншому кандидату, усе ж реально і критично оцінюють як його політичні здібності, так і організаційні та інтелектуальні можливості його команди.
Крім того, усі кандидати, окрім названих двох основних, є так званими “нішевими політиками” – підтримуються окремими регіональними чи соціальними спільнотами. У цих нішах вже з’являється щонайменше по два претенденти. Стало затісно у ніші “силовиків”, “селянській” та “муніципальній” нішах. Особливо помітною є тіснява у проросійському електоральному сегменті.
Політиками загальнонаціонального масштабу – тими, чия підтримка рівномірно розподілена в країні, залишаються лише Юлія Тимошенко і Петро Порошенко.
Нехай сьогоденний рейтинг чинного президента не дає формальних статистичних підстав прогнозувати його вихід до другого туру разом Юлією Тимошенко. Проте, у нинішнього глави держави є ряд інструментів впливу на виборців і на результати підрахунку голосів. Цим можливостям може позаздрити навіть Віктор Янукович з його сумнозвісною “амбарною книгою чорної бухгалтерії“.
Перед усім – це повна залежність від Президента голів обласних і районних адміністрацій та їхніх заступників. З 15 листопада 2017 року ці посади не належать до системи державної служби. Вони визначені законом як “політичні”. Відтак, замість призначення за конкурсом, цих “недержавних службовців” одноосібно призначає президент. Таким чином ці “політики” сьогодні цілком залежні від Петра Порошенка. За повідомленнями УП, вибори в областях безпосередньо курують перші заступники голів обладміністрацій.
Ще одна “президентська фора” на виборах – це стан телевізійного простору країни, який дуже значним чином впливає на виборців. Ряд телеканалів перестали являти собою засоби інформації, натомість перетворившись в інструменти провладної пропаганди, з одночасним поширенням фейків щодо Юлії Тимошенко та її команди.
Інтерент-ресурси та радіо також великою мірою стали підконтрольними владі. Недарма за минулорічним рейтингом міжнародної організації “Репортери без кордонів” Україна посідає101 місце у світі за рівнем свободи слова.
Далі – склад ЦВК. Там, з 16-ти наявних членів, 6 є представниками Блоку Петра Порошенка; 3 – від Народного Фронту, а інші 7 парламентських партій та груп мають по одному представнику. Одна квота лишається не заповненою.
Про те на чиєму боці симпатії очільниці ЦВК свідчить красномовний і безпрецедентний факт її участі в новорічну ніч у… сімейному застіллі президентської родини в офіційній карпатській резиденції глави держави. З точки зору європейської політичної культури це цілковито неможлива річ, яка неодмінно і миттєво мала б тягти за собою відставку головної особи в країні, відповідальної за об’єктивність та неупередженість виборчого процесу (ст. 3 Закону України про Центральну Виборчу Комісію).
З усіх регіонів надходить інформація, що серед працівників бюджетних установ, пенсіонерів та інших залежних від влади категорій громадян проходить збір підписів під особистими зобов’язаннями єдиного зразка про намір цих виборців сприяти подальшій діяльності Петра Порошенка на посаді глави держави та про не вчинення “дій, які дискредитують Президента України Петра Порошенка”, не працювати у штабах інших політиків та, чомусь, у виборчих комісіях.
Влада у своєму арсеналі чорних політичних технологій має ще чималий запас пропагандистських та інших засобів, які будуть цілеспрямовано скеровані проти її єдиного конкурента на поточних виборах – Юлії Тимошенко.
Що може протиставити цій адміністративній машині наклепів та маніпуляцій українська опозиція? Перед усім це прямий діалог щодо реальних стратегічних цілей розвитку України із широкими суспільними верствами і відповідальною громадськістю.
Глобальні проблеми, що постали перед країною мають подвійну природу. З одного боку, вони є продовженням і виявом загальносвітових явищ – спалахів агресії з боку диктаторських і авторитарних режимів; інтеграції воєнного тероризму та міжнародної злочинності, різкого посилення міграційних процесів; переділу світового ринку праці, товарів та послуг; майнового розшарування; кліматичних змін; стану довкілля тощо. Разом з тим, сьогоденний стан нашої країни перед усім є наслідком повсякчасного намагання усіх генерацій української влади, з часів правління Леоніда Кучми, побудувати суто російську модель організації держави. У цій моделі Президент являє собою одноосібний центр ухвалення рішень. Від нього, немов від самодержця, залежить не лише обсяг повноважень, добробут і сама свобода усіх чиновників в країні, але і статки підприємців, до олігархів включно.
Легітимною підставою для неодмінного відтворення авторитарного типу державно-суспільних стосунків є чинна Конституція. Вона наділяє президента України найбільшим у Європі обсягом повноважень. (Білорусь не беремо до уваги, через її інтегрованість у союзну з Росією державу.) Водночас Конституція лише декларативно проголошує права і свободи громадян, без визначення механізму їхнього забезпечення і дотримання.
Той факт, що сьогодні Україна являє собою країну з найнижчим офіційним рівнем доходів населення у Європі є прямим наслідком наявної конституційної моделі правління. Обмежені суспільні свободи прямо позначаються на підприємницькій та інвестиційній активності, захищеності прав найманого працівника, дають простір сваволі корумпованого чиновництва.
Годі також сподіватися на перемогу над російським ворогом тоді, коли внаслідок спорідненості моделей правління, досі великою мірою спільного економічного та інформаційного просторів, транспортних мереж і т.п. Україна і Росія пов’язані між собою безліччю зв’язків. Саме тому Україна однією рукою з Росією воює, а іншою торгує. І ті, хто торгує, жодним чином не зацікавлені у завершенні війни.
Для Петра Порошенка гіпотетичний другий термін на посаді Президента, стане, відповідно до Закону, фінальним – втретє поспіль балотуватися на цей пост заборонено. Відтак, не слід очікувати від нього докорінної зміни прийомів і методів здійснення вищої в країні влади. Консервація наявної, архаїчної та заскорузлої, системи державно-суспільних взаємин для нинішньої правлячої еліти є майже інстинктивним прагненням – вони не можуть і не бажають вийти з цієї комфортної для них “колії”, що веде в нікуди. Точніше – у Росію.
Український народ двічі – на двох епічних Майданах поставав проти самодержавного способу правління, однак двічі, за допомогою маніпулятивних технологій, був ошуканий політичними пройдисвітами. Незмінною їхньою метою залишається реставрація в Україні влади російського типу, бо саме ця система дає змогу не лише безкарно привласнювати національне надбання, але і отримати гарантії безкарності збереження награбованого від призначеного наступника на посаді президента. Втім, в українському випадку, такі гарантії ще може дати… окупант.
Відтак, у цій виборчій кампанії метою української опозиції є донесення до суспільства цілковитої необхідності конституційних змін, без яких неможлива реалізація в Україні нової економічної стратегії та соціальної доктрини, що відповідають кращим сучасним світовим практикам. Саме такий напрямок суспільного розвитку є найкращим засобом вберегти країну від швидкого, чи повзучого поглинання колишньою імперією.
Тому слід закласти нову легітимну основу державно-суспільних взаємин. Саме з цим іде до виборців кандидат у президенти Юлія Тимошенко.
Стратегічні цілі для України і – головне – способи їхнього досягнення вона виклала у фундаментальній програмі “Новий курс України”. Співавторами цього документу стали більше сотні науковців, практиків у основних сферах економіки та соціального життя, учасників волонтерського руху, громадських активістів.
олітичний експерт
