Politerno > Статті > Передчуття реваншу, – де він корінь зла, і що ж робити

Передчуття реваншу, – де він корінь зла, і що ж робити

  • 14 Травня, 2017
  • 1362 Переглядів
  • 0

Схоже, все дуже й дуже серйозно. Ті, на кого можна було покластися, втомилися. Активісти зменшують оберти, волонтери перегорають, реформатори йдуть у відставку, добровольці розчаровуються.

Не вгамовуються лише юнаки з націоналістичних угруповань, але те, що і як вони роб­лять… їй-богу, краще б вони вже відпочили. А водночас дивовижним чином зросла кількість повідомлень про утиски малого бізнесу буквально в стилі пізнього Азарова.

Якось усе збіглося. Величезний заряд ентузіазму, який вибухнув у суспільстві три роки тому, ми благополучно прос..ли. Залишається розгубленість: як тепер діяти, на що сподіватися, чи можна відродити минулий оптимізм і, головне, як протистояти загрозі реваншу?

Усі, хто внутрішньо налаштований на девіз #зрада, далі можуть не читати. Я не маю ані сил, ані бажання таврувати когось персонально за фактичну поразку Революції гідності.

Найпростіше заявити, що в усьому винен П. О. Порошенко, – я отримаю тисячі лайків і репутацію безстрашного викривача, тільки це нічого не пояснить.

Можна звинуватити А. П. Яценюка, але то вже буде не так ефектно: ті, хто жадає крові та простих відповідей, на політиків у відставці не ведуться.

В. Б. Гройсману люди певної орієнтації можуть поставити у провину бодай один пункт, але в країні жидобандерівців цього недостатньо.

А. Б. Аваков, звісно, просто-таки притягує стріли ненависті, й зрозуміло, що він апріорі винен, але ж не в усьому… Безпомилкова адреса звинувачень – усі 450 народних обранців без поділу на фракції й групи інтересів, але це настільки не персоналізовано, що відповідальність розмивається, а тому нецікаво.

Можна сказати, що винний у відкаті весь політичний клас, але ж не напишеш “Бий чиновників і велосипедистів!”.

Є натомість ще áктор, і найактивніший. Хіба випадково збіглися у вівторок у різних містах країни з однаковими портретами дідів кількасот психів під гаслом “Спасібо товаріщу Путіну за наше счастлівоє дєтство”? Аякже! Попри прямі й недвозначні формулювання нашого президента (і не вперше!) щодо війни, агресії, втручання і таке інше, після яких автоматично напрошуються якісь оргвисновки, жодних практичних кроків.

Як казали в часи моєї юності, “обіцяти й любити нічого не коштує”. Виявляється, ненавидіти так само. Тільки коли з’явилися повідомлення про напад на… вивіску, вивіску (!) Російського центру науки й культури (читай: “Россотруднічєство”), з’ясувалося, що цей центр існує, чудово почувається й навіть готувався провести в Україні свій, прости Господи, диктант. Уявляєте, скільки в нас агентів впливу, штатних і позаштатних, які цілком безкарно й із кайфом виконують своє завдання?

А ще є ті, які, власне, нікуди особливо не ховалися після 2014-го. Вони, співавтори “Закону 16 січня”, забороняють забороняти, світяться на своїх телеканалах, красуються зі профілактичною метою на білбордах і переконані, що їхнє відсунення від корита – трагічна випадковість.

Утім, не всіх, між іншим, відсунули, дехто з них усі ці три роки почувався в шоколаді в прямому й переносному сенсі. Вони закликають до миру з агресором і пропадають у посольстві країни-агресора. Умовні збірні “риги” (умовні, бо взагалі-то в нас половина політиків була в різний час у тій партії), потираючи руки, тільки чекають наступних виборів. Але скинути всю відповідальність на них теж не вийде.

Бо існує головна дійова особа – пасивна, закомплексована й розгублена частина суспільства, яка обирає в депутати тих, хто запропонує більше гречки й полагодить дитячий майданчик. Отой “маленький українець”, який недостатньо пасіонарний, щоб захоплюватися гаслами патріотизму, і недостатньо патріотичний, бо йому мало й нудно розповідають про нинішню, а не колишню війну.

Слухайте, у нас немає або майже немає верстви, яка через свій безпосередній колективний інтерес, а не абстрактні переконання була б зацікавлена в перетвореннях і бачила би причиново-наслідковий зв’язок між електоральною поведінкою й подальшими результатами для себе та свого оточення.

Доки бізнес, передусім малий і середній, не почуватиметься в абсолютній безпеці, така верства не виросте. А “майданний фактор” – річ безцінна, проте суб’єктивна.

Довіра + інтерес – ось та пара чинників, яка рухає суспільствами, звісно, якщо не покладати всі сподівання на якогось ідеального Піночета. Зусилля громадськості мали би бути спрямовані не на викриття абстрактних зрадників (пізно!), а на захист кожного, хто інвестує у свою країну, працює “вбілу” й… приймає в себе чергове маски-шоу.

Сил активних, свідомих і дорослих українців, як виявляється, не так багато, особливо коли вони відволікаються і на війну, і на податкову. Лячно якось…

Юрій Макаров, “Тиждень”

Діліться у соцмережах:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь