Пару днів тому мене озадачили питанням, а що ж таке політичне лідерство, і яким повинен бути справжній політичний Лідер з великої літери (а головне, де його шукати в наші буремні дні).
Задачка не з простих. Історія знає дуже невелике число людей, яким можна дати таку характеристику, і зазвичай вона давалась уже після того, як ці люди дійсно змінили хід історії. А серед них були дуже різні люди. Починаючи від флібустьєрів, як Генрі Морган, і закінчуючи університетськими професорами штибу Антоніу де Салазара та політв’язнями, як Вацлав Гавел. Є серед них диктатори, як Франсіско Франко чи Аугусто Піночет, філософи, як Махатма Ганді, а дехто досі вважає за еталон масових вбивць Адольфа Гітлера чи Йосипа Сталіна.
З іншого боку, саме поняття політичного лідерства дуже розпливчасте, і часто змішується із поняттям очільника держави чи національного руху. А тут взагалі справи повний швах: кінець двадцятого та початок двадцять першого століття упевнено доказують, що на відповідних посадах можуть опинятись як звичайні сірі чиновники, в яких нема ні грама харизми, так і натуральні божевільні, які будують собі золоті статуї при житті, або уявляють себе світовим жандармом, якому дозволено все.
Круг замкнувся. Ми маємо силу-силенну прикладів політичного лідерства, а розпізнавати справжніх лідерів не уміємо. Тому і очікуємо “другого Вашінгтона”, “другого Піночета” чи “другого Гавела”, забуваючи про те, що всі перелічені особи у свій час були першими, унікальними і ні на кого не схожими – тому і стали видатними політичними лідерами, а не зайняли номерні місця в довгому переліку тих, хто “жив, правив, вийшов на пенсію (варіант: помер)”.
Отже, за великим рахунком, шукаючи Лідера – ми шукаємо насамперед виключну особистість.
Давні греки вважали, що ця виключність має проявлятись в формі сили. В тому числі й грубої, шляхом завоювання і підкорення. Теорія проста і легка для засвоєння, тому і залишається популярною по сьогодні, трансформувавшись в уявлення, що справжній лідер повинен не боятись крові, бути готовим послати на смерть інших, а іноді й буквально “особисто різати горлянки зрадникам”. До досконалості теорію цього типу лідерства довів Фрідріх Ніцше, який створив образ уберменша – людини, яка стоїть над суспільством, керується надлюдськими мотивами, і тому інші люди для неї не більше ніж пішаки, яких не шкода перед обличчям вселенського масштабу подій. Від інших таку надлюдину відрізняє наявність волі (тобто, прагнення) до влади.
Однак щось тут не те. Історія знає чимало політичних лідерів, які менше за все хотіли владарювати. Найвідоміший з них – Цинциннат, який спокійно собі вирощував городину в селі, але коли на Рим напали варвари, без коливань взяв владу для того, щоб захистити країну. А коли війна скінчилась, знову собі повернувся в село, так що його знову довелось умовляти, коли в Римі почалось плебейське повстання, знову повернутись на владний Олімп.
Чи мав Цинциннат волю до влади? Безумовно, інакше б просто не зміг командувати військами. Але чи була для нього влада самоціллю? Очевидно, що ні. Для нього значно більш важливим було щось інше. Відповідальність за долю своєї країни. Причому у випадку давньоримського полководця мав місце складний вибір, що важливіше – відповідальність перед своєю родиною, чи відповідальність перед країною. І як справжній лідер, Цинциннат упевнено зробив вибір на користь останнього.
В цьому яскраво проглядається ще дві важливі характеристики: для лідера пріоритетом завжди є країна, задля якої він готовий пожертвувати особистим. А іще він більш далекоглядний, ніж пересічна людина. Адже зрозуміло, що якщо Рим захоплять варвари, родина Цинцинната опиниться в значно більшій небезпеці, ніж у випадку втрати батька і годувальника, або якщо просто пропаде цьогорічний урожай.
Але такий вибір роблять і звичайні люди: це якраз та відмінність, за якою визначають, хто є патріотом, а хто – просто обивателем, якому начхати, хто при владі, і який кусок території треба віддати за гарантію спокійного життя. А ми шукаємо виключність.
І тут нам необхідно звернути увагу на те, що видатні політичні лідери, як правило, з’являлись в критичні для країни часи. Це необов’язково може бути війна. Критичним часом може бути і економічна криза, соціальна чи політична нестабільність, абощо. В цій ситуації, як правило, і з’являється лідер, який, на манер Цинцинната, приймає на себе відповідальність за рішення.
Стоп! Ось воно, те, чого нам не вистачало. Лідер не тільки відчуває відповідальність за країну і має волю до влади. Він також уміє застосовувати (а головне, готовий це робити) цю владу для проведення в життя рішення, яке повинно вирішити кризу. Звісно, це також значить, що лідер повинен уміти генерувати такі рішення, причому швидко – адже в кризових ситуаціях події несуться галопом, і іноді необхідно приймати блискавичні рішення, при цьому не абияк, а прораховуючи можливі наслідки, і будучи готовим розгрібати їх також. Звичайно, це повинно включати в себе і готовність нести відповідальність, якщо рішення виявилось хибним.
Отже, справжній лідер насамперед повинен бути політиком. Адже що таке політика, як не мистецтво вирішення проблем в суспільстві та країні, бажано не розбиваючи при цьому голів невинних громадян. Бо навіть одна розбита голова може перетворити політику в злочин.
Однак навіть виключний політик-лідер, при всій своїй значущості в суспільстві, сам по собі мало на що здатен. Йому не тільки потрібна команда, зрештою, її можна легко навербувати в процесі, відсіюючи нездар чи просто підбираючи кадри відкритим конкурсом. Влада політика повинна на щось опиратись. А тут тільки два варіанти: а) опертись на народ; б) опертись на когось іще (олігархічні кола, війська, іноземних інтервентів – не суть важливо). В другому варіанті все зрозуміло: це диктатура, яка править буквальним чином придушуючи будь-яке інакомислення. Це працює, правда, не завжди приводить до позитивного результату. Зрештою, приклади реально успішних диктатур в історії поки що можна полічити по пальцям, а більшість пригадає хіба що Лі Кван Ю. Решта випадків приводила до далеко неоднозначних результатів. Знаючи кількість диктаторів за всю історію, можете самі підрахувати відсоток – він буде сміховинно малим.
Отже, політичний лідер по суті вибору не має – він повинен опертись на народ. А це значить, що народ повинен йому довіряти.
Ключове слово тут – саме ДОВІРЯТИ, а не ВІРИТИ. Не забудемо, що сліпа віра в те, що лідер знає, що робить, привела до влади того ж таки Гітлера.
А народ довіряє лідеру тоді і тільки тоді, коли розуміє, що саме той робить. І тут ми приходимо до останньої риси, яка притамання справжньому лідеру. О ні, це не харизма – хоча її наявність дійсно бажана. Це уміння простими словами пояснювати складні речі, і сміливість – саме так, сміливість – називати речі своїми іменами.
Таким чином, ось вам приблизний портрет того самого унікального політичного лідера, який достойний зайняти своє місце поряд із Вашінгтоном, Гавелом, Валенсою та іншими кумирами вітчизняних виборців.
– воля (прагнення) до влади;
– відчуття відповідальності за країну, яка розцінюється як найвищий пріоритет;
– далекоглядність в політичному і стратегічному плані;
– уміння генерувати рішення в кризових ситуаціях і готовність нести за них повну відповідальність;
– опора в своїй діяльності на народну довіру;
– харизматичність;
– уміння пояснювати свої дії як своїм прихильникам, так і народу в цілому;
– сміливість називати речі своїми іменами.
Лишилось сказати, що буває, коли такого лідера не знаходиться, чи люди просто в силу якихось обставин його не бачать.
А тоді відбувається дуже проста річ: вони вибирають собі найбільш аморфну і сіру особистість… і наділяють його в своїй уяві всім вищепереліченим. При цьому як правило, за основу береться політична процедура. Тобто, якщо більшість вибрала якого-небудь Барака Обаму – значить, він і є той самий Великий Президент, навколо якого треба гуртуватись у важкі часи.
Жаль тільки, що в реальності це обертається “ефектом Цахеса”, і такий лідер швидко втрачає і рейтинг, і підтримку. А разом із ними часто й шанс країни на вирішення кризи, а рівно і ставить під питання існування самої держави.
Тому, коли підете вибирати – і якщо підете – пильно придивіться до політиків. Раптом в комусь із них уже проявився той самий набір якостей Справжнього Лідера, який ми щойно отримали емпіричним шляхом.
І тоді у нас буде свій Перший, Унікальний і Неповторний, “дубля” якого будуть бажати собі наші сусіди.
Вячеслав Ільченко для “Політерно”
