Українці вважають неприйнятними більшість можливих компромісів, які нині публічно обговорюються
Задум цього матеріалу виник задовго до вчорашнього несподіваного звільнення з-під арешту бойовика Цемаха, причетного до збиття МН-17, з очевидною метою включити його до списків на обмін. Адже інформація про великий обмін ув’язненими була й раніше. І цей обмін може стати частиною якоїсь «великої угоди» щодо Донбасу.
Ще під час інавгурації Володимир Зеленський проголосив: «Задля того, щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все (курсив — автора)». І я точно не боюсь ухвалювати складні рішення, я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги, і якщо буде потрібно — я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наших територій”.
Питання: так на які саме компроміси президент готовий піти, а на які – ні?
Ставши міністром закордонних справ, Вадим Пристайко (чиє призначення підтримала вся експертна спільнота) зазначив: «Зараз не так важливо, як ми це будемо робити: чи шляхом залучення миротворчих місій, чи шляхом виконання „Мінська“. Критично важливо інше — у нас на це півроку». Що це означає? Адже в дипломатії намагаються не обмежувати свої можливості, виставляючи собі часові рамки. Може, навпаки, це означатиме жорсткішу позицію України? Принаймні так дехто з аналітиків намагався себе заспокоїти.
Та сигнали, які надходять, дають можливість намалювати наступну картину. «Великий обмін» може призвести до «великої угоди», де Росія і Захід разом натиснуть на Україну і змусять Київ піти на поступки і Росії, і бойовикам.
Чи є у нас запобіжники проти такого сценарію? Є, хоча й небагато. Раніше «червоні лінії» малювала громадська думка, експертні структури, позапарламентська опозиція і парламент. Бо Порошенко завжди міг сказати: я хочу, але мені парламент/вулиця не дає, а у нас же демократія. В результаті, попри виправдану і невиправдану критику мінських домовленостей, ми нічого не здали. Тиск Заходу в 2015—2016 роках щодо конституційного «особливого статусу» ОРДЛО і проведення там «виборів» нам вдалося успішно відбити, а санкції проти Росії – продовжити.
Але тепер такої можливості у Зеленського немає, адже у парламенті він має більшість, а разом з партією «Опозиційна платформа — За життя» (ОПЗЖ) — конституційну більшість. Тож Захід і Росія можуть на нього натиснути.
Відтак саме громадська думка може стати таким запобіжником і допомогти українській дипломатії відбиватися проти спільного тиску Росії і Заходу. Опитування, здійснене Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова напередодні парламентських виборів 2019 року, дає нам можливість проаналізувати, зокрема, і позицію електорату провідних партій, у тому числі й «Слуги Народу» (СН).
«Мир за будь-яку ціну» не підтримується виборцями жодної з партій. Найменше на це згодні виборці партій «Голос» (10%) та «Європейська солідарність» (7%). У СН таких — 21%, а найбільше серед виборців ОПЗЖ — 36,5%. Проте навіть останні переважно вважають, що «задля миру слід іти на компроміси, але не на всі» (45%).
Українці вважають неприйнятними більшість можливих компромісів, які обговорюються в публічному просторі та передбачені мінськими домовленостями.
Найменш прийнятними для громадян України, причому в усіх регіонах, є проведення виборів на умовах бойовиків (66% проти, 13% за, а для електорату СН — 68% і 11% відповідно), повна амністія всіх учасників бойових дій проти українських військ (61% проти, 15% за, для СН — 65% і 13%), формування силових органів ОРДЛО лише з місцевих представників (58% проти, 18% за, для СН — 68% і 11%). Переважно неприйнятними для громадян України є згода на особливі політичні та економічні відносини тимчасово непідконтрольних територій з Росією (53% проти, 23% за, такі ж цифри для СН), закріплення в Конституції «особливого статусу» ОРДЛО (50% проти, 30% за, для СН — 48% і 29%), ухвалення закону про позаблоковий статус України (49% проти, 29% за, в тому числі для СН цей результат майже точно дублюється).
Щодо політичного майбутнього територій ДНР та ЛНР, більшість громадян України віддають перевагу варіанту повернення окупованих територій на довоєнних умовах (54%), а серед електорату СН таких 57%. Ще 17% (20% для СН) бажають, щоб ці території повернулися до України, але отримали більше незалежності від Києва. Варіант автономії у складі України підтримують лише 12% українців (СН — 11%), причому навіть на сході прихильників автономії лише 23%. Найбільше підтримують автономію виборці ОПЗЖ — 31%, проте й серед їхніх прихильників переважає думка, що ці території слід повернути до України на тих же умовах, що й раніше (35%) чи «щоб вони повернулися до України, але отримали більше незалежності від Києва» (20%).
Саме на таку громадську думку може опертися активна меншість. Яскравий приклад — Хода ветеранів 24 серпня, що за чисельністю зацікавлених набагато перевершила офіційні заходи.
Чи значить це, що громадську думку не можна змінити? Можна.
Президент Зеленський, користуючись своєю шаленою популярністю, може пояснити українцям, що я «приніс вам мир». Але треба вміти торгуватися (це Зеленський як колишній бізнесмен має розуміти). Нинішня громадська думка українців дає можливість зайняти кращі переговорні позиції та захистити себе від невигідних поступок окупанту.
