Перш ніж ми перейдемо до вражень про форум, я б хотів дещо вам сказати по секрету. Знаєте, в чому головна проблема таких форумів? Сьогодні я провів експеримент – взяв із собою блокнот, і ретельно занотовував кожну ключову тезу, яка прозвучала на форумі. Так от, 8 сторінок блокнота. По 30-32 тези на сторінку. Просто собі уявіть цей обсяг інформації, причому багато що звучить на публіці вперше. А тези ж іще можна розвинути і углубити. Відповідно, написати хоча б побіжне враження від форумів Тимошенко – це дуже складна задача. Так що я обмежусь лише тим, що вважаю важливим для себе – а ви собі майте на увазі, що це десь так 4-5% від того, що прозвучало.
Отже, почати слід з того, що Юлія Тимошенко вперше публічно озвучила три надзвичайно важливі речі:
– що вона дійсно є популістом, причому в першопочатковому значенні цього слова – вона опирається на інтереси і цілі громадян України, а не кимось складені теоретичні викладки, чи “обязи” перед тіньовими господарями української економіки. Це одна із найважливіших тез з усього форуму – тому що нинішній плачевний стан нашої країни в тому числі продиктований тим, що наші можновладці нехтували інтересами народу. Я б додав до цього іще те, що “антипопулізм”, яким хизуються наші ріхварматери, є калькою… політичною платформи російського економіста Германа Грефа (ловіть гранату, “оналітики”, які притягували за вуха до Нового Економічного Курсу Глазьєва).
– що одною із основних причин краху української економіки є “ринковий фундаменталізм”, який намагаються впровадити уже котрий уряд. Щоб ви просто розуміли: ринковим фундаменталізмом називається спрощене сприйняття ринку як системи, де все визначається саме по собі “невидимою рукою”, а всі гравці на ньому абсолютно дотримуються правил. Саме це сприйняття ринку довело США до Великої Депресії сто років тому, і саме воно продовжує руйнувати ринки по всьому світу. Я б до цього теж дещо додав (це важливо для розуміння наступного пункта). Двоє корифеїв ринкових реформ на пострадянському просторі – Джеффрі Сакс та Френсіс Фукуяма – уже пересвідчились в тому, що фундаменталізм “не працює”. Обидва в своїх останніх працях відходять від ідеалів “вільного ринку” і аналізують роль держави як у власне проведенні реформ, так і в підтримання здорової конкуренції на ринку. Тобто, перейшли на ордоліберальні позиції – економічної теорії на основі “економічних порядків” (таких як мета і стратегічні цілі економіки, соціально-орієнтований ринок та принципи відтворення економіки).
– саме “нові порядки” (не просто в множині, а із додатковим економічним сенсом) лежать в основі нової соціальної доктрини, обговоренню якої сьогодні був новий старт. Це перш за все зміщення державної стратегії зі статистичних “загальних цифр по народонасєлєнію” (яку ми успадкували ще від СРСР) на забезпечення рівних можливостей для кожного громадянина, щоб кожен міг себе реалізувати саме в нашій країні і бути щасливим. І ключом до цієї самореалізації повинна стати доступність освіти. І не просто теоретична доступність – а, як конкретизувала на наступній секції Зоряна Черненко (правда, це стосувалось медицини, а й освіти теж) – доступність фінансова, географічна та часова. Тобто, діти повинні мати змогу отримати повноцінну освіту, не мандруючи в інші країни, і не через багато років, витрачаючи уже власні гроші на заповнення численних прогалин.
Невеличкий яскравий момент: Юля попросила операторів продемонструвати дуже наочний ролик, який показує так звані “приховану фору”, яку мають люди в суспільстві. Ось вам його стисле викладення, воно теж надзвичайно важливе. Звичайний забіг на 100 метрів серед студентів. Однак організатор просить зробити два кроки вперед спочатку тих, хто живе в повній родині. Потім тих, хто не підробляє для поповнення родинного бюджету. Потім тих, хто ніколи не знав, що таке лягти без вечері. Потім тих, хто має змогу вчитись платно. Послідовно, організатор перераховував, наче, звичайні речі, і все більше і більше людей залишалось позаду. А біля фініша залишилась нечисленна купка, менше чверті з тих, хто прийшов на забіг. Організатор попросив тих, хто залишився, озирнутись назад і оцінити самим, наскільки вони ближчі до фініша завдяки своїй прихованій форі. Вони іще навіть не почали бігти, а уже вполовину ближчі до своєї мети, ніж ті, хто біжить “на загальних підставах”.
Читайте також: Тимошенко: Українська культура отримає гідне фінансування
І якось не дивує потім озвучений вже на наступній панелі одним із експертів – Андрієм Дикуном – випадок, коли в один клас зібрали учнів з міської та сільської школи. У останніх було величезне відставання, але за півроку “селюки” догнали, а в ряді випадку і перегнали в успішності “городян”. Проблема була в саме ось такій “прихованій форі”. І відстань між тими, хто має фору, і не має, щороку тільки збільшується – адже збільшується розшарування в нашому суспільстві, а в ряді областей уже з’явилась і спадкова бідність.
Потім Юля навела декілька страшних цифр і фактів.
– ми, насправді, не знаємо, скільки в нашій країні дітей та студентів. Ми, власне, навіть не знаємо, скільки нас залишилось – останній перепис проводився аж в 2001 р. А відкладали його через “можливі негативні наслідки”. Перекладаючи цей евфемізм нормальною мовою, вийде щось типу такого – люди побачать, наскільки сильно по ним вдарили “непопулярні” та “антипопулістичні” реформи, і просто накостиляють “ріхварматерам”.
– в країні немає вчителів, молодших за 30 років, а в ряді випадків і за 40 років. Це значить, що викладацький склад старіє, і скоро не буде кому учити дітей. Це цілком закономірно, бо за умови, коли вчителям платять менше, ніж прибиральницям у високих чиновних кабінетах, працювати в освіту йдуть тільки два типи людей – недолугі напівзнайки, яких більше нікуди не беруть, і майже святі подвижники, які просто не можуть не учити дітей всьому, що знають самі.
– в країні майже 49% випускників вузів потім працюють не за професією. Додам від себе: тут всього дві причини. Перша полягає в тому, що методично і технічно школи та університети забезпечені дуже погано. А друга в тому, що люди йдуть за вищою освітою, розраховуючи не стільки реалізуватись, скільки отримати корочку і почати заробляти гроші.
Всі ці люди потім змушені додатковим коштом і за рахунок свого вільного часу і здоров’я надолужувати недоучене. Втім, ця проблема уже потроху вирішується самими студентами – вони просто не вчаться у нас, а вчаться там, де їм дадуть сучасні знання, а економіка дозволить влаштуватись по своїй спеціальності. Вдумайтесь, в Польщі щороку учиться 60 тис. студентів. Це 5-6 факультетів (середній розмір факультетського потоку – порядка 1000 учнів), а значить, цілий університет попросту “виїхав” за кордон у повному складі. Іноді це буквально, бо викладачі теж їдуть в Польщу шукати кращої долі.
Окрема похмура цифра, її виділила Тимошенко, а я виділю ще окремо. 27 тис. студентів вчаться в Росії на бюджетному відділенні. Це зараз, під час війни. До війни училось всього 6 тис. студентів. Можна, звісно від них відмахнутись і просто назвати зрадниками. А можна подумати, і задати запитання – а до якого це стану треба довести людей, щоб вони після патріотичного сплеску 2014 р., коли люди військкомати штурмували, поїхали вчитись в Москву чи в Петербург. Риторичне питання, всі й так знають відповідь.
Всіх цих людей необхідно повертати. Нам потрібні не тільки студенти, які поїхали учитись в Польщу, а й учителі. Нинішній уряд, як виявилось, має програму їх повернення. Серйозно, програму. По якій на кожного “репатріанта” положено по 500 гривень спецдопомоги. Особисто я в цьому місці був шокований. Я розумію, бюджет у нас і так перекошений на користь великих монополій, на всяких там студіозусів не вистачає… але закласти всього 500 гривень? Це більше схоже на знущання.
Читайте також: Тимошенко: Я пропоную кожному українцю підписати зі мною контракт
Невеличкий відступ від теми. Я, кстатє, можу сказати… певніше, припустити, чому наш уряд на освіту і повернення людей з-за кордону виділяє такі маленькі кошти. Все дуже просто: освіта – це не видатки і не “мерзенний соціал”, як любить говорити певна частина наших “лібералів троєщинської школи”. Це всього-навсього форма венчурного інвестування. Грубо кажучи, в освіту людей вкладають гроші в надії, що ті отримають освіту і принесуть потім країні користь у вигляді нових технологій, нових бізнесів, нарешті, просто підручників чи художніх романів. Але це “довга” інвестиція. Вона дає зиск тільки через 10, а то й 15 років (залежить від галузі). А горизонт планування наших ріхварматерів дуже невеличкий, не більше 5 років. А у деяких “міністрів-капіталістів” й того менше. Бо жоден із них в нашій країні жити не планує, а значить, такими інвестиціями можна знехтувати.
