Виродження влади. Як Зеленський досяг своєї стелі, а система держуправління — дна

18 серпня оголошено часом Х: парламент збереться на засідання, і ми дізнаємося, кого президент має намір зробити міністром оборони. Судячи з уже зроблених кадрових кроків президента, зрозуміло, що рішення давно ухвалене: це не Федоров. Хоча, за словами ексміністра оборони Михайла Федорова, саме тоді для нього пролунає фінальний сигнал «діяти інакше».

Однак уся драма не в тому, як діятиме Федоров, нарешті обравши один із двох стільців, на яких сидіти одночасно йому стає дедалі менш комфортно. Чи піде в жорстку опозицію до президента — навіть під час війни. Чи делікатно дистанціюється, намагаючись зберегти своїх людей у Міноборони та ілюзію стосунків із Зеленським.

І навіть не в тому, як на це відреагують протестувальники з картонками, які від персонального «За Федорова!» повільно, але наполегливо просуваються до усвідомлення: ніякий Федоров самотужки системи не змінить. Тим більше Федоров — плоть від плоті цієї системи, — який лише зараз дійшов до власної межі компромісу з нею.

І вже точно річ не в тім, кого ще Зеленський переставить в уряді, кого поверне, ким пожертвує і яке чергове прізвище запропонує суспільству як відповідь на кризу: Корецького — з прем’єрів знову в «Нафтогаз», Свириденко — з «Нафтогазу» знову в прем’єри або, гарненько перемішавши фігури, знову витягне… Шмигаля. А чому ні? У Зеленського закінчилися люди, яким він довіряє і щенячої відданості яких катастрофічно не цінує.

Та й питання давно не в прізвищах, які вкладають на переставлювані ліжка.

Річ у тім, що нас довго — понад сім років каденції чинного президента — водили лабіринтом. І нарешті привели. У глухий кут. У вирішальний момент війни. Протест, який теж уперся в стіну, надто опукло це висвітлив. І тепер уже не обійти, не відвернутися. Зеленський може скільки завгодно замовчувати очевидне, збирати послів, їхати в Сербію, красти інформаційні приводи в головкома ЗСУ та міністрів, щоб хоч на чомусь вибудовувати свої щоденні звернення до народу, міняти пішаків місцями та пояснювати кожен новий провал окремим прізвищем. Реальність від цього не зміниться.

Україна — монархія. Причому неосвічена. Зосередивши всю владу у своїх руках, президент досяг своєї стелі. Межі компетенції. За цей час він не зробив головного, що могло б допомогти Україні уникнути управлінської катастрофи: не скинув баласту зі «своїх» на користь компетентних і не дав прямого сигналу системі: «Не красти».

Складно сказати, що небезпечніше для держави — злочинні дії корупціонерів чи злочинна бездіяльність «своїх» дилетантів. Але коли обидві ці отрути опиняються в одному флаконі, ризик уже не політичний. Ризик — програти війну.

Чому це сталося?

Зеленський не керує хаотично. Він цілком послідовно вирішує завдання збереження власної системи влади. Після офіційної епохи Єрмака. З підозрюваним Єрмаком. І з поки що офіційно не підозрюваним Арахамією, який, як ми вже писали, зайняв вухо президента у робочий час. І багато чого нашептав про необхідність змінити уряд.

Проблема в тім, що завдання архітектора цієї системи управління не збігаються із завданнями держави. І те, що ми сприймаємо як глухий кут, для Зеленського, можливо, — дорога. Якою вже ходили в майбутнє деякі президенти. Щоправда, не можна сказати, що успішно.

Бо імітація рано чи пізно розкриває або порожнечу, або абсурд. На порожнечі в голові чинної влади ми вказували всі ці роки, а от абсурд способу Зеленського керувати державою зараз розгорнувся перед нами в усій красі. Мабуть, ще ніколи в кадровій партії, яку періодично розігрує Банкова, не було такої кричущої невідповідності людей їхнім новим посадам. Причому сам спосіб призначень і переміщень так само небезпечний для держави, як і вибір прізвищ. Бо ґрунтується на відданості й заточений на виконання потрібних Зеленському, а не державі завдань.

Вийшло так, що в найважчий час на ключових для виживання країни напрямах — обороні, енергетиці та економіці — опинилися дуже слабкі люди. Ексголова НАК «Нафтогаз України» Сергій Корецький у цьому сенсі — не найслабша кандидатура на посаду прем’єр-міністра серед найслабших.

Корецький був у захопленому шоці від жалуваного йому з монаршого плеча чину прем’єра. Однак уміння цього «лжеяценюка» гучним голосом ставити на місце своїх підлеглих у НАК йому точно не знадобиться у Кабміні. Своїх людей у нового прем’єра практично немає, компетенцій і особистої експертизи в широкому форматі Кабміну — теж. «Нафтогаз» — не Кабмін.

Утім, Корецького це не зупинило. Під лайки Facebook і демократичні фото нарад він цілеспрямовано повів уперед чужу команду. До речі, цікаво, куди саме: єдиному рекомендованому Корецьким у міністри економіки «візіонеру» Олександру Кравченку вже є що запропонувати прем’єру — розроблену за ключової участі McKinsey Стратегію економічного розвитку України до 2042 року. У ній, як з’ясувала моя колега Юлія Самаєва, майбутнє підозріло схоже на сьогодення.Та сама логіка — і в чернетці урядової програми, яка просочилася в медіа: гарна обгортка майже без змісту.

Умєров? Цією фігурою, в лоб переставленою на клітинку СЗР, Зеленський, власне, і відповів і суспільству, і Федорову. Бо Умєров — це Туреччина. Це Штати та його родина, яка фактично перебуває в заручниках у американців: там бізнес, нерухомість, необхідність подовжувати право на перебування в країні. Ще Умєров — це Катар. Емірати. Десь Китай. Причому в окремі країни він неодноразово приїжджав, узагалі не доводячи до відома українські посольства. Наші посли дізнавалися постфактум. Якщо дізнавалися.

Так, ми розуміємо, що Служба зовнішньої розвідки розтерзана, розтоптана і давно утримується за залишковим принципом. Але там усе ще жевріє надія, що її нарешті перестануть топтати чобітьми, гальмувати ініціативи та почнуть використовувати за призначенням. Хто? Умєров? Його цього в Туреччині навчали?

Умєров давно вже посол із дуже особливих доручень президента України. Зокрема фінансових. Багато хто, до речі, забув, як він заходив у велику політику. А не варто. І тут не стільки про якість політичного «Голосу» (Умєров був у списку партії Святослава Вакарчука), скільки про вміння входити в усі двері без додаткових пристосувань. В історії конфлікту Зеленського з Ахметовим (а також Шустером, Гордоном та Аваковим) Умєров став посередником. Тьорочником. Не дипломатом, не переговірником — людиною, здатною терти. Якщо саме це Зеленський розуміє під modus operandi зовнішньої розвідки, то ок.

Ігор Клименко. Напевно, не найгірший із екс-міністрів внутрішніх справ (якщо оцінювати його як менеджера, який під час війни зумів утримати структуру та організувати її військове крило, а не як політика, готового змінювати правоохоронну систему, що так і залишилася нереформованою), але точно не найкращий новий секретар РНБО. Бо, як свідчать члени Радбезу, у цьому органі вже дуже давно ніхто не дозволяє собі навіть утриматися. Розраховувати на РНБО як на якийсь інтелектуальний допінг для президента взагалі не доводиться. А треба було б. Але, на жаль, Володимир Зеленський абсолютно впевнений у тому, що він усе знає краще за всіх. І хто, як не поліцейський кадровик, зможе забезпечити цілковитий одобрямс на засіданнях і дисципліну їхнього проведення. Чи потрібно це країні?

В.о. голови СБУ Євгеній Хмара став в.о. міністра оборони через дві години після того, як ексголова МВС Ігор Клименко відмовився від цієї посади. Сам Клименко при цьому суто випадково залишився без портфеля міністра, і ним просто «заткнули» дірку в РНБО, що утворилася після переходу до СЗР «інформатора» Міндіча ексміністра оборони Рустема Умєрова. Таким чином, творець Центру спеціальних операцій «А» Євгеній Хмара сів в адміністративне крісло голови МО, опинившись у абсолютно незнайомій для нього системі управління. Але сам Хмара, схоже, повірив, що військовий досвід автоматично конвертується у здатність керувати Міністерством оборони. А тепер уявіть Резнікова, Умєрова чи навіть Федорова, що чіпляють міну до російського військового корабля. Приблизно так само слід оцінювати й зворотну рокіровку.

Про жодну програму реформ у сфері оборони та план зміни системи закупівель за такої гри Банкової, звісно ж, не йдеться. Зате там можуть більше не турбуватися про те, як розподілятимуться 90 млрд євро партнерської допомоги. Некомпетентний міністр оборони — це несуб’єктний міністр. Хоч би яким крутим спецпризначенцем він був. В цьому разі є лише особиста необхідність президента людиною з репутацією прикрити соромне місце, що відкрилося суспільству після відставки Федорова, який збунтувався.

Покладом? Цей листок прикладають при інших хворобах. І Зеленський чудово знає, при яких. Якщо в цій кабмінівській рокіровці й були інші цілі, крім нейтралізації Федорова, то це точно Олександр Поклад. Неофіційний сторож системи влади Зеленського от-от отримає жалувану грамоту.Нагадаємо, що саме Поклад за особистим дорученням президента їздив до ОАЕ забирати нардепа-держзрадника Федора Христенка, і саме Поклад, за нашою інформацією, у визначений Банковою момент «валитиме» голову САП Олександра Клименка «свідченнями» нардепа. Тож продовження незаконного стеження за детективами НАБУ, про що заявив на нещодавньому брифінгу директор НАБУ Семен Кривонос, — квіточки. По ягідки Зеленський ще не ходив, але він точно знає, що Поклад їх для нього збере. Бо глава держави доклав чимало зусиль, розчищаючи для нього шлях до верхівки такого інструменту, як Служба безпеки України. Лише впевненість у тому, що Поклад може впоратися з усіма ворогами — НАБУ, активістами, журналістами, опозицією, — надихала Зеленського знімати Малюка та ставити непідготовленого Хмару в Міністерство оборони.

Ще раз повторимо сказане колись, не бажаючи нікого образити. А просто пояснити складну ситуацію на простому прикладі. Розвідки — це мисливські собаки. Вони шпигують на користь своєї країни. Вони вільні у виборі методів. Вони рвуть здобич і приносять її. А СБУ — це службові собаки, які захищають усередині країни і тому не можуть собі дозволити тих методів, якими працюють мисливські.

Проте в нас на чолі СБУ зараз мисливський пес. Це те, що нам потрібно, якщо ми говоримо про збереження демократії та свободи всередині країни? Тим паче що захищати всередині країни сьогодні є що й від кого. НАБУ, активісти та незалежні ЗМІ — основні об’єкти докладання зусиль Служби на території країни.

Коли вибори провести не можна, наповнити Кабмін чимось якісним виявилося неможливо, а некомпетентність намертво переплелася з корупцією, одним із небагатьох інституційних обмежувачів системи залишається антикорупційний блок. А за межами інституцій — вулиця. Мирна вулиця в цих умовах що могла, те поки що зробила. Тоді як антикорупційні органи своєї роботи не припиняли.

Що готує НАБУ на осінь?

Зараз НАБУ і САП на літніх публічних канікулах, і ми змушені задовольнятися сухими звітами їхніх керівників. Та, якщо вірити директору НАБУ Семену Кривоносу, «м’ясо» все ж таки готується. А як інакше сприймати його слова на тому ж брифінгу, що попереду «чудові реалізації»? Причому, як стверджують наші джерела у правоохоронних органах, «ви сильно здивуєтеся, коли дізнаєтеся про результати роботи детективів і кого вони стосуються».

З цікавого, звичайно ж, ексголова ОП Андрій Єрмак і його друга підозра. За інформацією наших джерел, розслідування в активній фазі. Чи стосується воно кооперативу «Династія»? Не факт. Судячи з крихт публічної інформації та тверджень джерел, НАБУ працює по Єрмаку не тільки у справі «Династії». Нібито цього разу йдеться не про відмивання коштів, а про незаконне збагачення. За нашою інформацією, основний акцент розслідування зараз зроблено на експертизах предметів, вилучених під час обшуку в одній із квартир Міндіча. Досліджуються залишені на них біологічні сліди, зокрема ДНК. Наразі одні запитання без відповідей.

Схожі експертизи проводять і у справі про підкуп депутатів, основний фігурант якої поки що — голова одного з осередків нардеп Кісєль. Те, що голові фракції «Слуга народу» Давиду Арахамії досі не повідомили про підозру, породжує в суспільстві різні версії. Його відмолив президент, бо Арахамія потрібен і на переговорах у США, і як тримач парламенту. Хтось побачив у цьому, що Арахамія взагалі мало не агент НАБУ, який замість своєї голови розплачується меншими головами — Тимошенко та іншими. Хтось вважає, що відмовився підписувати підозру генпрокурор. За нашою інформацією, розслідування йде дуже активно.

Зараз проводять експертизи предметів, вилучених під час обшукув помічника Давида Арахамії Тараса Мельничука, зокрема досліджують біологічні сліди. Що це за предмети? Чию ДНК там шукають і з чим порівнюють? Джерела, як і у випадку з Єрмаком, не уточнюють. Коли ми поміркували, навіщо слідству знадобилася така експертиза, нічого цікавішого за конверти, яких могла торкатися рука голови фракції, нам на думку наразі не спало. Але це вже наша версія, а не факт.

Це перше. І друге: за нашою інформацією, НАБУ і САП не зверталися до генпрокурора Кравченка з питання початку розслідування щодо народного депутата Давида Арахамії.

Тому чекаємо.

У черзі — незмінний голова Держфінмоніторингу Філіп Пронін, якого очікувано не змила й ця потужна кадрова хвиля. А ми пам’ятаємо, що за фінмоном — ключова роль в отриманні й передачі слідству інформації про фінансові операції фігурантів за кордоном, яку Пронін, за нашими даними, успішно блокує в розслідуваннях НАБУ і САП. Він цікавий НАБУ у справі про відмивання грошей через конвертаційні центри та виведення їх в офшори, на яку детективи вийшли, розбираючись із розкраданнями під час будівництва фортифікацій Полтавською ОВА, де теж фігурує Пронін. Але, як стверджують наші джерела, якщо голові фінмону й варто хвилюватися, то виключно за справу про конвертцентри: після обшуків у першого заступника голови Держфінмоніторингу Богдана Корольчука виявили готівку, печатки та документи компаній. (До речі, зняття і призначення голови Держфінмоніторингу — це повна номенклатура прем’єра. І це, власне, все, що вам потрібно було знати про Корецького.)

На що реально спирається влада?

Банковій потрібна стратегія протидії антикорупційним органам. А отже, повноважний голова СБУ, який надійно замкне силовий блок на президенті. Тут ні Кравченко, який косить у бік Арахамії, ні Татаров, який знає, як правильно скорочувати дистанцію з журналістами під час криз, а тепер і має у міністрах внутрішніх справ свого однокашника Івана Виговського, на цю роль претендувати не можуть.

На сьогодні є інформація, що голосів під нового голову СБУ з прізвищем Поклад у парламенті поки немає. Утім, як немає в нас і можливості згадати хоча б один випадок, коли Рада не проголосувала за кандидатуру голови СБУ, внесену президентом. Попри те, що, за нашою інформацією, уламки ОПЗЖ усерйоз заявляють голові ОП Кирилу Буданову, що за Поклада не голосуватимуть (чому це важливо для Буданова, ми теж уже писали), ті ж таки «уламки» запевняють Поклада у зворотному. Але в призначений час усі підпірки монобільшості зроблять так, як скаже Зеленський.

Тим часом у СБУ вже на повну зачищають кадри Малюка. Хмара їх не чіпав. За іронією долі, свою роль у цій історії — і не на користь опального Малюка — відіграли антикорупційні органи.

Йдеться про справу затриманого нещодавно НАБУ Андрія Осіпова. Бюро і САП підозрюють його у вимаганні мільйона доларів у громадянина РФ за «вирішення питання» з кримінальним переслідуванням та екстрадицією до Росії. У матеріалах справи спливло прізвище самого Малюка: один із фігурантів стверджував, що 200 тис. дол. із цієї суми нібито призначалися особисто тоді ще першому заступнику голови СБУ. Доказів передачі грошей Малюку у слідства на сьогодні немає.

Однак справа Осіпова значно цікавіша за окреме згадування прізвища Малюка. Як стверджують наші джерела у правоохоронних органах, сам Осіпов був людиною з його орбіти, а потім перейшов під крило генералів Сергія Дуки та Антона Кравчука. Після зняття Малюка самі Дука й Кравчук досить швидко підлаштувалися під Поклада. Ті самі Дука й Кравчук, які, за нашою інформацією, курували силову частину операцій проти детективів НАБУ та журналістів у липні минулого року.

Ба більше, в Осіпова під час обшуків виявили автомобільні номери прикриття, посвідчення та інші документи Служби безпеки. Осипов справді просто торгував своїми зв’язками та гучними прізвищами — чи роками існував під цілком реальним прикриттям людей усередині СБУ?

Іронія тут майже завершена: тепер уже НАБУ розкручує цю нитку у зворотний бік.

Та насправді історія, схоже, вже не тільки про СБУ. Справа Осіпова може виявитися одним із входів у значно серйознішу історію, що виходить далеко за межі окремих прізвищ і відомств. За роки деградації державного управління склалося середовище, де державні повноваження, силовий ресурс, гроші, приватні та політичні інтереси дедалі складніше відокремити одне від одного. Є велика ймовірність, що всередині держави сформувалася кримінально-кланова система, значна частина правоохоронного блоку якої обслуговує вже не інституції, а збереження сформованої конструкції влади. Система захищає владу. Влада забезпечує стійкість, дохід і безкарність стовпів системи.

І ось у цю конструкцію зараз полізло НАБУ. У ту саму, яка ще зовсім недавно душила саме НАБУ — руками силовиків і політиків, що залишаються частиною чинної влади. Джерела в системі СБУ, які не залучені в ці процеси, але які спостерігають за ними вже багато років, — а такі там іще збереглися, — дуже тихо шепочуть нам, що НАБУ вхопилося за кінчик страшного клубка. І, мабуть, уперше детективи й керівники НАБУ та САП ходять по лезу вже не в переносному значенні. Наші співрозмовники говорять про реальну фізичну загрозу для тих, хто зараз розмотує цей клубок.

Про те, що припущення щодо системного характеру того, що відбувається, має під собою підстави, свідчить не лише вищезазначене розслідування НАБУ, а й той факт, що ця система не обмежується силовиками. Паралельно влада нейтралізує та послідовно виводить у сліпу зону медіа. Правоохоронці вже не називають прізвищ фігурантів антикорупційних розслідувань. Антиєвропейська норма Цивільного кодексу та судова практика Верховного суду, що її підтверджує, дозволяють забороняти це журналістам аж до завершення суду, навіть не слідства. (Фігурант справи «адвокатів-хакерів» колишній військовий прокурор Дмитро Борзих подав позов проти ZN.UA на 500 тис. грн з вимогою прибрати його ім’я з публікації.) Відомий законопроєкт №15289 Сергія Власенка пропонує обмежити правоохоронцям можливість публічно розкривати обставини резонансних справ. «Поправки Лозового», що дають можливість роками затягувати провадження у справах про топкорупцію у ВАКС, так до кінця й не прибрані. Додайте сюди спроби через суд забороняти публікацію журналістських розслідувань (кейс Слідство.Інфо), використання мобілізації як інструменту тиску на журналістів і громадських лідерів, інформаційні атаки на незалежні медіа та громадських активістів — і пазл складається.

