Politerno > Статті > Україна і світ > Від грантів до розпродажу армії – “бойовий” шлях “паркетного полковника” Гриценка

Від грантів до розпродажу армії – “бойовий” шлях “паркетного полковника” Гриценка

  • 20 Травня, 2018
  • 11779 Переглядів
  • 0

Він так любить Збройні сили України, що хоче оволодіти ними ще раз, причому вже в якості головнокомандувача. Анатолій Гриценко методично нарощує свій рейтинг завдячуючи стабільній критиці всіх і за все, упереміш з монологами про «офіцерську честь» і «професіоналізм». Компенсувати відсутність і того, і іншого йому допомагають вміння обманювати і потужне інформаційне прикриття у вигляді «Дзеркала тижня» його дружини Мостової. Тому не дивно, що в нинішній ситуації загального розчарування деякі українці почали дійсно бачити в Гриценкові останнього чесного політика України. Однак якщо вони придивляться до нього уважніше, то їхня думка зміниться на протилежну.

Частина 1

Як заробити персональну пенсію

Гриценко Анатолій Степанович народився 25 жовтня 1957 року в селі Багачівка Звенигородського району Черкаської області. Його батьки були людьми простими, але не колгоспниками: мама працювала в комунальних підприємствах, а батько то шофером, то зварювальником, то рятувальником. Сім’я не раз переїжджала, жила на знімних квартирах, а маленькому Толіку навіть довелося 9 місяців пожити в дитячому садку-інтернаті, поки у батьків були проблеми з облаштуванням на новому місці.

У Анатолія Гриценка є молодший рідний брат Віталій: колишній військовий, встиг послужити в Афганістані, потім в російській армії, після відставки повернувся в Україну, оселився в Умані, працював водієм «швидкої допомоги». Судячи з того, що нардеп та екс-міністр нікуди не прилаштував рідного брата (і навіть хвалився цим як однією зі своїх чеснот), і останнім часом їх ніхто ніколи не бачив разом, то нинішні відносини братів напевно дуже складні. Так ось, в дитинстві батько виховував їх у надмірній строгості, а також вимагав вчитися тільки на п’ятірки, вважаючи, що сини повинні видертися «в люди», а не «колупатися в землі». Так що вільного часу у них було небагато, та й його вони проводили з батьком – що наклало свій відбиток на майбутній соціальний характер Анатолія Гриценка.

«Суворівець» Гриценко

Після 8 класу Анатолій Гриценко вступив до Київського суворовського училища (нині – Київський військовий ліцей ім. Богуна), яке закінчив в 1974 році із золотою медаллю. За його словами, це був самостійний вибір, проте навряд чи він був зроблений без батьківського, як мінімум, схвалення. Тут можна було б сказати, що військова кар’єра Гриценка почалася у віці 15 років – а саме так завжди він і стверджує, підтримуючи свій дутий імідж головного поборника ЗСУ. Але от питання: а вибрав би хлопчина, який мріяв про армійську кар’єру, не бойову, а технічну професію? Гриценко ж вступив до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища (КВВАІУ, закрито 2000 року) на спеціальність «електричне та приладове обладнання», отримавши диплом інженера-електрика (теж з відзнакою). Так що ніякою «мрією дитинства» тут і не пахло, зате одного разу Гриценко ненароком зізнався, що його завжди приваблювала техніка. Правда, тоді виникає інше питання: чому ж він пішов за дипломом інженера саме до військового училища, а не в будь-який технічний цивільний вуз, де золотого медаліста взяли б без проблем?

Курсант Анатолій Гриценко

Після КВВАІУ Гриценко два роки (1979-81) прослужив в авіаполку (в Охтирці, Сумської області) – точніше, пропрацював там на посаді начальника групи технічного обслуговування. Там же почалося його сімейне життя з першою дружиною Людмилою (у них народилися діти Олексій і Світлана), яке обірвалося офіційним розлученням в 2002 році, а фактично закінчилося ще в кінці 90-х, з тих пір як Анатолій Степанович захопився Юлією Мостовою. Цікавий факт: мало того, що про Людмилу не любить згадувати сам Анатолій Степанович, так про неї взагалі не захотіла говорити з журналістами його мама, зате вона довго і з ентузіазмом розхвалювала свою другу невістку.

