Politerno > Статті > Україна і світ > Добровольчі батальйони чи український уряд: йде змагання за монополію на узаконене насильство

Добровольчі батальйони чи український уряд: йде змагання за монополію на узаконене насильство

  • 23 Липня, 2017
  • 1718 Переглядів
  • 0

Незалежно від ставлення до добровольчих батальйонів в Україні, вони являють собою дилему для українського уряду. Український народ в даний час набагато більше довіряє добровольчим формуванням, ніж тим інститутам, які повинні ними керувати. Ці формування також змагаються з урядом за монополію на узаконене насильство

Оригінал статті на сайті The National Interest

Після закінчення Майдану політично мотивовані недержавні суб’єкти, що діють паралельно з українським урядом, стали відігравати надзвичайно важливу роль в області забезпечення безпеки.

У той час як деякі з них активно співпрацювали з українською владою, в інших неодноразово виникали і продовжують виникати конфлікти з українськими збройними силами та Міністерством внутрішніх справ, що в цілому призводить до ослаблення офіційних структур забезпечення безпеки в українському уряді.

Створюється враження, що політична і військова влада інколи невіддільні один від одного, оскільки командири багатьох батальйонів одночасно є кар’єрними політиками або членами парламенту.

Словосполучення “добровольчий батальйон” стало досить поширеним терміном в Україні після закінчення Майдану. Хоча цей термін може здатися досить простим і зрозумілим кожному, хто хоча б трохи знайомий з особливостями конфлікту на сході України, їм можна позначити безліч формувань, які сьогодні ведуть активну діяльність або діють у зоні антитерористичної операції (АТО).

Фактично ці формування можна розділити на дві групи відповідно з тим, хто надає їм підтримку: ті формування, чиїм головним патроном є уряд, є офіційно визнані формування, а ті, які спираються на громадянське суспільство, є незалежними формуваннями.

Тертя і конфлікти у відносинах з урядом та довгострокові зв’язки з політичними організаціями — результат випадкових, а часом і неіснуючих спроб провести реорганізацію — піднімають питання про лояльність цих формувань. Якщо випустити ситуацію з-під контролю, деякі з цих формувань можуть істотно послабити легітимність українських інститутів забезпечення безпеки.

В основі цієї серйозної проблеми, що стоїть зараз перед Києвом, лежить його зайва самовпевненість і — певною мірою — двоїсте ставлення українського народу до інститутів забезпечення безпеки. З самого початку конфлікту в Донбасі ультраправі націоналістичні формування діяли цілком незалежно від уряду, і, хоча багато з них вже демобілізувались, увійшли в офіційну структуру забезпечення безпеки або просто розпалися, деякі продовжують активну діяльність.

Два найбільших формування, що втілюють собою цей феномен, — це український Добровольчий корпус “Правого сектора” (ДУК) і загони Добровольчої української армії (УДА). Хоча у них спільні корені, вони все ж розходяться в тому, як вони взаємодіють з урядом.

В кінці березня 2015 року, через досить багато часу після того, як всім нелегальним воєнізованим формуванням було наказано скласти зброю, “Правому сектору” було наказано покинути приморське місто Маріуполь і зону АТО. “Правий сектор”, який вважав, що він уклав з Міністерством оборони угоду щодо його присутності в зоні АТО, визнав цей наказ зрадницьким. Через кілька місяців відбулося бойове зіткнення між “Правим сектором” та силами української влади.

Після протистояння між ДУК і поліцією в кінці 2015 року народний депутат і колишній лідер “Правого сектора” Дмитро Ярош покинув “Правий сектор”. Він взяв з собою п’ятий та восьмий батальйони ДУК і створив з них добровольчу Українську армію (УДА) під егідою своєї власної нової партії.

Незабаром після цього структура ДУК зазнала майже повного розформування з метою проведення масштабних реформ. Його керівництво мало намір створити невелику кількість активних бойових підрозділів і розділити досить численні резервні сили на сотні.

Порівняно з ДУК підрозділи Української добровольчої армії Дмитра Яроша та його політична партія “Дія” підтримують тісні відносини з українським урядом. Два бойових батальйони УДА та її медичний батальйон отримують фінансування через громадянські ініціативи, що дозволяє їм отримувати все, що може знадобитися легкому піхотному батальйону.

