Є такий вираз: генерали завжди готуються до минулих війн.
Значення його, втім, прямо протилежне. Будь-яка майбутня війна, і навіть будь-яка найближча битва планується на основі того, що уже було, а тому плани завжди тяжіють до редукціонізму – зведення будь-якої ситуації до типових рішень, або їх комбінації. Тому що помилка генерала, помилка полковника, помилка сержанта – це людські життя. І не просто людські життя – а кваліфіковані солдати, які не просто уміють натискати гачок, а воювати.
Відповідно, вся полководницька майстерність за останні півстоліття – це спроба знайти вдалу комбінацію типових рішень, або “аугментувати” їх за допомогою більш досконалих компонентів – більш досконалого зв’язку, більш досконалої розвідки, більш досконалої техніки.
Статтю Залужного можна розглядати таким чином, в рамках двох системних сценаріїв:
– сценарій технологічного пату. Це значить, що всі типові комбінації уже перебрали, а “аугментування” їх буде або яскраво помітним, або малоефективним;
– сценарій технологічного прориву. Це значить, що необхідно зосередитись не на звичному “пошуку вдалої комбінації”, а на чомусь принципово новому.
Причому це не лише про те, що нам хоче, може, чи не може передати Захід.
Технологічний прорив можемо забезпечити і ми самі. Все-таки істинні правила гри завжди пишуться тими, хто бачив і мацав м’яч, а не глядачами з трибун – які завжди точно знають, кого “на мило”.
Ось чому я вкрай рідко пишу на військові теми. Будучи фізичним балластом, я є типовим “глядачем з трибуни”. Мене можна навіть не особо слухати…
Але от що я б хотів зауважити… Якщо ви уважно читали статтю Залужного, то в списку пріоритетів ви там мали побачити такий пункт: “подолання глибокоешелонованої системи мінно-вибухових загороджень”.
Дозвольте, я висловлю парочку своїх дилетантських думок. При цьому секретних даних я, знову ж таки, не видаю – все нижчевикладене лежить у відкритих джерелах.
Перш за все, необхідно зрозуміти, як така система формується.
Для цього використовується машина під назвою “Земледелие”. Це модифікація РСЗО “Торнадо”, яка використовує 122-мм касетні снаряди – кожен із яких несе від 100 до 600 мін. За один залп машинка випускає 25 таких снарядів. На виході виникає “готове” мінне поле.
Наскільки я читав, таких машин у Росії небагато, тому замість них вона може використовувати радянську ще розробку ПКМ-1. Це переносний авторозкидач мін, який працює по принципу автополивалки. В центрі майбутнього поля ставиться ця штука, в неї закладається касета із мінами, і по радіосигналу міни розкидаються в радіусі 35 м.. Дешево і сердито.
Обидва методи дозволяють створювати ешелоновані мінні поля буквально за години. Таким чином, традиційні “бульдозерні” методи розмінування стають беззмістовними – розміновані ділянки будуть оперативно знову “засіяні”.
Якби я планував “технологічну відповідь”, то з одного боку боровся б із машинами дистанційного мінування (вони не дуже далекобійні, максимум на 15 км), а з іншого – зробив би розмінування максимально швидким і максимально дешевим, щоб коридор пробивався безпосередньо перед входом танків чи ББМ.
Для першого необхідне високоточне наведення ракет – а для цього необхідний безпілотник, який буде або непомітним для ворожих радарів та протидронової зброї, або… просто надто високо літатиме. Ось вам і база для маленького, але все-таки технологічного прориву.
Для другого необхідна система автоматизованого розмінування. Про одну таку я уже якось писав – УР-77 “Метеорит”. Ідея проста, як двері – створюємо знову ж таки реактивний снаряд, який потягне за собою дріт, через який можна пропустити електрострум, достатній для детонування мін. Все необхідне в Україні для виробництва таких систем є – сама УР-77 створена на базі 2С1 “Гвоздика”, яка вироблялась в Харкові. Ось база для іще одного технологічного прориву – бо у нас таких систем немає (якщо не рахувати трофейних).
Система автоматизованого розмінування, знову ж таки, буде так само вразлива, як і система автоматизованого мінування – бо теж працює на коротку дистанцію. Хіба що ми зробимо так, що вона працюватиме на довгій… Або знайдемо спосіб прикрити її за допомогою засобів радіоелектронної боротьби.
А ще можна створити дрон автоматизованого розмінування на базі повітряної подушки. В радянські часи була така розробка – називається “повзольот” (від слова “повзти” і “літати”). Теж, ідея максимально проста – міни спрацьовують від прямого контакта, так давайте контакт приберемо. І навіть побудували танк, 8М-906 – легкий танк на повітряній подушці, і він навіть їздив. Проблема була в тому, що повітряна подушка не може потягти важкий танк – і тому розробки здали в архів. А дрон в десятки разів менше і в сотні разів легше, його навіть на репульсори – тобто, мікросопла – можна поставити.
От вам і технологічний прорив. Все вищенаписане я придумав за півгодини, уважно читаючи Вікіпедію.
Підсумовуючи: головний висновок із статті Залужного, який я виніс для себе – Україна знаходиться на роздоріжжі. Або вона залишається типовою пострадянською республікою із наукою на узбіччі. Або вона згадує, що була технологічно розвиненою і знову починає створювати свою техносферу – перш за все військову, і обов’язково максимально залучає Захід, Схід (сподіваюсь, Південну Корею і Японію на карті всі знайдуть?) і всіх кого можна.
Далі самі вирішуйте, на якому шляху перемога, а на якому – черговий цикл хороводів із “Мінськими угодами”.