Простір громадського контролю перетворюється на шагреневу шкіру. Тільки вона не стискається сама — від неї поступово відгризають шматки. Тут обмежили можливість назвати ім’я. Там намагаються заборонити розкрити суть підозри. Тут журналісту чи антикорупціонеру прилітає позов. Там — силовики чи інформаційна атака. Тут — безпідставно зняли бронь. Кожен окремий епізод можна пояснити, відбити й навіть пережити. Але в сукупності вони створюють середовище, де наступному журналісту простіше не писати, наступному редактору — не вплутуватися, наступному джерелу — промовчати. У цьому, власне, й сенс.

І коло замикається. Система, яка дедалі менше здатна розвиватися і дедалі більше зайнята своїм виживанням, неминуче починає захищатися від тих, хто здатний показати суспільству, як вона влаштована. Від НАБУ. Від активістів. Від незалежних медіа.

Що далі?

По-перше, ще два з половиною роки тому, коли в системі державного управління вже зяяли всі ці пустоти — кадрові, компетентнісні, управлінські, ціннісні, — ми опублікували великий текст про необхідність створитиуряд технократів або національної довіри. Зеленському пропонувалося нарешті скинути баласт «своїх», розкрити законсервовану й заповнену іржавою водою систему та впустити в неї людей, здатних професійно керувати державою.

Цю ідею тоді підхопили політики, експерти, її певний час активно порушували в інформаційному просторі, журналісти прямо запитували про це Зеленського на пресконференціях. Зеленський у принципі виявився не здатним зробити крок, який означав добровільну відмову від частини власної влади.Його амбіція, його его, сам вибудований ним спосіб управління державою цього не дозволили.

І отут була розвилка.

Можна було піти шляхом оновлення системи та розподілу відповідальності, професіоналізації влади, появи в її складі інших суб’єктів і центрів компетенції. Повернути конституційну суб’єктність парламенту та уряду. Зеленський пішов іншим. Разом із Міндічем, Єрмаком, Чернишовим, Малюком, Арахамією, Галущенком, Покладом, купою виконувачів обов’язків, армією тих, хто мовчить і мед приносить.

По-друге, якщо причини протесту нікуди не зникають, то нікуди не зникне й сам протест. Нарив шукатиме вихід. Нинішній протест давно не «за Федорова». Федоров виявився приводом, точкою складання, можливо, останньою краплею. Люди, які виходять із картонками, можуть не знати прізвищ Дуки, Кравчука чи Поклада, не розбиратися в «поправках Лозового», повноваженнях САП чи хитросплетіннях кадрової політики Банкової. Вони можуть ще не розкласти цієї системи розумом. Але вони вже відчули її. Інтуїтивно. Емоційно. На власній шкурі.

Можна забалакати або замовчати конкретний протест. Замінити Сирського на Драпатого. Когось звільнити. Когось повернути. Але що це змінює? Завтра розкриється наступна рана. Не Федоров — значить, «Скеля».Не «Скеля» — черговий злодій у владі. Не злодій — чергова некомпетентна людина, яка не прийме вчасно правильного рішення. Бо проблема вже не в конкретній людині. Проблема — у способі управління, який цих людей виробляє, відбирає, розставляє та захищає.

А попереду зима.

І війна.

По-третє, якщо протест не зникне, то питання вже не в тому, як його вкотре погасити. Питання — як каналізувати суспільний запит, якого влада вже не може задовольнити перестановкою фігур усередині самої себе.

Ще недавно більшість українців виступала проти виборів під час війни, але до серпня 2026 року частка тих, хто допускає голосування до повного закінчення війни, зросла до 38%: 15% вважають, що вибори можна проводити вже зараз, а 23% — після припинення вогню та гарантій безпеки. При цьому 57%, як і раніше, наполягають, що вибори можливі лише після остаточної мирної угоди та завершення війни. Але якщо три роки тому перезавантаження центральної влади після війни очікували 73% українців, то зараз — уже 88%; щодо президента цей показник зріс з 23 до 67%. Тенденція очевидна.

Пропонуючи два з половиною роки тому коаліційний уряд, ми самі виходили з того, що проводити вибори під час війни не можна. Однак два з половиною роки — великий строк. І зовсім нещодавно ми писали про готовність самої Банкової розглядати президентські вибори під час війни — на хвилі підтримки Зеленського як Верховного головнокомандувача.

Суворо кажучи, за чинного воєнного стану президентські вибори юридично неможливі без його скасування або без внесення змін до закону про воєнний стан. А парламентські вибори під час воєнного стану неможливі взагалі — це пряма норма Конституції. Саме тому йдеться не про технічну дату голосування, а про політичний сценарій легітимної передачі влади.

Тобто цей сценарій не є ані фантазією журналістів, ані вимогою активістів, яка раптом виникла сьогодні. Його розглядала сама влада. Про вибори під час війни говорили й наші американські партнери, що бачили в них, зокрема, демонстрацію стійкості української демократії.

Але нам сьогодні потрібен не показник демократії заради показника демократії. Нам необхідно виграти війну.

І саме тому питання про легітимну змінюваність влади перестає бути суто політичним.

По-четверте, тут ми впираємося з одне із найважчих протиріч усієї цієї історії. Зеленський, хай там як, залишається одним із головних символів України для західних суспільств. За роки війни для електоратів країн, які нам допомагають, він став практично голлівудським позитивним героєм. Іноді достатньо одного вдалого жарту на саміті НАТО, наприклад, що у Москву до Путіна він не поїде, бо там багато українських дронів і небезпечно, — і він знову герой.

І це не лише піар. Це персоніфікація України в очах мільйонів західних виборців, а отже, цілком реальний ресурс підтримки України їхніми урядами. Зеленський залишається одним із головних цвяхів, на яких тримається західна підтримка України. Тільки цей цвях забитий нам-таки в ногу — разом із правцем і ще купою інфекцій, від яких ми тепер гинемо.

Тому питання не лише в тому, чи потрібна країні змінюваність влади. Питання в тому, як пройти її під час війни, не втративши разом із Зеленським те, що сьогодні зав’язане на Зеленського.

По-п’яте, схоже, все це починають розуміти й усередині самої влади. І це важливо. Бо сценарій виборів під час війни, який ще недавно Банкова могла розглядати на хвилі високої довіри до Зеленського і в розрахунку на його перемогу, в якийсь момент може повернутися вже через зовсім іншу причину. Владі, можливо, доведеться відкрити політичну систему не тому, що це буде їй вигідно, а тому, що цього вимагатиме суспільство.

Там чудово розуміють, що протест із картонками — не штучний, не оплачений і не організований чиєюсь хитрою рукою. Це дихання людей, які виступають уже не так проти конкретного рішення президента, як проти самого способу управління державою.

Той-таки Арахамія, який, за нашою інформацією, модерував останню заміну в Кабміні, — не Єрмак із корінням феншуй і російськими друзями. У 2014-му він повернувся зі США, волонтерив у Миколаєві, дослужився до радника голови облдержадміністрації. Арахамія знає, звідки беруться справжні протести. І знає, чим закінчується ситуація, коли влада занадто довго переконує себе, що те, що відбувається на вулиці, хтось організував і оплатив.

Останні рейтинги, які серйозно вдарили по довірі до президента, — ще один сигнал. І, за інформацією наших джерел, навіть усередині команди Зеленського вже допускають думку, яка ще недавно здалася б неможливою: в якийсь момент президенту доведеться визнати, що конкурувати з новим він уже не зможе.

Хто цей новий? Якої він якості? Чи не виявиться нове прізвище просто новою етикеткою на тій самій системі? Про це доведеться говорити окремо.

Зараз важливіше інше. Сценарій, який влада ще недавно могла розглядати як спосіб продовжити себе, може повернутися як спосіб відповісти на суспільний запит про її зміну. Те, що Зеленський не захотів зробити добровільно два з половиною роки тому — перезавантажити політичну систему та поділитися владою й відповідальністю, — йому, можливо, доведеться зробити вже на зовсім інших умовах.

Наші шляхи з цією владою розійшлися. У точці перетину вимог війни, президента, який вичерпав себе, та суспільного інтересу. Це символічно. Це страшно. Але це вже сталося.

Тепер питання — як розійтися так, щоб Україна вижила й пішла далі.