Ці ініціативи фінансуються за рахунок приватних пожертвувань. Порівняно з іншими добровільними формуваннями УДА підтримує виключно хороші відносини з офіційними українськими формуваннями, і часом вона навіть запрошує підрозділи українських збройних сил на свої бази для проведення спільних військових навчань.

Не менш цікавою є Організація українських націоналістів (ОУН) і її добровольчі батальйони. Після тривалої конфронтації з 93-ю окремою механізованою бригадою українських збройних сил в селищі Піски в 2015 році, ОУН погодилася передати командування над частиною свого батальйону і дозволити їй увійти до складу офіційної структури безпеки України під керівництвом Міністерства оборони.

До складу цієї конкретної бригади увійшли також деякі інші раніше незалежні добровольчі загони, такі як загін “Карпатська січ”, який тісно пов’язаний з політичною партією “Свобода”. Тим не менш, цей загін продовжує підтримувати стосунки з ОУН, яка є однією з найстаріших націоналістичних організацій України і в якій протягом минулого століття виникало чимало розбіжностей та непорозумінь.

Однак відносини між ОУН та українським урядом, найімовірніше, ґрунтуються швидше на зручності, ніж на лояльності. Хоча добровольчий батальйон ОУН виконує накази українських збройних сил, він залишається організацією, що працює на умовах самозабезпечення, і солдати з інших підрозділів українських сухопутних військ не можуть переходити в цей загін.

Подібно ДУК “Правого сектора” і УДА Яроша, добровольчі загони ОУН фінансуються за рахунок приватних пожертвувань, що мають свою власну програму підготовки і містять власні реабілітаційні центри. Крім цього, ОУН підтримує власні резервні сотні, подібні сотням ДУК, які далеко не завжди підпорядковуються Міністерству оборони.

ОУН як організація конфліктує з українським урядом, і 9 травня 2017 року бійці Національної гвардії пішли штурмом на штаб-квартиру ОУН у Києві. Всередині будівлі знаходилися члени “штурмового корпусу” ОУН, який влітку 2016 року неофіційними чином перемістився на територію Донбасу.

Планується, що цього літа цей добровольчий батальйон ОУН почне своє перше офіційне розгортання на термін приблизно в три місяці. Однак досі залишаються питання щодо неофіційних воєнізованих елементів цієї організації, а також того, чи може вона знову піти на конфлікт з урядом.

Перш загони Міністерства внутрішніх справ становили більшість регулярних військ в зоні АТО, але тепер вони залишилися в меншості, оскільки на їх місце прийшли загони Міністерства оборони. Національна гвардія України — свого роду жандармерія, яка отримує фінансування від Міністерства внутрішніх справ — включає в себе одні з найбільш цінних і політично активних підрозділів, які до теперішнього моменту виникли в результаті конфлікту.

Зокрема 18-й полк оперативного призначення Національної гвардії можна віднести до категорії формувань ультраправого ухилу, оскільки в нього входять батальйони “Азов” і “Донбас”. Завдяки зростанню їх популярності ці формування змогли захопити ініціативу і розширити свої повноваження за рамки, які вважаються нормальними для звичайних підрозділів Національної гвардії. Вони змогли досягти цього завдяки недовірі народу до інститутів держави. У 2016 році добровольчі загони зайняли друге місце в списку інститутів, яким люди найбільше довіряють, поступившись тільки церкві.

“Азов” — ймовірно, найвідоміший батальйон у цьому конфлікті — істотно розрісся з моменту свого створення. Це зростання знайшло відображення не тільки в його функції воєнізованого формування, але і в його функції як платформи для громадянського, політичного і “негромадянського” суспільства. “Азов” як “бренд” складається з трьох основних елементів — одного урядового (батальйон “Азов”) і двох неурядових.

Неурядові інституції зараз грають вельми важливу роль в українському суспільстві, і за останній рік вони встигли обзавестися поганою славою. 12 жовтня 2016 року власний журналістський корпус “Азова” оголосив про те, що 14 жовтня буде створена політична партія “Національний корпус”, яка була сформована на основі вже існуючої організації “Громадянський корпус „Азов”. “Громадянський корпус „Азов” і “Національний корпус” тісним чином пов’язані з “Азовом”, який сам став продуктом громадянського суспільства.

“Громадянський корпус „Азов” як організація працює як мінімум з 2015 року, і його члени називають себе активістами. Однак “Громадянський корпус” має погану славу через ті операції, які він проводив проти певних приватних організацій.

Незважаючи на негативні відгуки в пресі, “Громадянський корпус” виконує ряд позитивних функцій, що зазвичай асоціюються з діяльністю громадянського суспільства: його члени проводять заняття з самооборони, розсилають штормові попередження, відвідують притулки для тварин і так далі. Між тим “Громадянський корпус „Азов” також організовував акції протесту, спрямовані проти приватних і державних підприємств.

Одна з таких акцій відбулася біля будівлі будівельної компанії “Київміськбуд”: тоді члени корпусу не дозволяли співробітникам компанії заходити в будівлю, оскільки “Азов” вирішив, що ця компанія порушує якийсь кодекс, будь то моральний або правовий. Однак діяльність цього корпусу досягла свого піку в березні 2017 року, коли члени “Громадянського корпусу „Азов” за сприяння членів інших угрупувань оточили стіною будівлю відділення російського “Сбербанку” в Києві так, щоб у нього неможливо було потрапити.

Це стало кульмінацією довгої низки нападів і акцій протесту проти діяльності “Сбербанку”, що влаштовувалися активістами “Громадянського корпусу „Азов”. Вони пояснювали свої дії тим, що цей банк нібито таємно підтримує сепаратистський рух на сході країни. Організації, тісно пов’язані з військовими інституціями в Україні, часто висувають цей аргумент як виправдання своїм діям.

Окремий батальйон спеціального призначення “Донбас” під керівництвом командира батальйону і народного депутата Верховної Ради Семена Семенченка в даний час теж став джерелом розбіжностей через свої зв’язки з подальшою блокадою утримуваних сепаратистами районів. Семенченко і раніше конфліктував з українським урядом.

Він відомий своєю відвертістю і прямолінійністю з тих часів, коли він відкрито критикував керівництво українських збройних сил за бійню під Іловайськом. Сам Семенченко почав цю блокаду в січні 2017 року при підтримці демобілізованих бійців батальйону “Донбас” і активістів.

Є підозри, що цю блокаду профінансував Ігор Коломойський — український олігарх, який надав кошти для початку АТО. Ця блокада була зустрінута рішучим опором з боку істеблішменту української структури безпеки, який назвав її потужним дестабілізуючим чинником і без того нестабільних відносинах між Україною і сепаратистськими районами. Київ назвав цю акцію “популістською”.

В кінцевому підсумку українська поліція спробувала розігнати цю акцію силою, але зазнала невдачі. А коли бойовики націоналізували промислові підприємства, що знаходяться на їх території, влада країни змирилася з блокадою і прийняла її в якості офіційної політики.

У червні 2017 року ветерани батальйону “Донбас” — під командуванням Семенченка та ветеранів з ОУН і батальйону “Айдар” — вирушили на допомогу групі фермерів з села Бережинка, які стверджували, що у них хочуть відібрати їх землі і що за цим стоять члени політичної партії “Народний фронт”, міністр внутрішніх справ Аваков і деякі інші. Незабаром після прибуття “Донбасу” туди приїхали бійці Національної гвардії та інші спецпідрозділи Міністерства внутрішніх справ, які затримали всіх учасників.

Це стало далеко не першим випадком, коли Національній гвардії доводиться втручатися, щоб покласти край подібним акціям. Насправді тертя між Міністерством внутрішніх справ і добровольчими формуваннями повільно посилюються. Це підтверджує побоювання багатьох з тих, хто вступив в Національну гвардію України після її відтворення в 2014 році — побоювання, що сили гвардії можуть бути використані проти їх інтересів так само, як колись використовувалися сили “Беркута”.

Незалежно від ставлення до добровольчих батальйонів в Україні, вони являють собою дилему для українського уряду. Український народ в даний час набагато більше довіряє добровольчим формуванням, ніж тим інститутам, які повинні ними керувати. Ці формування також змагаються з урядом за монополію на узаконене насильство.

Безліч ознак вказує на те, що Аваков і істеблішмент української структури безпеки мають намір вирішити цю проблему. Однак, цілком можливо, вирішувати цю проблему в суспільстві, яке встигло розчаруватися в обіцянках і очікуваннях Майдану, вже занадто пізно.

Майкл Шелдон

Діліться у соцмережах:

Залишити відповідь

Politerno Full

TELEGRAM

ПРИЄДНУЙСЯ
CLOSE