“Я можу передбачити ваше майбутнє! Наступного року Янукович буде повалений повсталими громадянами і втече в Ростов. А Росія анексує Крим і розв’яже на Донбасі війну з танками,”Градами”, збитим “Боїнгом” і сотнями тисяч біженців”.
“Я можу передбачити ваше майбутнє! Наступного року на президентських виборах з величезною перевагою переможе актор Володимир Зеленський. А його партія, зібрана з випадкових людей, вперше в українській історії отримає монобільшість в Раді”.
“Я можу передбачити ваше майбутнє! Наступного року головним викликом для президента Зе стане нова грізна інфекція, яка пошириться по всьому світу з Китаю. В Італії перервуть Венеціанський карнавал, у Франції закриють Лувр, а в Японії опиниться під питанням проведення Олімпійських ігор”.
Якби подібні пророцтва дійсно прозвучали навесні 2013-го, 2018-го або 2019-го, їх супроводжувала б одна і та ж реакція – обертання вказівним пальцем біля скроні.
Вже не перший рік Україна змушена адаптуватися до реальності, яка ще недавно виглядала маренням божевільного.
Але варто прийняти й осмислити вчорашню фантастику; варто з нею змиритися; варто повірити, що вже тепер-то ми точно бачили все, – як слідує черговий розрив шаблону.
Шість років тому гібридна війна з РФ повністю перевернула нашу уяву про зовнішню і внутрішню політику. І, заставши цей перелом, багато хто з нас відчули себе знавцями життя, готовими до будь-якого повороту подій.
Але минулої весни навчених знавців пошив у дурні комік Зе, який зламав систему несподівано для всіх.
Півроку тому Брексит, Трамп і скандальний “Украіногейт” представлялися апогеєм світової турбулентності. Здавалося, ніщо не підірве віру в глобальну стабільність ще більше.
Але тепер в світі лютує нежданий-негаданий коронавірус, який не жаліє ні людей, ні фінансові ринки.
Всякий раз, коли в Україні пробують окреслити нові рамки реального, вони виявляється недостатньо широкими і тріщать під натиском фантастичного.
Динаміка подій нагадує анекдот про партитури композитора Ліста, де на першому аркуші стояла позначка “Швидко”, на наступному – “Набагато швидше”, потім – “Швидко, як тільки можливо”, а далі – “Ще швидше”.
Настільки безцеремонне і наростаюче вторгнення фантастики в наше життя спровокувало як мінімум два цікавих ефекта.
По-перше, ми намагаємося обдурити себе, постфактум розглядаючи неймовірні сценарії як передбачувані. Намагаємося заднім числом підвищити власну проникливість і готовність до екстриму.
Повалення Януковича, Крим і Донбас були вписані в контекст багатовікової сутички з імперією, і незабаром стало здаватися, ніби 2014-й зовсім не застав нас зненацька.
Але це незграбний самообман: на початку Євромайдану ніхто не міг уявити кровопролиття на Інститутській, і навіть після появи російського спецназу в Криму ніхто не вірив, що Кремль зважиться на пряму анексію півострова.
Минулорічний тріумф “95 кварталу” швидко розклали по поличках, і Зеленський став виглядати приреченим на перемогу відразу після запуску телеепопеї “Слуга народу”.
Але це теж самообман: незважаючи на очевидну непопулярність президента Порошенка і пристрасть України до нових облич, за лічені місяці до виборів кандидатуру Зе ніхто не розглядав серйозно.
Зараз багато противників Зеленського готові витягнути зі схованки апокаліптичні прогнози річної давності. Готові вже через кілька місяців вигукнути: “А ми попереджали!”
Але і це буде самообманом, оскільки кризовий сценарій з появою COVID-19 в принципі не піддавався прогнозуванню. І уявити Зе-команду в декораціях Стівена Кінга і Діна Кунца не міг ніхто – включаючи найбільш затятих критиків і найпохмуріших пророків…
Не менш показовим є інший симптом: спроби знайти точку опори в недалекому минулому.
Читайте також: Що погубило уряд Гончарука
Страждаючи від безперервного натиску фантастики, ми починаємо ідеалізувати реальність, що передувала черговому сюрреалістичному витка.
Минулий світ здається відносно нормальним – при всій ілюзорності цієї норми.
Переломний 2014 рік породив міщанську ностальгію по Україні Януковича: без війни, без радикалів і з горезвісним доларом по вісім.
Ностальгуючих нітрохи не бентежило те, що позбавлений гальм Віктор Федорович сам прискорив кінець цієї примарної стабільності і сприяв оголенню усіх можливих протиріч.
Перемога шоумена Зе породила інтелігентську ностальгію за епохою Порошенка, коли Україна начебто знайшла свій істинний шлях.
Ностальгуючих абсолютно не бентежить те, що, заробивши колосальний антирейтинг, марно сподіваючись на переобрання і намагаючись задавити будь-яку альтернативу, ПОП мимоволі розчистив дорогу коміку.
Симпатики екс-президента сподіваються, що провал Зеленського породить масову народну тугу за часами Петра Олексійовича.
Але, співпавши з глобальними катаклізмами, фіаско Зе може вилитися в щось інше – в ностальгію по довірусному і докризовому світу.
Світом без карантинів, без паніки, без обвалу ринків, де життя було прекрасним, і навіть новачки на Печерських пагорбах справлялися зі своїми обов’язками цілком задовільно.
Навіжена Україна-2019 почне виглядати втраченої нормою.
Причому з найбільшою ймовірністю ця ностальгія захопить самого Володимира Олександровича.
Швидше за все, нинішній господар Банкової буде ще не раз повертатися до перших дев’яти місяців свого президентства. Розмірковуючи про те, як добре все могло б скластися, не почнися спустошуюча і деморалізуюча пандемія.
Неприборканий коронавірус буде виглядати в ролі президентського рубікону куди ефектніше, ніж нинішній кадровий хаос з відставкою уряду.
Важко змиритися з думкою, що ти зазнав невдачі через власну недосвідченість і неготовність до управління державою.
Набагато зручніше переконувати себе, що ти став жертвою непередбачуваних зовнішніх обставин.
Що під твоїм керівництвом країна йшла до успіху, реформувалася, змінювала міністрів; але втрутився немислимий фатум, який прийшов з далекого Уханю і не пощадив цілу планету.
І всі карти виявилися сплутаними, амбітні плани – поламаними, а райдужні надії – похованими. Зрештою, фантастично невдачливим бути краще, ніж фантастично невмілим.
Читайте також: Щоб не сталось, як з Януковичем. Що означає для України відставка Рябошапки
