Ось як би вам так сказати, щоб ви зрозуміли, але не образилися?
Знаєте, коли жінка сварить свою дитину, або б’є ії за справу то їй це можна. Це її дитина. Вона ії народжувала, годувала грудьми … Не спала ночей, прала какашки, бігала з нею до лікарів і т.д. Коли тато починає лаяти дитину мама кидається на ії захист, як кішка.
Коли чужа людина, який-небудь сусід по квартирі починає лаяти цю дитину, або, не дай, Бог, дасть їй щигля – мама готова вбити сусіда. Знайома ситуація?
Так ось. Коли ми, українці лаємо свого Преза, або його дружину, або всю шоблу, яка присмокталася до нашої крові, то це в порядку речей. Бо це наше.
Коли емігранти, які не живуть в Україні останні років 10 починають затикати нам рот, розповідаючи, що вони краще нас розбираються і мають на то право це не приємно, але припустимо.
Коли рашисти починають мішати з г..ном те, що дозволено тільки нам, мене це бісить.
Прости мене, Господи, мене навіть дратує, коли вони мішають з брудом нашого Гаранта. Може навіть і правильно говорять, але не мають права.
Ось якось так я сприймаю будь-яку критику нашої дійсності з іншого боку.
Це стосується і влади, яка цю критику заслужила, і здобутків Майдану. Ми можемо критикувати тих, хто використовував людей для досягнення своєї заповітної барижной мети. Вони ні.
Один мій постійний читач з Сибіру кожен раз мені пише в лічку, що нарешті-то ми прозріваємо і починаємо розуміти, що Майдан був трагедією України. Мене це дико дратує.
По-перше, тому що трагедією України був не Майдан, як явище, а скоти, які обдурили чисті людські серця і надії.
А по-друге, тому що ми-то накінець прозріваємо. Це факт. Починаємо розуміти багато з того, що сталося. А ось вони як жили, так і живуть в лайні. По вуха. З засліпленими очима.
