Під час Хресної Дороги в Колізеї, яку очолив Папа Франциск у п’ятницю, 15 квітня, хрест тримали українка Ірина та росіянка Альбіна. Вони разом працюють в італійському хоспісі. Фабула єднання й примирення в лоні церкви очевидна. Як і її цинічна хибність. Але це шоу стало апогеєм комплексу буцім непов’язаних акцій, які в Італії тривають уже місяць.
Спочатку була ініціатива Асоціації консультантів з реклами та комунікацій – шановної структури, яка об’єднує близько 180 компаній. Цей союз рекламістів та піарників зі штаб-квартирою в Мілані запустив масштабну кампанію “Дайте миру шанс” в італійських аеропортах та на інтернет-майданчиках. Як провідний візуальний образ була використана фотографія закоханої пари (на ньому український прапор, на ній – російський), зроблена на концерті білоруського репера Макса Коржа у Варшаві у 2019 році. Що характерно, це фото з інстаграми росіянки Юліани Кузнєцової (на фото вона з нареченим) почало вірусно поширюватися ще 24 лютого, у день початку масованого російського вторгнення в Україну.
Потім пішов вал “концертів примирення”, який підхопили і в Німеччині. Так, 22 березня в Берліні відбувся концерт Sound of Peace, на якому розіграли той-таки сюжет: дівчинка з України, загорнута в український прапор, та хлопчик з Росії, загорнутий в російський прапор, били в “дзвін миру”.
Потім Deutche Welle зробила рекламу створеній в Римі граффіті з аналогічними мотивами: обійми двох заплаканих жінок у кольорах національних прапорів. Його автор ховається за псевдо Laika, або ж Laikamcmliv, що чітко вказує на походження цього імені від радянської собаки-космонавта (MCMLIV – 1954, рік її народження). Що примітно, першу роботу “примиренчеського” спрямування художниця створила ще десь у середині лютого.
І це лише деякі приклади. Побутових ситуацій, у яких українців буквально “примушують до миру” – в школах, муніципальних зібраннях, на місцевих каналах – безліч.
Тобто ґрунт для ватиканської вистави сформовано давно. І байдуже, що обидві її учасниці вже два десятки років живуть в Італії, а відтак просто не мають права говорити від імені своїх співгромадян.
Але річ не лише в хореографії. Річ у політичній волі Святого Престолу просувати саме цей наратив. І навіть більше – часом його меседжі лунають просто рефреном сказаного Кремлем. Як-от, недавня заява держсекретаря Ватикану кардинала П’єтро Пароліна. “Я вважаю, що є право на захист, на законний захист. І це фундаментальний принцип, за яким Україна чинить опір Росії. Міжнародне співтовариство хоче уникнути ескалації конфлікту, і тому ніхто не втручався безпосередньо, але я бачу, що багато посилають зброю. Це жахливо, якщо подумати, це може спровокувати ескалацію війни, яку неможливо контролювати. Але принцип законної оборони залишається”. Тобто, Україна, звісно, хай відбивається, але бажано лише тим, що має. Паролін фактично повторив заяву Дмитрія Пєскова про те, що “постачання Україні озброєння не сприяють успіху переговорів”.
Тим часом Папа Франциск готується вже до другої зустрічі з головою Московського Патріархату, яка, ймовірно, відбудеться в червні в Єрусалимі. З тим самим Кирилом Гундяєвим, який особисто благословив російських генералів на війну проти України після літургії на свято Торжества православ’я у Москві.
При тому Папа ніяк не наважиться прийняти запрошення відвідати Київ. Звісно, він патетично розказує про “звірства в Бучі” та цілує прапор, привезений з “міста-мученика”, та чомусь не каже, хто його замучав.
Закликає припинити війну – але не каже, хто її почав. Більш того, він заявляє, що українських біженців у світі примйають краще, ніж інших через расизм.
“Це правда. Біженців класифікують. Є перший клас, другий клас, [чи] вони походять із розвиненої країни [чи] з нерозвиненої. Ми расисти, ми – расисти. І це погано. Доля біженця – це те, що відчув на собі і Ісус, тому що він був мігрантом і біженцем у Єгипті, коли був дитиною, щоб уникнути смерті”.
Також Папа Франциск заявив, що визнає право країн захищатися, але, на його думку, загальна відмова від миру є великою проблемою.
“Ми живемо ідеєю, що ми вбиваємо один одного через потребу у владі, безпеці, у багатьох речах. Я розумію уряди, які купують зброю. Я їх розумію, але не схвалюю”, – заявив Папа Римський, маючи на увазі поставки зброї для потреб України.
Зрештою, понтифік веде себе досить дивно по відношенню до України ще з 2016 року. Відтоді, як заговорив про “конфлікт” та “братовбивче насильство”, то так і продовжує. До речі, тоді ж, під час першої зустрічі з Кирилом у лютому 2016 на Кубі, підписав із ним Гаванську декларацію, де, серед іншого йшлося про таке:
“” Мы скорбим о противостоянии на Украине, унесшем уже множество жизней, причинившем бесчисленные страдания мирным жителям, ввергнувшем общество в глубокий экономический и гуманитарный кризис. Призываем все стороны конфликта к благоразумию, общественной солидарности и деятельному миротворчеству. Призываем наши Церкви на Украине трудиться для достижения общественного согласия, воздерживаться от участия в противоборстве и не поддерживать дальнейшее развитие конфликта.
