Politerno > Статті > Україна і світ > Майдан-3 – які причини і чи є перспективи

Майдан-3 – які причини і чи є перспективи

  • 20 Жовтня, 2017
  • 1184 Переглядів
  • 0

Причини того, що на перших етапах до протестів не приєдналися у масовому порядку кияни, мабуть, комплексні.

По-перше, цілі протестів виглядають для більшості громадян досить абстрактно. Виборча система цікавить лише “політично підкованих” громадян, які справді мають уяву, що таке “відкриті списки”. Ще більш незрозумілим для широкого загалу є “антикорупційний суд”. Щодо недоторканості, то, звісно, це питання виглядає більш актуальним, але, мабуть, ніхто з українців не назве його в якості ключового.

По-друге, лідери протестів теж є неоднозначними постатями. Власне, варто сказати, що такі громадські діячі як М. Найєм та М. Саакашвілі починали свою політичну кар’єру в Україні в команді діючого президента, якого тепер заповзято критикують. Та й те, що десь на заданому плані з’являються активісти «За життя» В. Рабіновіча – теж не додає протесту авторитету.

На основі цього, а також деяких інших обставин провладні коментатори вже встигли проголосити “провал Майдану”, та те, що його лідери не набули суспільної підтримки.

Однак насправді все не так просто. На даний момент самі протести як “Майдан” і не позиціонуються. Швидше, це засіб політичного тиску з метою не радикальної заміни політичної системи, а ухвалення певних поміркованих реформ. І у цьому контексті акція досягла помітного результату, що виразився у внесенні президентом до парламенту проекту змін до Конституції щодо позбавлення депутатів недоторканості.

Очевидно, що поки що мета організаторів протестів полягає у тому, аби “захопити політичний плацдарм”, зайняти нішу в інформаційному просторі в якості певної опозиційної сили, пограти м’язами перед публікою.

Як далі можуть розвиватися події?

Сценарії можуть бути найрізноманітнішими.

Перший сценарій – маргіналізація протесту, якщо він не знайде підтримки широких суспільних верств. Очевидно, довго без змін ситуація тривати не може. Через деякий час акція почне затухати, якщо не призводитиме до певних конкретних результатів. Відповідно, вона стане або малочисельним протестом, який буде відбуватися на постійній основі (див. протест під Нацбанком «активістів Рабіновича»), або організатори будуть змушені все згорнути, наприклад, під приводом часткового досягнення результату.

Другий сценарій – підживлення протесту за допомогою помилкових дій влади. Влада цілком може повторити помилки оточення Януковича, і піти на якісь силові дії проти опозиції. Тут варто нагадати, що вимоги учасників протесту – абсолютно легітимні та конституційні. Тому обвинувачувати їх у спробах “антидержавного перевороту”, фактично, не можна. Це ставить владу у досить двозначну ситуацію, та, у кінцевому випадку, може примусити панікувати та помилятися. Тоді локальний партійний політичний проект може перетворитися у масовий політичний рух. Як вже було в українській історії. Тоді і справді загроза для влади буде більш ніж реальною.

Третій сценарій – можливість зняти або зменшити суперечності через апеляцію до зовнішньої загрози. Мова про відомий всім і кожному сценарій «Путін нападе». Не виключено, що по мірі наближення до виборів російського президента та відсутності прогресу у реалізації т.зв. “Мінських домовленостей”, Росія вчергове може перейти до активної стадії бойових дій на Сході України. Це створить чудові умови для всіх учасників політичної кризи оголосити про тимчасове зняття суперечностей перед “зовнішньою загрозою”, адже продовжувати протести за умов активної стадії війни буде політично невигідно (адже це можливість наразитися на обвинувачення у “ворожій діяльності”).

Четвертий сценарій може передбачати непублічні кулуарні домовленості, оголошення дострокових парламентських виборів, де кожна з політичних сил буде претендувати на свою нішу та електоральну базу. Очевидно, вибори зараз могли б зняти напруження у суспільстві, а їх безпосередні результати залежали від багатьох чинників. Наприклад, від виборчої моделі.

Проте, який би сценарій не був реалізований, навіть тактична перемога влади у цій ситуації не є для неї гарантією “спокійного життя”. Певні фундаментальні суперечності, які ставлять під сумнів легітимність влади, завтра нікуди не подінуться.

Перша суперечність – між постійними деклараціями боротьби з корупцією та реальною відсутністю цієї боротьби. З одного боку, президент та його оточення говорить про загрози з боку корупційних ризиків, а з іншого боку – конкретних результатів у “боротьбі з корупцією” ніхто не бачить. Немає гучних процесів, гучних “посадок” на рівні міністрів, нардепів, чи інших високопосадовців. І це – реальна проблема, адже декларації без підкріплення діями працюють проти тих, хто декларує.

Друга суперечність – між войовничою риторикою всередині країни та миролюбною – за її межами. З одного боку, влада вибудовує свою легітимність через апеляцію до необхідності гуртуватися за умов війни з Росією, з іншого боку – ця війна ніде не зафіксована офіційно, а статус Росії в якості агресора лише нещодавно вперше з’явився у офіційних документах. З одного боку, влада налаштовує суспільство на війну до “переможного кінця”, з іншого боку – офіційно декларується “дипломатичний шлях” вирішення конфлікту з Росією. Подібні суперечності виявляються у всьому. Зокрема, і законопроекті про “реінтеграцію” ОРДЛО, де декларація агресії з боку Росії поєднується із «мирними» шляхами її вирішення. Все це постійно створює двозначні ситуації, що можуть використовуватися проти самої влади.

Третя суперечність – між декларацією відданості “ідеалам Майдану” та офіційним “культом Майдану”, а також безкарністю одіозних представників режиму Януковича, відсутністю прогресу у розслідуванні злочинів, пов’язаних із Майданом, тактичних союзах з колишніми регіоналами з “Опозиційного блоку”, які практикує періодично правляча коаліція БПП та НФ.

Всі ці суперечності створюють ситуацію, коли владу можна обвинувачувати ледь не щоденно, і робити це досить обґрунтовано.

Нарешті, є ще один фактор, який може суттєво впливати на подальший розвиток ситуації.

Мова про внутрішні суперечності як у “провладному” таборі, так і у таборі “опозиційному”.

Ні для кого не є секретом, що опозиціонери в особі Тимошенко, Саакашвілі та Садового (а також ряду більш дрібних, але автономних фігур) об’єднуються не через взаємну довіру, але щоб не дати кожному з своїх колег «вирватися вперед» у опозиційній боротьбі. Їх союз є вимушеним, тактичним, а тому може не бути досить міцним.

Менш відомим для широкого загалу є конфлікт серед представників влади, зокрема, між такими центрами ухвалення рішень, котрими зараз стали президент П. Порошенко та міністр А. Аваков. Конфлікт між ними посилився останнім часом, коли, з одного боку, оточення Авакова напало на керівництво Генштабу, висуваючи обвинувачення та вимоги відставки, а з іншого боку з ГПУ було здійснено атаку на керівництво підпорядкованої Авакову Нацгвардії.

Не виключено, що протести будуть використовуватися і всередині влади з метою спроб переділити вплив та ресурси.

Петро Олещук

Діліться у соцмережах:

Залишити відповідь