У нас були різні президенти. Але всі вони мали щось на зразок своїх цілей і завдань, які прагнули реалізовувати (я зараз не оцінюю, наскільки ці цілі і завдання відповідали прагненням українського суспільства).
Леонід Кравчук хотів вивести Україну і себе особисто з-під задушливого впливу Кремля.
Леонід Кучма будував з «совка» капіталізм так, як він його розумів.
Віктор Ющенко марив пробудженням самосвідомості нації, причому, так невиразно, що нація відмовлялася його розуміти.
Віктор Янукович намагався стати паханом всієї України.
Петро Порошенко – мажоритарним акціонером ТОВ Україна.
Президенти були сильними і слабкими, але мета все одно проглядалася. Так, спостерігалися елементи зовнішнього управління, особливо, при слабкому президентові Ющенку. Але тоді зовнішній антиросійський антиімперський фактор збігався із особистими устремліннями президента, і – що дуже важливо – його найближчого оточення. Неефективно, зигзагами і зі скрипом, але державна колимага рухалася у зрозумілому напрямку.
Читайте також:
Трагедія випадкової людини або фальшиве президентство
З Володимиром Зеленським все не так. Немає у нього виразних прагнень і бажань, адекватних масштабу країни. Так, він слабкий як державний управлінець, тому присутнє зовнішнє управління. Але його напрямок ніяк не збігається з діями оточення Зеленського, а сам президент настільки далекий від всієї цієї геополітики, що регулярно нагадує марсіанина, який прибув на міжпланетний шаховий турнір у Нью-Васюки.
І не важливо, які повноваження прописані у кожного в Конституції. Важливо, що діячі на кшталт Віктора Медведчука, які чітко знають свої цілі і завдання, завжди виграють у невиразних і таких, що бовтаються як білизна на вітрі. На жаль.