А потім, уже в 2016, на Папу хтось повісив колорадку. А три роки по тому, в липні, акурат напередодні з’їзду лідерів українських католиків до Ватикану завітав Володимир Путін. І Папа заговорив про візит до Росії. Того ж року, у вересні, Папа Фрациск відмовився зустрічатися з Петром Порошенком – той, щоправда, вже не був президентом, та про цю зустріч просив Блаженніший Святослав (Шевчук).
Звісно, пояснення сантиментів нинішнього понтифіка до Росії можна шукати в його лівацькому минулому але, схоже, причина куди прозаїчніша – гроші. Історії про сумнівні оборудки Інституту релігійних справ (ІРС, він же Банк Ватикану), не безпідставні, а деякі навіть добре задокументовані. В нього за плечима – і співробітництво з нацистами, і справа Іран-Контрас, і партнерство з колумбійськими картелями. Про мільярди російської мафії, які, буцім, зависли там за допомоги адміністрації Обами, теж свого часу говорилося багато.
Але за Папи Франциска ця інституція сильно покращила імідж, практично вийшла з-під опіки кардиналів, та й операції міжнародних фіскальних служб з примушування до прозорості мали успіх. Але певний рівень фінансової незалежності має також Державний секретаріат (уряд) Ватикану, який веде свою комерційну гру звичними методами. І він явно конфліктує з ІРС, хоча президент останнього, французький інвестиційний банкір Жан-Батист де Франссу, категорично це заперечує.
Та на тлі війни в Україні його висвітило скандальне розслідування інвестиційної афери, в яку вляпався Секретаріат. І не виключено, що це більше, ніж співпадіння.
Отже, за тиждень до того, як Папа цілував прапор з Бучі, відбулося чергове засідання суду у справі про купівлю Секретаріатом елітної нерухомості (колишніх складів одного з найбільших у світі універсального магазину Harrod’s) на Слоан-авеню 60, в лондонському районі Челсі. Вартість оборудки склала 350 млн євро, майже вдвічі дорожче, ніж заплатив попередній власник. Причому більшу частину коштів було взято з так званих динаріїв Святого Петра – фонду пожертв вірян і прачан, що йдуть на утримання двору та благодійні проекти Папи. Серед відповідачів опинився, зокрема, попередній голова апарату держсекретаря, кардинал Анджело Беччіу.
В 2019 році він ініціював цей інвестиційний проект за допомогою ще одного підсудного (всього їх десятеро) – італійського бізнесмена Джанлуїджі Торці. Та справа заглухла, коли виявилося, що “посередник” має тисячу голосуючих акцій у фонді-власнику складів, і фактично повністю контролює питання їх продажу.
Тож Папа відправив Беччіу у відставку. Його наступник, архієпископ Едгар Пенья Парра шукав можливості викупити долю Торці та зрушити справу з мертвої точки. Він звернувся до Банку Ватикану по позику, щоб заплатити бізнесмену $17 млн, а також віддати $120 млн решти за об’єкт. Прохання Пенья Парра у листі до банку підтримав державний секретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін.
Наприкінці травня насиченого подіями 2019 року де Франссу схвалив кредит, та згодом рішення було переглянуто. А вже 2 липня банк Ватикану повідомив прокуратуру про “підозрілий” запит. Внаслідок цієї історії (а також, очевидно, аналогічної оборудки з купівлею збанкрутілої лікарні з дозволу кардинала Пароліна) Папа добряче порізав право Держсекретаріату розпоряджатися фінансами Святого Престолу й централізував фінанси в Адміністрації Спадщини Апостольського Престолу (АСАП) – фактично держскарбниці. І, схоже, тепер схемами займається вона. Про це може свідчити бодай те, що нерухомість у Челсі таки було куплено – аби завершити угоду, АСАП набрала $150 млн в іноземних банків.
Наприкінці січня цього року Ватикан оголосив про підписання контракту з продажу зловісної лондонської будівлі та заявив, що оборудка вигідніша, ніж очікувалось, хоча сума лишилась таємницею. Тоді ж повідомлялося, що 10% завдатку вже отримано, а продаж має бути завершено в червні. Причому АСАП повідомляло, що розраховує скоротити дефіцит бюджету Святого престолу з торішніх 42 млн євро до 33 млн.
А тепер питання. В яких банків АСАП позичив гроші? І кому ці гроші належали? Хто ті таємничі добродії, які дозволити Ватикану поправити справи після невдалої інвестиції? Чи випадково терміни завершення продажу збігаються із імовірною зустріччю Папи Римського з партіархом московським? І чи пов’язано це все із інформаційно-психологічною спецоперацією “великоднє примушування до примирення”, яку Ватикан проводить у глобальному масштабі (відповідне запрошення отримала навіть посол в США Оксана Маркарова)? Чому замість заклику до захисту невинних від агресора Святий Престол навіть не згадує, хто є тим агресором? Ну хоча б право на самозахист визнає – і на тому спасибі.
“” Читайте також: Три версії, навіщо окупанти пограбували Чорнобильську АЕС
