Коли все і надалі відбуватиметься так, як відбувається, то це цілком можливо.
Про це розповідає народний депутат Сергій Рахманін.
На жаль, події на Донбасі передбачувані. Тому що Росія з великим задоволенням час від часу демонструє свої ікла — особливо тоді, коли українська держава демонструє невпевненість або здатність до поступок. Щойно розпочався зондаж ґрунту на предмет можливих поступок щодо постачання води для Криму, спільних патрулів на Донбасі, з’явились розмови-дискусії щодо ідентичності. А це означає, що українська держава знову починає поступатися у переговорному процесі. І завжди, коли це відбувається, Росія демонструє зуби та силу, щоб нагадати: вона здатна піти далі.
І з особливим цинізмом вона демонструє це там, де в нас відбулось розведення — те саме, що було широко розрекламоване як новий крок до миру на Донбасі, реінтеграції-деокупації. Та якщо ви звернули увагу, то саме в двох із трьох точок розведення, Петрівському та Золотому-Катеринівці, останнім часом спостерігалось найбільше активності, і роботи снайперів, і провокацій, і встановлення вибухових пристроїв. Це фактично демонстрація Росією того, що вона наполягатиме на своєму. Демонстрація того, що і як вона буде говорити на майбутній Нормандській зустрічі. Або ж демонстрація того, що коли ми не будемо проявляти необхідну для Росії гнучкість, то вона буде показувати зуби і надалі.
Дії росіян логічні: там відслідковують не тільки меседжі української влади, а й реакцію суспільства на них, і, відповідно, реакцію влади. А що робить влада? Вона реагує належним чином. Коли бачить, що ідея не заходить, то починається: «а ми не це мали на увазі, нас неправильно зрозуміли», «фраза вирвана з контексту», «а ні, це не позиція держави». Тобто наші політики реагують досить чутливо, проте і Росія їм нагадує: позиція суспільства — це ваша проблема, натомість у вас є зобов’язання, тож давайте їх виконувати.
Нам же треба демонструвати силу, непохитність і непорушність. Слід віддати належне українській владі: вона все ж намагається робити роботу над помилками. Вже не йдеться про домінування політичного фактору над небезпекою, про внесення до Конституції особливого статусу, вже починаються досить логічні розмови про те, що в нинішньому вигляді неможливо виконати Мінські угоди без нанесення шкоди державним інтересам, які щонайменше треба переглядати. Усе це Росія теж відслідковує і реагує так, як вона має реагувати.
На будь-яку провокацію (хоч мені й не подобається це популярне формулювання), треба давати адекватну відповідь. Наскільки я знаю, ми відповіли всім, що мали в наявності, тож наша відповідь була адекватною, і тільки так і має бути. Щойно ми починаємо не відповідати — і вам це скаже будь-який військовий чи людина, яка бувала на фронті бодай три рази — ворог на це реагує відповідним чином. Інше питання в тому, що військова потуга — це лише половина справи. Треба активізувати дипломатичну роботу. Не буду робити якісь конкретні закиди на адресу наших дипломатів, але таке враження, що вони зараз дещо розгублені. Відчувають, як дещо змінюються вектори руху провладної команди, і намагаються намацати, що саме зміниться. Так заява Пристайка про те, що наступна зустріч в Нормандському форматі може і не відбудеться, якраз і є демонстрацією цією розгубленості.
Чи може Росія вдатися до прямої, відвертої агресії щодо України? Наскільки я розумію, може. Чи станеться це, залежить від великої кількості чинників, не останній з яких — реакція України та її зусилля, спрямовані як на зміцнення обороноздатності, так і на дипломатичну роботу. У 2014-му нам здавалось неймовірним, що Росія відверто захопить Крим. Це здавалося фантастикою. Коли Рефат Чубаров за три тижні до того казав мені, що це можливо, я був трохи збентежений і якби не знав цю людину, то здивувався би ще більше. Але потім це сталось, і нині це вже історичний факт. Росія останнім часом як та мала дитина: робить кроки і дивиться на реакцію дорослих, у такий спосіб розширюючи для себе межі дозволеного. Позаяк поки що їй це сходить з рук, то цілком можливо, що коли все і надалі буде відбуватись так, як відбувається, то Росія зможе вдатися до прямої агресії. Відтак Україні треба дбати і про чисельність, і про якість своїх збройних сил.
Що стосується інформації, яку оприлюднив очільник головного управління розвідки, то вона збігається з тим, що ми отримуємо як представники профільного комітету. На превеликий жаль, це факт: Росія інтенсивно збільшує свою військову потугу. У лавах її сил йде інтенсивне переозброєння, відбувається розгортання нових військових частин, концентрація з’єднань і підрозділів безпосередньо біля українсько-російського кордону. І це може бути як демонстрацією сили й тиску, так і підготовкою до прямого вторгнення. Щонайменше певна кількість заходів, до яких вони вдаються, навіть за підручниками підпадає під підготовку до прямої агресії. Словом, це цілком реальна загроза.
Перший висновок, який треба робити — це переорієнтовувати наших дипломатів. Українська дипломатія все ще досить потужна, та мені здається, що нею користуються недостатньо адекватно. Умовно кажучи, нашими дипломатами забивають цвяхи, коли ними можна робити якісь тонкі операції. Зусилля дипломатів, спрямовані на обмін полоненими чи заручниками — навіть попри те, що це дуже важлива тема, чи на обговорення остаточної формули Штайнмаєра, чи безкінечних розмов про модальність майбутніх виборів — це напевне важливо для процесу, але не для кінцевого результату. Треба максимально зосередити потенціал нашої дипломатії на тому, щоб впливати на тих, кого прийнято називати нашими західними партнерами.
Про те, як впливати та що просити, можна говорити довго. Я постараюсь пояснити це максимально коротко і так, як це розумію я. У чому була головна проблема попередньої влади? Можна так чи інакше ставитись до діяльності президента Порошенка, так чи інакше оцінювати Мінські угоди, судити, правий він чи ні, зрадник чи людина, яка врятувала країну, та ключова історія полягала в тому, що коли існувала безпосередня пряма загроза втрати суверенітету та значної частини території, обрали варіант, який все ж таки нам нав’язали. Всі пам’ятають, яка тоді була складна ситуація під час боїв за Дебальцеве та в Іловайську, тож доводилось дуже швидко ухвалювати рішення, які би принаймні зупинили пряму загрозу. Можна скільки завгодно длубатись і розбиратись, чому так сталось, але вже як сталось: у нас не було власного порядку денного. Тому ми пішли на нав’язаний нам порядок денний, намагаючись уже максимально скорегувати по ходу п’єси.
А тепер уявіть собі Росію, в якої абсолютно конкретний план: її не влаштовує існування України як держави, і там цього фактично не приховують. Тож інтерес Росії зрозумілий. Наш інтерес — зберегтися як державі, відстояти свою безпеку, суверенітет, територіальну цілісність. Позиція Заходу абсолютно прагматична: вони не є спільниками Росії, але не мають за нас вирішувати наші проблеми. Їх цікавило що? Вони хотіли припинити війну в центрі Європи. Вони чекали від нас певного плану, але в нас його не було. Та він був у Росії. Мовляв, не хочете війни? То ось ціна: вибори. А відтак фактично нав’язування Україні території, яку вона не контролює. Нині наших дипломатів треба переорієнтувати на інше. Хочете, мовляв, щоб не було війни в центрі Європи? Добре, тоді ціна інша: примусити Росію припинити стріляти. Це той самий результат, але без втрати нашого суверенітету. Ви хочете миру? Він буде. Гаразд, перемир’я, але довге. Припинять стріляти, вбивати, процес буде заморожений на певний час, але вас це влаштує.
Бо навіть якщо пофантазувати та уявити, що Мінські угоди, зрештою, виконають, і відбудуться якісь вибори, що насправді будуть імітацією — це не врятує нас від війни у подальшому. Історія говорить, що коли у війнах і конфліктах ішли подібним шляхом, то це завжди закінчувалось або новою війною, як у Чечні, або просто створенням квазіреспублік, фактично неконтрольованих і таких, що несуть у собі загрозу нової війни.
І коли кажуть, що переконати Росію припинити стріляти неможливо, то я нагадаю: якщо вже ми говоримо про Мінські угоди, то їх ключовою і базовою вимогою і є припинити стріляти. Без цього не відбувається ніщо. Якщо ми говоримо, що неможливо змусити Росію перестати стріляти, то це так, наче хотіти не потонути в океані, але боятись вчитися плавати, бо це ж так складно. Добре, тоді потонете. Припинення стрілянини, вогню і бойових дій — це ключова вимога, яку треба доносити Заходу, і втовкмачувати, чому їх політикам це вигідно. Бо так вони понесуть значно менше політичних і репутаційних витрат, і досягти цього можливо. Єдиний спосіб сьогодні змусити Росію припинити стріляти — це тиск Заходу.
Читайте також: Суєта в Кремлі. Путін зрозумів, що програв
