Не повірите, але останнім часом категорично не хочеться писати про нашу центральну владу і президента Зеленського конкретно. Коли я бачу каліку, якому не допомогти, мені не зручно аналізувати його потворність.
Про це пише на власній сторінці у Facebook політтехнолог Олександр Кочетков. Наводимо переклад його посту.
Приблизно таке ж саме відчуття виникає, коли дивишся, як цинічна бригада з Нацбанку, за спиною якої масштабне викачування грошей з банківської системи, множить на нуль і президента, і уряд. І схоже відчуття, коли лицемір і фарисей Петро Порошенко, чиє головне досягнення – капітулянтська «мінська змова» з агресором, продовжує заявляти привселюдно, що він – порятунок України. І зовсім вже сумно на душі при спостереженні за цими вбогими нікчемними візитами Володимира Зеленського в регіони… Це ж ганебніше, ніж вояжі ПОПа з його стрічково-перерізальним нетриманням. Тому що той хоч чітко усвідомлював, що він це робить в надії охмурити невибагливого виборця, а Зеленський явно не розуміє, що і навіщо. І коли, нарешті, скінчиться цей тривалий на рідкість невдалий дубль…
І йому дійсно неможливо допомогти. Як неможливо людину без слуху навчити співати. Як людину з клаустрофобію зробити спелеологом. Як боягуза перетворити в героя, а недоумка – у вченого.
Володимир Зеленський – непогана людина, яка не хапає зірок з неба, але без підлості всередині. При цьому ВОЗ – продукт свого часу і свого середовища, тобто, схильний до догождання і згладжування кутів. Не бачить нічого поганого в тому, щоб прибрехати і прикрасити, щоб здаватися, а не бути. І він прагне применшувати проблеми, які виникають, в наївній надії, що його щаслива зірка якось сама за нього все розрулить і вивезе.
Так, це нормально і допустимо – для обивателя, навіть для керівника популярного телешоу. Але не для людини, яка опинилася на чолі багатомільйонної країни в її складний період! Коли потрібно знищувати ворогів і жорстко ставити на місце супротивників, знаходити несподіваних союзників і нетривіальні рішення. І – головне – вести за собою людей, дати їм надію на гідне життя і цю надію виправдати.
Шкода, але це все – не про Володимира Олександровича і його, в масі своїй, дрібнотравчате корисливе бездарне оточення. Героями, звичайно, не народжуються. Але і коли стають героями за чужим сценарієм – це фальшиве геройство. Яке веде до фальшивого президентства. І до трагедії – як для фальшивого президента, так і для країни, яка мала необережність повірити в яскраву мішуру. У непогану нещасну людину не на своєму місці.