Так от, на відміну від уряду, Тимошенко запропонувала наступну програму повернення як студентів, так і викладачів:
– Перш за все, доступне житло. Безвідсоткова іпотека, із збільшеним терміном до 10 років. Тут слід розуміти кілька важливих речей. Одним із фактором такої легкої мобільності молоді (в інші країни, себто) є їх незабезпеченість житлом. На сьогодні 76% молоді свого житла не має, у них в кращому випадку зйомна кімната чи квартира. А якщо квартира зйомна – то яка різниця, де вона, в Києві чи в Катовіце. Своє власне житло уже закладає певну основу і “прив’язує” людину. Це власний шматочок України, за який людина уже буде боротись, і яка породить політичну позицію. До речі, саме цим методом своїх громадян заохочував… Лі Кван Ю. Ось вам, до речі, і приклад, хто із політиків Лі Кван Ю тільки прикривався, а хто читав і конспектував.
– Мікрокредитування молоді для навчання та відкриття власного бізнесу. Теорію такого мікрокредитування створив бангладешський (!) економіст Мухаммад Юнус, за що отримав в 1983 р. Нобелевську Премію. Причому на відміну від “ринкових фундаменталістів” (які в основному теоретики) Юнус – це учений-практик, який сам відкрив свій банк і почав видавати маленькі позички для відкриття місцевих бізнесів, а іноді й просто на освіту чи лікування. Після підбиття підсумків виявилось, що “мертвих” кредитів при таких невеликих сумах всього 3%. А значить, мікрокредитування цілком є прибутковим, при працюючій економіці та внутрішньому ринку. Що цікаво, Юнуса за його теорію критикували з обох боків. Соціалісти вважали, що мікрокредитування це “неоліберальна казка”, а неоліберали вважали, що це “благородне дивацтво”.
– Відродження професійної освіти та перепідготовки, які дозволять людині швидко оновити фах чи перекваліфікуватись, якщо ринкова ситуація змінилась.
– Нові підходи до виплати стипендій та повернення виплат на народження дитини, що дозволить у випадку народження дитини не збанкрутувати молодим родинам.
Але це лише одна частина. Мало повернути студентів. Навіть якщо ми забезпечимо усе оте вищевикладене, їм необхідно у когось учитись, а із цим, як ми уже знаємо, проблеми. І ось для цього Тимошенко теж припасла пропозиції:
– Участь промисловості у фінансуванні шкіл та інтегрованість навчання із практикою. Адже промисловість має бути зацікавлена в тому, щоб готувати для себе кадри. До того ж обдарованих промислова компанія зможе “вести” до випуска, і одразу їх працевлаштовувати. Точно так само кадри повинна “вести” і держава для заміщення високих посад. Останнє дає додатковий профіт – ми нарешті позбудемось засилля недоучок в управлінській еліті. Таким чином, школа перетворюється на глобальний рекрутінговий центр, який працює на економіку.
– Високий соціальний статус учителя та доведення його платні до рівня хоча б сусідніх держав. Тимошенко окремо це обозначила окремо і взяла на себе зобов’язання за свою каденцію президентства довести реальну зарплату учителя до рівня Польщі, Чехії або Словаччини.
– Пріоритет виховання та освіти людини як частина мети держави. Адже основний ресурс держави – це не копальні, які можна швиденько продати, а люди. В цьому Тимошенко також наслідує Лі Кван Ю, який вважав людей найважливішим ресурсом своєї країни.
Звісно, що це далеко не все, і навіть озвучене є всього тільки контуром, який потім іще треба буде обговорювати, доповнювати, наповнювати реальними цифрами і задачами. Іще було багато сказано про медицину, екологію, пенсійне та медичне страхування… Навіть було прийнято рішення про окремий медичний форум. Ніякий фейсбук не витримає такого довгого поста. Просто повірте, кількість тем, які озвучувались на цьому форумі, була настільки велика і охоплювала стільки цікавих питань, що тільки встигай занотовувати.
А під кінець цього виступу Юлія Тимошенко висловила бажання укласти особистий контракт із кожним громадянином. Особисту угоду виборця та його представника на виборах, в якій політик нестиме особисту відповідальність за невиконання обіцяного. Колись так вчинив Кеннеді і переміг. Тепер так робить Тимошенко.
А закінчити цей пост я хотів би цитатою, яка особисто мені дуже припала до душі.
“Гріш ціна тому політику, який не готовий здійснити неможливе задля своєї країни і свого народу, – Юлія Тимошенко“.
