Почали цікавитися, чому висловлююся на адресу саме президента, адже при владі всі такі кінчені, що їм і в пеклі оголосили блокаду. Аби устаткування не сконтрабасили: вугілля — в один бік, котли — в інший… Мушу зізнатися, що в паралельному житті я займаюся літературою. А вона змальовує те, як особистість формує Всесвіт навколо себе. У цьому сенсі громадянин України Петро Порошенко, який у 1998 році з’явився в нас в офісі на Прорізній, 15, нецікавий. А ось президент України з тим же прізвищем — зовсім навпаки.
Саме таким, досить прозаїчним прологом, починає свою статтю, спеціально для Politeka, аналітик і політтехнолог Олександр Кочетков. “Політерно” свідомо проходить повз цікавих фактів з життя минулих очільників країни та відносин автора з ними, й одразу переходить до президента нинішнього. Адже, народ в нас нетерплячий, з огляду на реалії, інфорамцію хоче отримувати лаконічну й актуальну. Тож ретранслюємо ту частину статті Олександра Кочеткова, в якій йдеться саме про Петра Олексійовича.
Щодо Петра Олексійовича… Майже двадцять років тому він прийшов до нас в офіс — до Петра Лелика, одного з авторів президентства Кучми, і мені — з нехитрою ідеєю: хочу в політику, навчіть як.
Ми поговорили і з’їхали з теми. Бо було видно: йому не потрібна політика як служіння країні, йому потрібна вхожість у високі сфери, щоб «кришувати» свій бізнес. До того ж він одразу продемонстрував скупість, порівнянну з медведчуківською (хто знає — зрозуміє).
Я тоді звів Порошенка з Володимиром Литвином, який обіймав посаду першого помічника президента. І родинні серця знайшли один одного, на певний час.
Згодом ми ще спілкувалися з Петром Олексійовичем щодо іміджмейкерства. Але не складалося, бо не креативилося, що ж таке треба створити, щоб люди за нього проголосували.
Виявилося, що потрібні революція і війна.
Але про шанси Порошенка на президентство заговорили в період, коли він очолював МЗС. Причому заговорили штатівці: він начебто наобіцяв їм, що якщо очолить країну, то розмістить тут і ПРО, і військові бази, та хоч офіс Ку-клукс-клану. І вони цікавилися в експертів, наскільки ПАП відповідає за слова.
Хтозна, чи не відгомони цього блефу використовувала пропаганда недоімперії, коли волала про плановану базу НАТО у Криму?
Причому після відомої «віденської» зустрічі Петро Олексійович каналами Дмитра Фірташа ухитрився запевнити Кремль у своїй цілковитій здатності домовлятися. Ну, просто конструктор можливого…
Чесно кажучи, я сподівався, що Порошенко здатний на переродження — усе-таки прийшов до влади в результаті епохальних потрясінь. Хоча «ліхтарність» його передвиборчих обіцянок, на кшталт долара по десять, були очевидні. Але після Януковича так хотілося вірити в розумного цивілізованого освіченого голову держави!
Навіть закидав в АП різні ідейки, наприклад, чому б мультимільйонерові Порошенку не заснувати фонд, з якого, за рекомендаціями громадськості, преміювали б міністрів та інших чиновників, які відзначилися у творчій праці на добробут України. Такими сумами, щоб не треба було цупити.
Перший дзвіночок бренькнув, коли чомусь склалося, що інгредієнти і складові на підприємства президента Порошенко почали завозити за мінімальним митним тарифом.
Потім не знайшлося винних у трагічному «південному котлі». Потім Гіркін святковим маршем покинув Слов’янськ і стрімко посилив угруповання бойовиків у Донецьку, що була на межі розгрому, і знову ніхто не винен.
А ці щотижневі обіцянки президента запровадити військовий стан, якщо ворог виявлятиме активність…
І вже не виглядали чимось дивним відновлення виробництва нашого «вундерваффе» — бронекатерів «Гюрза» на «Ленінській кузні» і суперброневиків на «Богдані». Дивувало лише, чому «Рошен» досі не випікає сухпайки для армії.
Сьогодні критерії і норми нівелювалися. Численні «колишні» почуваються привільно, патріоти потрапили під прес. У країні війна, але немає агресора. Є окупація, але немає окупанта. В ОРДЛО не вороги, що вбивають українців, а головні наповнювачі українського бюджету. Олігархи не повинні повернути борги країні, що воює, це знекровлена країна повинна платити їм за захмарними тарифами.
А причина всіх провалів — виключно ті, кого не любить Петро Олексійович. У кому відчуває загрозу для своїх, уже якихось хворобливих, апетитів — владних і бізнесових. І він лицемірить, лукавить, фарисействує — безперервно, як дихає.
Найсумніше: аморальність і цинічність, задана президентським камертоном, поширилася на всю держмашину. Сьогодні можна все: торгувати з окупантами, продавати вироки, рубати ліс, копати бурштин, мільярдами виводити фінанси з України.
Усе це настільки заперечує ідеї Євромайдану, що аж щелепи зводить.
Порошенко досяг своєї вихідної політичної мети — отримав найміцніший дах для бізнесу, і не розуміє, чим ми, українці, незадоволені? Чого нам раптом не так?
“Розумієте, ПАП поводиться, мов велика дитина, яка загралася, і страшенно незадоволений, коли йому заважають творити біду. Загрожувати починає, того й гляди, впаде на підлогу і затупцює ніжками…”
Співчуваю людині Петру Порошенкові: у нього серйозні проблеми — зі здоров’ям, у роботі й узагалі. Але не розумію, чому неадекватність президента Порошенка повинна бути проблемою для цілої країни?
Кожен президент України, хто більше, хто менше, опинявся замішаним у різних зловживаннях. І це не місце таке прокляте. Це постсовкова система української влади неминуче призводить до такого результату.
Тому не треба шукати ангела із крилами — усе одно відпадуть під шелест доларів. Треба змінювати всю систему влади так, щоб політики реально залежали від громадянського суспільства. І щоб вибори припинили бути гречаним полем для знедолених пенсіонерів, а це був обов’язок людей, сякі правою і кров’ю довели свій патріотизм і здатність до критичного мислення.
Мова про «відповідальне громадянство». Нехай на перехідний період, але без цього не обійтися.