Два роки в Охтирці були єдиним близьким знайомством Гриценка з армією, так що назвавшись якось «бойовим офіцером», він сильно лукавив. Майбутній міністр оборони не нюхав не тільки пороху, а й справжньою армійського життя, він був лише фахівцем технічної служби в офіцерському званні. До речі, в арміях країн НАТО, з якого Гриценко так любить брати приклад, обслуговуванням військової техніки давно вже займаються цивільні фахівці. Та й пропрацював він за фахом, повторимо, всього пару років, поки його зобов’язував розподіл. Після чого Анатолій Гриценко кинув службу, без оглядки втік з армії і повернувся в затишні аудиторії рідного КВВАІУ, щоб три роки навчатися в ад’юнктурі. Потім захистив кандидатську дисертацію за темою «Динаміка, балістика і керування польотом літальних апаратів» і отримав в КВВАІУ місце викладача – пропрацювавши там з 1984 по 1992 рік. Тобто з тих 20 років, що Анатолій Гриценко носив погони, 2 роки він провів в стінах суворівського училища і 16 років в аудиторіях КВВАІУ. Ось, власне, і вся його «військова кар’єра»!

І, тим не менше, йому справно «капав» військовий стаж і вислуга років «паркетного полковника», так що вже мінімум з 2006 року (згідно з його деклараціями) Анатолій Гриценко отримував від держави пенсію. Причому, з огляду на те, що пенсіонер Гриценко то обирався народним депутатом, то призначався міністром оборони, розмір його пенсії в кілька разів перевищував пенсії простих смертних українців. Так, в 2006-му році він отримав 34 121 гривень пенсії – це по 2,8 тисячі гривень (560 доларів) на місяць, при тому, що середня пенсія в Україні тоді була близько 600 гривень, а середня зарплата 1050 гривень. У 2008-му він отримував уже по 4000 гривень пенсії на місяць (плюс 220 тисяч річної зарплати). У 2013-му «злочинний режим» перерахував опозиціонеру Гриценкові розмір пенсії, виплативши за рік 149,5 тисяч гривень (включаючи доплату за минулі роки), і наступні два роки він отримував 8 864 гривень пенсії щомісяця. З 2016-ого року пенсія Анатолія Гриценка зросла до 10,6 тисяч гривень щомісяця.

Український друг Америки

Уже в кінці 80-х багатьох співробітників і тим більше керівників вітчизняних НДІ і вузів охопив дух підприємництва. Різного роду кооперативи створювали навіть при оборонних інституціях, однак публічної інформації про наявність таких в КВВАІУ не зустрічається. Можливо, їх і не було зовсім, а можливо просто в Анатолія Гриценка геть відсутня підприємницька жилка. Проте, розкрадати батьківщину через ПП і СП – це не найбільший гріх, ще гірше – це продавати її по шматках ймовірному противнику і «стратегічним партнерам». Що це за натяк? Справа в тому, що про Гриценка ходили недобрі чутки щодо того, як саме і за які заслуги він став «другом Америки», що і визначило всю його подальшу кар’єру. Нібито він, як фахівець з електронних систем радянських військових літаків, поділився деякою інформацією про них з «американськими товаришами». І вони взяли його на замітку як «корисну людину», яка до того ж не вміла робити гроші сама, а тому була рада прислужитися за «винагороду». Але це, повторимо, лише непідтверджені чутки. Втім, є чимало підтверджень того, як в кінці 80-х і на початку 90-х військові секрети продавалися в роздріб і оптом від Львову до Владивостока.

Є й інші чутки – як продовження перших. Про те, що нібито Анатолія Гриценка вхопила за худі сідниці рука радянської контррозвідки, змусивши його бути «сексотом». І що саме за завданням «органів» вже в 1989-му Гриценко здружився з деякими київськими «демократами» і «рухівцями». Причому так близько, що навіть став організатором виборчої компанії Володимира Черняка (один із засновників «Народного Руху»), обраного депутатом останньої Верховної Ради СРСР (1989-91). З появою на початку 1990-го т.зв. «Демократичної платформи КПРС» Гриценко перейшов до неї – як і багато тодішніх початківців політики (Гриньов, Кушнарьов). Тоді ж в 1990-му Гриценко швидко і дуже тісно зблизився з новим командувачем 17-ї повітряної армії Костянтином Морозовим, який виявився затятим прихильником незалежності України – завдяки чому 3 вересня 1991 року був призначений її першим міністром оборони. І, до речі, несподівано виявився ще й дуже великим фанатом НАТО і США.

Міністр оборони України Костянтин Морозов (ліворуч) і генсек НАТО Манфред Вернер (навпроти праворуч), Київ 1992 рік

 

Костянтин Морозов (третій зліва) в компанії американських військових льотчиків, авіабаза Нелліс (Невада) 1992 рік

Словом, всі ці чутки малюють Анатолія Гриценка як такого собі подвійного агента, що працює і на «наших», і на «ваших». Але так як КДБ в 1991 році канув в історію, то на початку 90-х у Гриценка залишився лише один «роботодавець», і він твердо став на шлях «прозахідного демократа». Втім, навіть без ганебних зв’язків з ворожою розвідкою і рідною контррозвідкою, про які, ще раз повторимо, ходять лише чутки, Анатолій Гриценко завів досить корисні знайомства, які дозволили йому почати новий виток своєї кар’єри. У листопаді 1992 року він закинув своє викладання в КВВАІУ і перейшов на роботу в Міністерство оборони, в Управління військової освіти – незабаром отримавши там посаду начальника аналітичного відділу.

Питання, хто саме прилаштував його в Міноборони, залишається без відповіді з боку Гриценка – він взагалі постійно ухиляється від прямих чесних відповідей, зате на ходу «ліпить горбатого», приписуючи собі благовидну біографію «чесного офіцера». Існують лише припущення. По-перше, це міг бути Костянтин Морозов – хоча незрозуміло, чому він не взяв до себе Гриценка раніше, ще в 91-му. По-друге, це могли бути друзі Гриценка по «Народному Руху» і «Демплатформі» – адже саме восени 1992 року було сформовано коаліційний уряд Леоніда Кучми, до якого увійшли «демократи» і «прозахідники» (наприклад, Віктор Пинзеник).

«Американізація» ЗСУ, супроводжувана масштабним роззброєнням української армії, почалася вже з 1992 року – з політичної згоди президента Леоніда Кравчука і при активній участі міністра оборони Костянтина Морозова. На той момент перед Вашингтоном ще не стояло завдання використовувати Україну проти Росії, зате вони побоювалися нового союзу Києва і Москви, тому розсудливо вирішили максимально скоротити і обеззброїти ЗСУ, наповнивши їх керівництво своїми кадрами. Так, ледве народжена українська армія, в 1992 році найсильніша в Європі (не рахуючи російської), була відразу ж знищена – під оплески «демократів» і націонал-патріотів, які захоплено заявляли, що Україні воювати ні з ким, а велика армія – це атавізм радянського минулого. Десь серед них захоплено аплодував і Анатолій Гриценко, хоча тепер він це заперечує.

 

«Резидентський» диплом Анатолія Гриценка

В ході цього «стратегічного партнерства» була запущена програма «стажування» українських офіцерів і генералів в США, яку пройшов і Анатолій Гриценко. Сам він написав у своїй біографії, що протягом 1993-94 р.р. навчався в Інституті іноземних мов Міністерства оборони США, а потім закінчив оперативно-стратегічний факультет Університету військово-повітряних сил США (Air University). Насправді він усього лише пройшов програму мовної підготовки, після якої пройшов «резидентуру» (практику, стажування) для іноземних офіцерів при Air University. Чому туди відправили саме Гриценка, теж цікаве питання, адже за його словами це сталося випадково: мовляв, був недобір у групі, яку відправляли, і його в неї визначили ледь не силоміць.

Анатолій Гриценко (вгорі другий ліворуч) на стажуванні в США

Гриценко хвалиться ще одним своїм «дипломом»: свідченням про закінчення тримісячних (вересень-листопад 1995) курсів перепідготовки та підвищення кваліфікації при Академії збройних сил України. Але, потрясаючи цим документом (цілком реальним), Гриценко постійно стверджував, що закінчив саму Академію, а це вже була неправда, адже перший повноцінний випуск Академії відбувся лише навесні 1996 року. Скандальну інформацію про це вперше опублікували журналіст Іван Рудич (неодноразово «дістававший» колишнього міністра оборони) і голова «Спілки офіцерів України» В’ячеслав Білоус. У 2011 році нардеп від Партії Регіонів Ельбрус Тадеєв, бажаючи помститися Гриценкові, як одному з опонентів регіоналів, навіть направив в Міноборони відповідний запит – на який отримав офіційну відповідь (див. документ), що підтверджує, що Гриценко закінчив не Академію, а лише тримісячні курси.

 

Але повернемося до його американського стажування. Основною метою таких програм Пентагон ставив перетворення стажистів в «істинних друзів США, які поділяють американські інтереси і цінності» (слова екс-міністра оборони У. Коена), які б пропагували ці цінності і відстоювали ці інтереси у себе на батьківщині. Звичайно, в нинішній Україні це давно не гріх, навіть навпаки – але тільки тому, що зараз нею керують такі ось «справжні друзі США», що дозволили використовувати свою країну в американських інтересах. Але питання не в тому, чи краще це, ніж якщо б Україну використовували в російських інтересах. Питання в тому, на честь чого політики, які бажають використовувати Україну в інтересах інших країн (будь-яких, хоч США, хоч РФ) взагалі допускаються до влади, а не сидять у в’язниці?

Це питання не риторичне, адже в період активного «стратегічного партнерства» з США (1992-2007) Україна скоротила чисельність ЗСУ у декілька разів, пустила на злам стратегічну авіацію, відмовилася від ядерної зброї і крилатих ракет, розпродала сотні винищувачів і вертольотів, тисячі танків, незліченну кількість артилерійських стволів, ПТУР і ПЗРК – всього того, що їй зараз так гостро не вистачає для оборони. І «резидент» Анатолій Гриценко мав безпосереднє відношення до цього знищення української армії. А тепер Америка, з чиєї ініціативи України була роззброєна, дражнить її своїми обіцянками надіслати пару сотень «Джавелінів».

Шлях в міністри оборони

По поверненню з США Анатолій Гриценко виявився практично нікому не потрібним: влада в країні змінилася після загальних дострокових виборів, в Міноборони почалися нова кадрові інтриги. Втім, «резидента» не залишили без роботи, оскільки у нього тепер були рекомендації з самого Пентагону, але і свагомої посади не запропонували. Для таких як Гриценко створили Управління проблем військової безпеки і військового будівництва («реформаторський» відділ) науково-дослідного центру Генерального штабу – яке він і очолював в 1994-97 р.р. «Пиляти» там було зовсім нічого, ця контора лише давала рекомендації як краще «реформувати» ВСУ, хоча в деяких випадках вона могла на замовлення лобіювати скорочення якоїсь конкретної військової частини або аеродрому, майно і землю яких потім «прихватизували». Але в основному контора Гриценка, за деякими даними, жила на бюджетні гроші і американські гранти – до яких він тоді і пристрастився. На цьому терені він і познайомився з ще одним видатним українським «грантоїдом» і реформатором Олександром Разумковим (1959-1999), колишнім завідувачем ідеологічного відділу Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, людиною з оточення Леоніда Кучми.

Олександр Разумков

У 1994-95 р.р. Разумков був першим помічником президента Кучми і привів у владу чимало людей, які до цього перебували на задвірках політики – наприклад, Володимира Литвина. Але в кінці 1995-го в ході конфлікту з главою президентської Адміністрації Дмитром Табачником Разумкова був відсунуто від Кучми і він пішов у відставку, після чого відразу ж очолив одне зі своїх дітищ – Український центр економічних і політичних досліджень (нині носить ім’я Разумкова). Даний центр створювався в 1994, як «грантоїдський» прозахідний проект, в числі його «батьків-засновників» були і фонд «Відродження» (філія фонду Сороса), і фонд Конрада Аденауера (ФРН), і американські «демократичні інститути».

Частина 2

Зближення Гриценка і Разумкова відбулося в період 1995-97 р.р. і, як мінімум, в 1997 році Гриценко став хорошим знайомим дружини Разумкова – київської журналістки Юлії Мостової, яка з 1994 року працює редактором газети «Дзеркало тижня». Дане видання виникло як спільний проект її батька Володимира Мостового (колишнього заввідділу радянської газети «Прапор комунізму», ще в 80-х клеймо дисидентів) і емігрувавшого до США одесита Юрія Орликова, причому спочатку воно повинно було називатися «Новое русское слово», і лише потім назву замінили на «Дзеркало тижня». У перші роки в редакції «ДТ» працювали «фахівці» з США (такі, як Кетрін Шейна Лек), які визначали інформаційну політику видання та прикривали його від наїздів високопоставлених українських чиновників – що і допомагало «Дзеркалу тижня» друкувати гострі критичні матеріали. Правда, перо Юлі Мостовий зазвичай гатило на замовлення або ж мстило ворогам сім’ї, особливо після 1999 року, коли після смерті Олександра Разумкова вона вже не криючись почала з’являтися під руку з Анатолієм Гриценком, який в підсумку в 2002 році розлучився зі своєю першою дружиною Людмилою і потім розписався з Юлією Мостовою.

Юлія Мостова і Анатолій Гриценко

Разом з жвавою дотепною Юлією Мостовою, Гриценко отримав і її придане. По-перше, популярну газету «Дзеркало тижня», котору можна було використовувати як потужне знаряддя у політичній боротьбі і як рупор свого піару. По-друге, Український центр економічних і політичних досліджень покійного Разумкова, який Гриценко очолив відразу після його смерті в 1999-му, чому дуже посприяла Юлія Мостова. І це було дуже до речі, тому що як раз перед цим Гриценко залишився без роботи: з 1997 по 1999 він очолював Аналітичну службу РНБО України (під керівництвом Горбуліна). Справжні причини свого відходу він не оголошував, але ось цікавий факт: поки Гриценко працював в структурі РНБО, маючи можливості впливати на процеси в українській армії і всім, що з нею пов’язано, його рідний КВВАІУ повільно котився до занепаду, а в 2000-му був остаточно закритий. Гриценко не міг цього не знати, до того ж до нього зверталися за допомогою колишні колеги-викладачі КВВАІУ, але він нічим не допоміг рідному вузу, в якому вивчився, а потім пропрацював багато років. Мабуть, американські інтереси (що складалися в скороченні числа військових фахівців в Україні) були для Гриценка в більшому пріоритеті, до того ж вони добре оплачувалися грантами.

Золота годинка «грантожерства» настала в Україні з початком нового століття, оскільки західні державні і приватні фонди почали активно вкладатися в «розвиток демократичного суспільства», готуючи майбутню «помаранчеву революцію». Гроші щедро роздавали всім, щорічні суми надходження оцінювалися в 200-250 мільйонів доларів (тільки Агентство США з міжнародного розвитку USAID виділяло 100-120 мільйонів на рік) і під цей золотий дощ підставляли свої тазики і кошики всі, хто міг. Не залишався осторонь і Центр економічних і політичних досліджень імені Разумкова, чий річний бюджет тоді оцінювався в 1-1,5 мільйона доларів. Анатолію Гриценку залишалося лише правильно розподіляти ці гроші.

Але, треба сказати, що на відміну від різних там «спілок молодих демократів», які банально розпихали гранти по кишенях, Центр Разумкова під керівництвом Гриценка сумлінно «відпрацював» ці гроші. Саме Центр Разумкова, в парі з фондом «Демократичні ініціативи» (в якому було більший вплив Сороса) протягом 2003 та 2004 р.р. малювали високі рейтинги Віктора Ющенка. А під час виборів 21 листопада 2004 року саме їх екзит-поли, які стверджували про перемогу Ющенка, стали основним «доказом» фальсифікацій на користь Януковича – і головним приводом до першого Майдану. Старанність Центру Разумкова і «Дзеркала тижня» були щедро винагороджені: у лютому 2005 року Анатолій Гриценко був призначений новим міністром оборони України, хоча на цю посаду багато хто пророкував генерала Радченка. Причому, за бажанням президента Ющенка (міністр оборони був його квотою) і за підтримки «стратегічних партнерів» (американського посла Джона Гербста) Гриценко зберіг свій пост в уряді Юрія Єханурова (2005-2006) і в уряді Януковича (2006-2007), залишаючись на ньому до грудня 2007-го. І за цей час зумів «нареформувати» чимало.

 

Армія з молотка

Не встигнувши сісти в міністерське крісло, Анатолій Гриценко одразу ж надів маску «батька солдатам». І він не знімає її до сих пір, регулярно використовуючи то на виборах – цілячись у крісло головнокомандувача, то після них – сподіваючись, що його знову покличуть в міністри оборони. Так само, як для Ющенка свого часу робили імідж «кращого українського прем’єра», так і для Гриценка зліпили образ кращого глави Міноборони, у якого просто-таки постійно серце болить за рідні ЗСУ! І це зрозуміло, адже армія – один з небагатьох державних інститутів, що користується повагою українців, а це означає, що на постійному вираженні напускної турботи про армію можна зібрати непогані політичні бали. Правда, поки що кращий результат Гриценка на президентських виборах це 5,5% (2014 року), але не будемо забувати, що цей політик вражає лише своїми гаслами про «честь офіцера». Що ж, з’ясуємо, а чи є честь в офіцера, який втік від армії після двох років відпрацювання в бригаді технічного обслуговування?

Найбільше Гриценко любив хвалитися тим, що позбавив армію від портянок, взувши її в черевики зі шкарпетками, і звільнив солдатів від нарядів по кухні, передавши систему армійського харчування приватним компаніям. Про переваги черевик і чобіт можна сперечатися нескінченно, а ось те, що Гриценко «взув» всю українську армію, і не раз – це незаперечний факт! У тому числі в свої знамениті шкарпетки. До речі, переодягаючи армію в «берци» і шкарпетки, а також в сумнозвісну форму з матеріалу «Стекляшка», міністр Гриценко не спромігся прийняти жорсткі стандарти якості нового обмундирування. Раніше армія без чітких стандартів на все (включаючи діаметр дірки в польовому сортирі) була немислима, тому все армійське майно славилося своєю якістю (в порівнянні з цивільним). Гриценко, нібито вводячи в ЗСУ стандарти НАТО, просто почав скасовувати будь-які стандарти. А його заступники почали укладати договори з сумнівними фірмами, які продавали армії втридорожче контрафактне лайно. Наприклад, та ж «Стекляшка» в стандарті НАТО – це комбінований матеріал з нейлону, бавовни, спеціальних добавок і просочень, що забезпечують їй високу міцність, комфортність, негорючість. «Стекляшка» для ЗСУ робилася руками молдаван з китайської тканини, виробленої з пластикових відходів – яка плавилася і горіла на нещасних солдатах, які вистрибували з підбитих БТРів. І їм варто пам’ятати, що дорогу цій формі в ЗСУ дав Анатолій Гриценко.

Не спромігся «міністр-реформатор» прийняти і стандарти армійського взуття, яке до сих пір є однією з найголовніших проблем ЗСУ. Ну а коли Анатолій Гриценко щедро розпорядився видавати солдатам по 16 пар шкарпеток на рік (12 пар літніх і 4 зимових), то він теж забув про стандарти. І шахраї до сих по поставляють в армію найдешевші низькоякісні шкарпетки, які ледь витримують три дні – так що солдатам доводиться купувати собі шкарпетки в магазинах на свої гроші. До речі ви бачили шкарпетки НАТО? Так, зі шкарпетками ЗСУ їх краще не порівнювати! Але справа була не тільки в якості. На «шкарпеткових» тендерах, проведених Міноборони 23 березня 2005 року, перемогла фірма ВТП «Шарм ЛТД» (ЄДРПОУ 13940957), власниками якої до сих пір є Світлана Василівна Колотова і Олена Володимирівна Колотова. Перемогла навіть не дивлячись на те, що фізично не могла виконати даний підряд, тому що її власна фабрика виробляла лише 80 тисяч пар шкарпеток на рік (а було потрібно поставити кілька сот тисяч). І це було не дивно, адже начальником Департаменту тилу ЗСУ тоді був генерал Віктор Колотов (помер в 2013 році). Невже просто збіг прізвищ?

Але далі ще цікавіше. Через 4 дні генерала Колотова звільнили разом з ще десятком генералів – і Гриценко негайно взяв це собі в заслугу, як боротьбу з корупцією і розкраданням. Але як же так вийшло, що фірми родича, що звільняється за корупцію начальника тилу перемагають у тендерах? Адже Колотова усунули не водночас, на нього готували матеріали, збирали інформацію – і прогледіли тендер? Цьому є одне пояснення: що от-от звільненому генералу зробили прощальний подарунок, і Гриценко був в курсі. Більш того, фірма «Шарм ЛТД» продовжила і далі вигравати «шкарпеткові тендери». Вона і зараз поставляє в ЗСУ і Національну гвардію шкарпетки, нижню білизну і кепки, отримавши за період з квітня 2017 по квітень 2018 рр 44 тендера на суму понад 9 мільйонів гривень.

До речі, при Гриценкові тендерна корупція буйно заколосилась і на системі армійського харчування – і це лише мала дещиця того, що влаштував для армії і держави її міністр оборони. Одним з перших рішень нового міністра була обов’язкова підписка на «Дзеркало тижня» для військових частин, військових вузів і служб Міноборони. Вельми резонансним було закриття Одеського інституту сухопутних військ: навчальну частину перевели до Львова (це викликало в суспільстві політичний ропіт), а 61 гектар земельної площі інституту, а також інші об’єкти Міноборони були розпродані забудовникам. Причому, розпродані за копійки: ЗМІ писали, що колишній дитячий садок для дітей офіцерів разом з ділянкою в 2,8 гектара продали за 400 тисяч доларів, при тому, що реальна вартість цієї ділянки на порядок більша.

Варто відзначити, що Анатолій Гриценко не тільки закрив Одеський інститут сухопутних військ, а й взагалі розвалив угруповання ЗСУ на молдавському і південному напрямках, під приводом «там нема з ким воювати» – про це журналістам пізніше повідав генерал-лейтенант Юрій Костін, який працював тоді в Міноборони.

І за те, що в 2014 році Україні просто не було чим захистити Крим, потрібно “дякувати” і Анатолію Гриценку.

Всього ж в 2005-2007 ЗСУ були скорочені на 85 тисяч військовослужбовців, в їх числі були звільнені 18 650 офіцерів! Крім цього при Гриценку озброєння ЗСУ скоротилися на 345 одиниць бронетехніки, майже півмільйона автоматів і кулеметів, 16 564 тисяч артилерійських систем, 8 бойових літаків і 14 вертольотів (4 віддані безкоштовно), а також було просто знищено півтори тисячі ПЗРК (вартістю близько 100 мільйонів доларів ).

Вельми скандальною була історія про продаж в 2007 році двох зенітних систем С-300, що мають стратегічне значення для обороноздатності України. Тоді Міноборони списало і продало їх держпідприємству «Укроборонекспорт» ледь не по запчастинах, за 5 мільйона доларів. Потім «Укроборонекпорт» оформив ці комплекси на ремонтні заводи (можливо, їх просто пофарбували), після чого продав їх Казахстану за 23,4 мільйона доларів – а ще деяку суму отримали посередники, які брали участь в угоді.

Підсумок: Україна втратила 2 зенітних комплексів, на баланс Міноборони від продажу надійшло лише 5 мільйонів доларів, хтось заробив на «ремонті» техніки багатомільйонну суму (а чи не «Ленінська кузня»?), а хтось заробив ще більше як посередник.

За даним фактом, за запитом нардепів Вінника і Тетерука, в 2016 році Головна військова прокуратура навіть почала розслідування – але, схоже, справу зам’яли.

Широкого розмаху при Гриценкові отримала продаж «зайвого» армійського майна, починаючи від старих запасів обмундирування і закінчуючи земельними ділянками і цілими військовими містечками. Для цих цілей при Міноборони був створений Держдепартамент надлишкового майна і земель (!), створений зі схвалення Гриценка його помічником В’ячеславом Кредісовим. Ця людина сама по собі є вічним ходячим скандалом, до 2005 року він двічі опинявся за гратами за афери і розкрадання, і в помічники Гриценка його буквально висмикнули з нар в Лук’янівському СІЗО, де той чекав вироку у справі № 50-3662. Врятований від тюремного терміну «помаранчевою революцією» і негайно реабілітований як жертва режиму, Кредісов отримав посаду головного «зам по тилу» ЗСУ.

В’ячеслав Кредісов

З Кредісовим Гриценко потім скандально розлучився, і вони стали ворогами, кидаючись один в одного гучними звинуваченнями. Так, Кредісов стверджував, що Гриценко вимагав від нього заносити щомісяця по 25 тисяч доларів «у конверті», в тому числі на фінансування партії «Громадянська ініціатива». Гриценко же заявляв, що Кредісов брехун і шахрай, який підробив його підпис на скандальній довіреності, виданій підприємству «Укроборонбуд». Дане підприємство очолював В’ячеслав Мельник (армійський друг Кредісова), а довіреність давала йому повноваження укладати від імені Міноборони низку договорів «з будівництва та реконструкції», і навіть підписувати їх від імені міністра Гриценка!

Та сама довіреність

Саме за допомогою цієї довіреності кмітливі Мельник і Кредісов зуміли розпродати масу нерухомості, що належала Міноборони, включаючи 27 військових містечок, санаторіїв і госпіталів. Серед них:

  • Дніпропетровський військовий госпіталь, проданий приватній фірмі, яка потім заклала його в «ВТБ-Банку», нині належить скандальному казахському олігархові Кенесу Ракішеву. Госпіталь досі повністю не повернуто державі.
  • Частину військового містечка в Луцьку (вулиця Винниченка, 8), продана «Західній продовольчій компанії» за 4,2 мільйона гривень і перепродана нею банку «Аваль» за 13 мільйонів гривень.
  • Спортивний клуб Міноборони в Одесі (провулок Сільськогосподарський, 2).
  • Військове містечко №4 в Партеніті (Крим). Територія, розташована на березі моря, була продана під забудову фірмам ТОВ «Херсонський фінансовий альянс» і «Наутілус».
  • Військове містечко №109 в Житомирі, майно якого дісталося аудиторській (?!) фірмі «Енерго-аудит Плюс».
  • Військове містечко в Биківні (Київська область).
  • Військове містечко в Віта-Поштовій (Київська область), всього близько 40 гектарів землі, з яких державі були потім повернуті через суди тільки 30.
  • Центральний військовий санаторій «Ялтинський» (Ялта, Крим) разом з 16,5 гектарами території.

Але скільки б Анатолій Гриценко не кивав на згадану довіреність і не стверджував, що його підпис підробили, а сам він «чесний офіцер», крім вищевказаних об’єктів Міноборони, проданих і просто вкрадених через «Укроборонбуд», є й інший список нерухомості, які були продані або передані забудовникам за іншими схемами Анатолія Гриценка, в тому числі за його офіційними листами.

  • У їх числі: 146,5 гектарів землі в селищі Коцюбинське Київської області, переданих під забудову компанії «Столиця Центробуд». Дана компанія належала київському олігархові Василю Хмельницькому, відомому дерибанщику нерухомості.
  • 17 га території квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу, разом з 8-а житловими будинками і котельнею. Отримавши цю нерухомість фірма перепродала її компанії «Жилстройсервіс».
  • Військове містечко №247 в районі Конча-Заспи, всього 11 будинків разом із земельною ділянкою 24 га, продані через підставні фірми і військові частини компанії «Оста Плюс» (власники – брати Сергій і Олександр Буряки) за наказом міністра оборони від 30 червня 2005 року . Сума угоди близько 10 мільйонів гривень (2 мільйони доларів), при ринковій вартості близько 350 мільйонів гривень.
  • Ділянка площею 0,8 га в центрі Києва (вулиця Грушевського 30), що належав військовому містечку №50. Підстава – лист міністра оборони від 22 березня 2005 року.
  • Будинок на вулиці Росошанська 3-я (Стара Дарниця), що належав військовому містечку «182».

Розміри цих фактично вкрадених у держави і армії земельних ділянок в рази перевершують території, які були незаконно роздані будівельним фірмам владою Харкова в 2006-2010 р.р. – за що ось уже кілька місяців прокуратура тягає на допити колишнього харківського мера Михайла Добкіна. Але чому ж ніхто не намагається надіти наручники на Анатолія Гриценка?

«Чесний» і боягузливий

Коли в грудні 2007 року Ющенко все-таки замінив Гриценка на Єханурова, то Анатолій Степанович розлютився, а «Дзеркало тижня» стало поливати команду “любих друзів” відрами компромату. Отже, на вибори 2010 року він пішов сам. При цьому Гриценко влаштував вельми оригінальну виборчу компанію: назвався «непрохідним кандидатом» (дотепники тут же обізвали його «задньопроходним») і почав збирати пожертви у простих українців. До початку виборів на рахунок екс-міністра, що обібрав Україну і ЗСУ на сотні мільйонів, прості люди накидали понад 2,5 мільйона гривень – щиро вірячи красномовним обіцянкам «чесного офіцера». Сам же Гриценко, отримуючи по 4 тисячі в місяць однієї тільки пенсії, не гребував брати копійки від бідних довірливих людей похилого віку.

Вибори він дійсно виграти не планував (навіщо тоді просив грошей?), але зате нагадав про себе і створив політичну платформу на майбутнє. Однак крім постійного підкреслення власної гіпертрофованої «чесності» і унікального «професіоналізму», Гриценка відрізняла ще одна риса: дуже погана товариськість з іншими політиками. Він тримався від них підкреслено окремо, немов гидував, нерідко скандалив з усіма підряд, і взагалі зміцнив свою репутацію вкрай асоціальної людини. Гриценко міг навіть «забити» на акції протесту опозиції. Наприклад, влітку 2010 року Гриценко і Тягнібок публічно відмовилися підтримати заклик Миколи Катеренчука почати голодування на підтримку свободи слова. У 2012 році Гриценко пройшов в Раду за списком Об’єднаної Опозиції “Батьківщина”, однак дуже скоро почав ігнорувати і навіть зривати плани об’єднання, не бажаючи брати участь в активній боротьбі проти «режиму Януковича» – можливо тому, що Гриценко ходив під прокурорським мечем за свої справи на посаді міністра оборони. Так що коли почався другий Майдан, і «Батьківщина» запропонувала йому як «авторитетному чесному офіцеру» сформувати «Самооборону», підконтрольну їй, а не «Свободі», Гриценко просто кудись втік. Як виявилося, за даними ЗМІ – покотив у відпустку на південь (в розпал Майдану!), звідки почав їдко критикувати опозицію. В результаті 13 січня 2014 року керівництво «Батьківщини» офіційно заявило, що фракція не буде проводити свої засідання в присутності Гриценка. У відповідь він написав заяву про вихід з «Батьківщини» – тоді лідер фракції Арсеній Яценюк завив, що Гриценко повинен покласти свій мандат на стіл, або його відберуть іншим чином. Обличчя «чесного офіцера» врятував випадок: 16 cічня Рада проголосувала за пакет антимайданівских законів, і Гриценко негайно скористався цим як приводом. Він ляснув мандатом і голосно заявив в телекамери, що складає з себе повноваження нардепа в знак протесту проти обмеження громадянських прав українців. Про те, що якби не «диктаторські закони 16 січня», то мандат у нього з ганьбою б відібрали, Гриценко звичайно не признався.

Отримавши 5,48% на президентських виборах і програвши парламентські (його «Громадянська позиція» отримала лише 3,10%), Гриценко знову опинився за бортом влади. До того ж проти нього почали ініціювати перевірки та порушувати кримінальні справи, на що Гриценко реагував вкрай болісно, ​​як на чергові «репресії режиму». Одного разу він навіть викликав головного військового прокурора Матіоса на дуель – коли штовхав промову в черговому ток-шоу. У відповідь Матіос зауважив, що Гриценко хоробрий тільки у відсутності опонентів.

До речі, самого Гриценка теж викликали на дуель, ще в 2013 році – це зробив колишній полковник військової розвідки Петро Недзельський, який давно мав на Гриценка зуб. Причому, це була історія з передмовою: спочатку Недзельський хотів прийти до Гриценка поскандалити, але той нібито вислав до нього двох прапорщиків, які вчинили з Недзельським нечесно. Тоді полковник-розвідник пообіцяв зламати полковнику-електрику щелепу. Трохи згодом, Недзельський таки вирішив викликати Гриценка на офіцерську дуель – але Гриценко на неї так і не з’явився. Нагадаємо, що цей скандал стався на початку 2013 року, а Анатолій Гриценко ще чотири роки продовжував просторікувати по телевізору про офіцерську честь. Не дивно, що з ним не хоче знатися навіть рідний брат!

Сергій Варіс, для SKELET-info

Читайте також: “У мене більш ніж достатньо документів, які є підставою для звільнення генпрокурора”, – Сергій Горбатюк

Діліться у соцмережах:

Залишити відповідь

Politerno Full

TELEGRAM

ПРИЄДНУЙСЯ
CLOSE