Politerno > Статті > Дві промови – Віталій Портніков

Дві промови – Віталій Портніков

  • 18 Лютого, 2017
  • 1177 Переглядів
  • 0

10-річчя так званої Мюнхенської промови Володимира Путіна стало однією з найбільш обговорюваних тем серед фахівців, які пишуть про Росію.

Про це зазначає у своіїй статі “Дві промови” Віталій Портніков.

Адже, саме 10 років тому, на думку автора, російський президент кинув справжній виклик не просто Заходу, але всьому світовому порядку, який склався після Ялти і краху Радянського Союзу. І пообіцяв сформувати новий порядок, елементи якого ми бачимо вже сьогодні – в знищеному Алеппо, зруйнованому Донецькому аеропорту, ізольованому від світу Криму. У війні проти Грузиї і війні проти України. У підтримці людиноненависницьких режимів на Сході і політиків-маргіналів на Заході. 10 років тому Володимир Путін від імені Російської держави дав публічну клятву служити злу, руйнуванню, деструкції і смерті – і виявився вірним цій страшній обітниці.

Але стверджувати, що коріння російської зовнішньополітичної деструкції потрібно шукати в промові Путіна 10-річної давнини, Портніков не пропонує. Він добре пам’ятає іншу промову, яку вельми ліберальний міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв виголосив в Стокгольмі 25 років тому. Тоді цей виступ назвали прикладом «шокової дипломатії», так як сам Козирєв відмовився від її змісту буквально через кілька хвилин. Але що цікаво – якщо зараз прочитати стокгольмську промову Козирєва, то виявиться, що її основні тези є постулатами сучасної російської зовнішньої політики. Зокрема, глава російського зовнішньополітичного відомства говорив про те, що на просторі колишнього Радянського Союзу Росія буде відстоювати свої інтереси будь-якими засобами, включаючи військові та економічні. Про те, що колишнім радянським республікам краще об’єднатися в нову федерацію або конфедерацію навколо Росії – і про це піде жорстка розмова. Про те, що зближення Росії з Європою має свої межі – з огляду на зацікавленість країни в Азії. Про те, що Захід має справу з державою, яка здатна постояти за себе і своїх друзів. І про те, що розраховувати на те, що Росію чекає доля Радянського Союзу, не варто.

Вже потім, пояснюючи зміст свого сенсаційного виступу, Козирєв стверджував, що продемонстрував погляди «не самої крайньої опозиції в Росії» і намагався попередити, що може статися, якщо Захід відмовить у підтримці Борису Єльцину і його соратникам. Але міністр лукавив. Він продемонстрував погляди не опозиціонерів, а єльцинського оточення. Погляди, які тоді належало приховувати – тому що Росія дійсно потребувала економічної і політичної підтримки Заходу і боялася повторити долю Радянського Союзу, адже настрої багатьох народів її власних республік тоді були пов’язані з мрією про незалежність, а не з новими десятиліттями життя під Москвою. Складні відносини з Татарстаном і війна з Чечнею були найкращою ілюстрацією цих небезпек. У Кремля просто не було можливостей діяти у звичній для себе ролі «розподільчого центру» для регіонів Росії, а до іншої ролі російська еліта просто не була підготовлена. Сказана в Татарстані фраза Єльцина «беріть стільки суверенітету, скільки зможете» була найкращою ілюстрацією цієї слабкості – і відкладеної загрозою одночасно.

Але вже тоді Кремль поводився на пострадянському просторі, як “слон в посудній лавці”. Вже тоді в Москві не було навіть тіні поваги до суверенітету і самостійного вибору колишніх союзних республік, які стали незалежними державами. Вже тоді російські прихильники і агенти були зайняті зміною влади в Україні, Грузії, Азербайджані, Таджикистані, вже тоді «демократична Росія» перетворилася в покровителя «радянських заповідників», що дісталися їй у спадок від Горбачова і Лук’янова в Придністров’ї, Абхазії і Південної Осетії, вже тоді розроблялася перша спецоперація по анексії Криму. А в 1996 році спадкоємцем Андрія Козирєва на посаді міністра закордонних справ Росії став досвідчений радянський номенклатурник і розвідник Євген Прімаков – і зовнішня політика країни остаточно стала радянською, Єльцин з його «демократією в серці» був лише вітриною цього перетворення. Козирєв в своїй стокгольмської промови “навмисно” стверджував, що «велика Росія» не залишить без підтримки Сербію. Прімаков насправді розгортав свій літак, щоб продемонструвати американцям неприйняття спроб зупинити гуманітарну катастрофу в Косово, влаштовану Слободаном Мілошевичем. Марш-кидок російських «миротворців» в аеропорт Приштини, який мало не призвів до війни між Росією і НАТО, відбувся при Єльцині, а не при Путіні. І в обох випадках «демократична Росія» аплодувала. Аплодувала Прімакову, який вважав за краще діалогу і захисту своєї позиції, жест в стилі Громико. Аплодувала генералу Заварзін, який мало не занурив країну в безглузду війну. Росія готова була до реваншу вже тоді. Не вистачало тільки нафтодоларів.

Найкращий доказ цієї тези в тому, що спроба Козирєва звернути увагу на альтернативу Єльцину увінчалася безумовним успіхом. На Заході розуміли, що конкуренти Бориса Миколайовича куди небезпечніші і консервативніші першого російського президента. І Захід дійсно ніколи не відмовляв Єльцину в підтримці. І послідовно закривав очі на очевидні порушення демократії в Росії – 1993 рік, чеченську війну, що стали тріумфом олігархії і пройдисвітів других єльцинських виборів, практичним знищенням вільних медіа, які були поставлені під контроль кланових угруповань… Все це здавалося неважливим, порівняно з найголовнішим – збереженням демократії в Росії, недопущенням розвитку ситуації в бік «стокгольмської промови» Козирєва. А в результаті Єльцин передав владу людині, котра 10 років потому виголосила в Мюнхені промову потужніше Козирєвської. Як же так?

А так, що міністри закордонних справ, які слухали в Стокгольмі свого колегу, просто його не зрозуміли. Мова Козирєва була не проханням про підтримку, а точною характеристикою зовнішньополітичних поглядів нового керівництва Російської Федерації – просто, в силу службового становища, міністр не міг сказати про це вголос. Якби доєльцинської Росії тоді ставилися б вимогливо, якби за надану допомогу вимагали справжніх реформ, а не обдурювання, якби на війну реагували б санкціями і вимагали б вирішувати конфлікти всередині країни мирним шляхом, а не за допомогою збройних сил, якби не боялися відходу Єльцина і розуміли б, що в серці у першого російського президента не було і не могло бути нічого, крім жадоби влади, то і Путіна б ніякого не було. І його мюнхенської промови теж. І Росія могла б набагато раніше стати абсолютно іншою країною, яка б не лякала весь світ і своїх сусідів своєю агресивністю і непередбачуваністю. Словом, все могло б бути зовсім по-інакшому.

Але, вислухавши російського міністра закордонних справ, західні політики в черговий раз впевнилися, що їм дуже пощастило з Борисом Єльциним і його командою. І що цю команду краще не міняти і не сердити – тому що на зміну їй може прийти тільки справжнісіньке чудовисько, яке пред’явить претензії від імені «великої Росії» на все, що вважатиме своїм Радянський Союз. І в результаті цієї політики дійсно дочекалися чудовиська з претензіями. До Мюнхенській промови Путіна залишалося ще 15 років.

Діліться у соцмережах:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь