Politerno > Статті > Україна і світ > Сенченко про обмін 40 українців на одного російського розвідника і піар влади на передноворічному обміні

Сенченко про обмін 40 українців на одного російського розвідника і піар влади на передноворічному обміні

  • Січень 7, 2018
  • 254 Переглядів
  • 0

Колишній народний депутат, член політбюро ВО “Батьківщина” і голова Всеукраїнського громадського руху “Сила права” Андрій Сенченко в інтерв’ю “Громадському радіо” розповів про перший у війні з Росією обмін полоненими, котрий датується березнем 2014-го.

Тоді Україна обміняла 40 українців замість одного російського розвідника Романа Філатова, 41-м в списку був Сенцов, але, як зазначає Андрій Сенченко, до нього він “не зміг дотягнутися, тому що переговори велися з Міністерством оборони Росії, а він уже пішов по руках російських спецслужб, і звідти вже видряпати його не вийшло”.

– Я дивився новорічне повернення полонених в кінці 2017 го року, і звичайно, це свято для цих людей і всієї країни. Але що коробило, так це обличчя політиків і їх витягнуті шиї, щоб за всяку ціну опинитися в кадрі.

11 березня 2014-го року, будучи народним депутатом України, Андрій Сенченко був запрошений тодішнім в. о. президента Олександром Турчиновим для перемовин щодо обміну полоненими.

У Турчинова був список з 18 осіб, які перебували в заручниках в Криму, і 19-м був окремо Хайсер Джемілєв (син Мустафи Джемілєва), який знаходився в слідчому ізоляторі в Сімферополі. Серед цих заручників був, наприклад, Адмірал Сергій Гайдук, командувач Військово-морськими силами України на той момент, якого затримали російські військові, звинувачуючи в тому, що він дав наказ українським військовим стріляти під час штурму військових частин (“Це до питання про дебатах про те, чи був наказ стріляти – конкретний офіцер такий наказ віддавав”, – Сенченко).

Була присутня там і знімальна група “Вавилон 13”, було кілька Автомайданівці, зокрема Олексій Гриценко.

– Коли Турчинов мені запропонував координувати обмін, я відразу ж погодився, і щоб у мене був відповідний статус він підписав указ про те, що я це буду робити в якості виконуючого обов’язки заступника голови Адміністрації президента. Я почав шукати тих, хто в Криму причетний до заручників, і наткнувся на повідомлення про те, що Аксьонов оголосив міністром оборони “Республіки Крим” генерала Кузнєцова. Я знав генерала Кузнєцова з початку 90-х, він, по-моєму, до 1992-го року б командувачем 32-м армійським корпусом в Сімферополі. Після певних політичних подій він поїхав дослужувати в Росію. Я зв’язався з Кузнєцовим, і поставив питання щодо заручників. Він відповів, що є люди в різних місцях, хтось в Севастополі, хтось у військкоматі, але він сказав, то не впливає на цю ситуацію, це тільки Міноборони Росії. Тобто все зрозуміло, що все знаходилося під жорстким контролем Росії, а всі ці “міністри республіки” – це все ширма.

Тоді Андрій Сенченко вийшов на Міністерство оборони Російської Федерації, по спецзв’язку зв’язався з заступником міністра оборони Антоновим. Сенченко також його знав багато років до війни і, як тільки зайшла розмова про полонених, той сказав: “Віддайте нам Філатова”.

– На той момент я поняття не мав, хто такий Філатов, але сказав, що ми можемо обговорювати, тому що у нас є список з 19 осіб. Він пішов погоджувати зі своїм начальством, а я поїхав до Турчинова, який теж не знав, хто такий Філатов. Ми набрали Наливайченку, який на той момент очолював СБУ. Він сказав, що є такий Філатов – це полковник або підполковник ГРУ, затриманий на лінії розмежування між Херсонською областю та окупованих Кримом, викритий як співробітник ГРУ, який близько чотирьох років працював під чужими документами в Україні. Тобто не в період Майдану або початку окупації, він кілька років працював на нелегальному становищі, порушуючи домовленості між Росією та Україною про непроведення взаємних развід дій. Наливайченко погодився його віддати за 18 наших. Далі я заглибився в організацію цієї процедури. Вона була не дуже проста і полягала в тому, що я повинен був віддати Романа Філатова пізно увечері 19 березня в посольстві Російської Федерації на Повітрофлотському. І після цього міністр оборони РФ Сергій Шойгу повинен був зробити протягом півгодини заяву про те, що вони відпускають Гайдука і всіх інших. Чому такий акцент на ньому, тому що всіх інших вони погоджувалися відпустити, але впиралися щодо Гайдука, бо він давав наказ стріляти. На наступний ранок я повинен був посадити військового аташе РФ разом з Романом Філатовим на рейсовий айробус, який в 6 ранку вилітає на Москву.

За словами Сенченка, довгий час цей канал переговорів був єдиним переговорним каналом між Росією і Україною, напевно, до Нормандської зустрічі Порошенка після його виборів, але перед інавгурацією. Тому що лише два рази були дзвінки голови Держдуми РФ Сергія Нарижкіна і прем’єр-міністра Дмитра Медведєва Турчинову і Яценюку.

Перший дзвінок був у кінці березня, і це була погроза, їм було сказано, що “ви-злочинці, ви-хунта, ваше місце в тюрмі і ми вас туди посадимо”.

– Другий раз синхронно ці ж персонажі подзвонили Турчинову і Яценюку в кінці квітня. Тоді це вже звучало зовсім інакше, і зі слів Турчинова я знаю, що Нарижкін сказав: “Олександр Валентинович, чого нам тут сваритися? Приїжджайте до Пітера, у нас на початку травня економічний форум, піднімемо по чарці, перевернемо сторінку, і будуть дешеві кредити та дешевий газ”. На що Турчинов відповів: “Поверніть Крим, тоді ми готові брати дешеві кредити і купувати дешевий газ”. Тоді мало хто хотів брати на себе відповідальність, це було видно. Я зараз згадую, можливо, це комічно вже виглядає, але тоді було все не так просто. Я один стою на Повітрофлотському проспекті біля краю проїзної частини близько 23 вечора, і мені повинні передати цього Романа Філатова. Тут на повній швидкості підлітає джип, гальмує, відчиняються двері, ніхто не виходить і навіть не визирає, і звідти стусаном виштовхують мужика. З машини крик: “Це Роман Філатов”, машина рушає і на повних газах звідти відлітає. Ну що ж робити? Я взяв цього Романа Філатова за руку і пішов в посольство. Там його сфотографували, фото відправили в Москву для ідентифікації. І поки проходила ця процедура, я розмовляв з військовим аташе РФ, обговорюючи ранкові процедури. А паралельно з цими процесами я обговорював із заступником міністра оборони РФ деталі передачі наших заручників. Була складність у тому, що наші перебували в різних кутах Криму.

А паралельно розвивавались події в Криму таким чином. Сенченку подзвонив генерал-лейтенант Сердюков, який збирав українців по Криму, і сказав, що вони не встигнуть до обумовленого часу. А вони повинні були вже бути в 5 ранку на Чонгарі, щоб було все синхронно – Сенченко саджає Філатова на літак, а там передають українців. А не встигають тому що всю ніч їх збирали, і то, знайшли поки тільки 13, але мовляв, “віддадуть всіх”. Спізнювались хвилин на 50, тому що йшов дощ, а дорога на Чонгар веде через Сиваш, на дорогу наносить сіль, і вбитися на ній було дуже просто.

– Зараз мирний час і влада може знайти причину затримати літак, тоді ж влади в країні не було. І я тому ж СБУшнику кажу: “Ви можете затримати літак?”, А він відповідає: “Ну що ви, навіть ніхто не зреагує”. І тут потрібно було вирішувати – чи скасовувати операцію, чи класти свою голову на плаху. Незважаючи на те, що я зі співрозмовником – заступником міністра Міноборони був знайомий 17 років, це була зовсім не гарантія. Але треба було приймати рішення. За сумою відчуттів я розумів, що вони віддадуть. І пішов на цей крок. Я сказав начальнику контррозвідки: “Або ти відповідаєш, або я”. Він сказав, що, звичайно, відповідальність на мені. Тому я знову взяв Філатова, штовхнув його в літак, літак злетів, а кортеж з нашими заручниками запізнився не на 50 хвилин, а на півтори години, тобто літак вже знаходився за межами території України. Вони привезли 13, через два дні ще п’ятьох, а далі я став ненав’язливо збільшувати це список. І в цілому під одного Романа Філатова вдалося забрати 40 осіб.

Що стосується Джемілєва, з російської сторони пояснили, що він вже знаходиться під контролем Слідчого комітету РФ, а там свої міжвідомчі бар’єри. Щодо долі Романа Філатова, то  Андрій Сенченко про неї не знає нічого.

– Повертаючись до передноворічного обміну, я вже сказав, що мене коробила поведінка політиків… Іра Луценко, Іра Геращенко, всі, хто складає пул Порошенка, на цьому піарились. Я вам можу сказати, що з тих 40-ка людей, яких вдалося визволити з полону, половина точно не знає, як це сталося – їх просто завантажили в машину, привезли на Чонгар і віддали. Тому що це не було піаром. А коли це без піару, це набагато ефективніше. Те, що Порошенко почав з осені 2015-го року, це була спроба якось загладити ту травму, яка була у суспільства й відповідне ставлення до нього після Іловайська. Тоді й почалася ця піар-компанія з обмінами. І до цих пір так і не закінчилася ця піар-компанія на долях людей. Людей зустріли, а потім почали давати інтерв’ю, що 12 з них підозрюється у дезертирстві. Цілком може бути, що це здогадки, але відразу по відношенню до всіх цих людей, яких звільнили, адже не називають прізвища підозрюваних, народжується сумнівне відношення, тепер можна подумати про кожного звільненого, що він теж дезертир. Я вам нагадаю абсолютно ганебну ситуацію, коли в кабінеті президента глава країни і глава Служби безпеки брали звільненого полковника Без’язикова, який трохи пізніше був заарештований, як російський шпигун. Тому в кожній справі має бути процедура. Спочатку потрібно розібратися, з’ясувати, хто там шпигун чи дезертир, а потім всіх інших зібрати і висловити подяку. А це було просто піар-шоу.

 

Поділитися: