Пригадую слова американця Ротшильда: «Не треба мені влади, дайте поуправляти фінансовою системою держави». Це може сказати кожний фінансовий олігарх в Україні. Їм потрібен доступ до державних фондів, задля цього вони рвуться до інститутів влади. І от, коли до найвищої державної посади проліз стопроцентний олігархічний ділок, використання ним і публічних, і приватних фінансів на свій власний розсуд перевершило усі допустимі і недопустимі передбачення.
Олігархічний лад в Україні захопив країну за другого терміну Президента Л.Кучми (приб-лизно з 1998-1999 рр.), коли цей Президент почав діяти за вказівками («проханнями») найнахабніших і найспритніших новорішей. Але за його правління в уряд країни не потрапляли жирні коти з бізнесу. Першим запросив до Кабінету міністрів України заангажованих на корисливе самозбагачення грошових тузів той, хто на Майдані обіцяв розділити бізнес і владу (В.Ющенко). Продовжив зміцнювати союз олігархів з президентсько-урядовою і банківською вертикаллю наступний – В.Янукович. І от представник олігархічного капіталу посів найвищу посаду в країні. Але він не просто продовжив на замовлення українських товстосумів курс на фінансову деградацію країни.
Сьогоднішній головний фінансовий верховода, який став Главою держави, не просто повторює руйнівні дії президентів-попередників. На відміну від В.Ющенка і В.Януковича, П.Порошенко демонструє: по-перше, байдужість до стану національного господарства, до повального занепаду підприємств і банків. Він вміє рахувати виключно свої гроші. Він жодного руху не зробив для виправлення ситуації. Видається, що чинний правитель держави задоволений таким станом речей. Масове банкрутство і повсюдне зниження вартості об’єктів дозволяяють йому та його оточенню прибрати до своїх рук більше чужих активів, а підпорядкування йому правоохоронного і урядового апарату дозволяє видавлювати конкурентів з ринку поглинання підприємств і корпорацій. Наслідком є посилення монополізму на ринках, втрата суб’єктами господарювання капіталів, порушення права приватної власності, фактично рейдерство, що повертає нас у 90-ті роки.
По-друге, президент-грошовий магнат намагається знищити або прибрати до своїх рук майнові активи не тільки бізнес-опонентів з ворожого опозиційного табору, як це робилося за каденцій «бджоляра» і «проффесора», а й жирних котів зі свого політичного табору. Ми бачимо еміграцію К. Жеваго та І. Коломойського, висловлену слідчими органами підозру у скоєнні корупційного злочину В. Мартиненку, чуємо з екрана гримання на П.Порошенка чимось невдоволеного Є.Червоненка – товстосумів недонецького походження, а в більшості – «любих друзів». Натомість очевидно, що чинний Президент України знаходить мову з «пацанами» В.Януковича, якщо ті йдуть на зустріч. Отже для нього не існують свої чи чужі . Йому байдужі проблеми, борги і дефолти інших фінансових монстрів. Але якщо вони йому не підкоряються і не діляться з ним доходами, то він намагається їх розчавити. Головний фінансовий магнат подавляє усіх, намагаючись збільшити за їх рахунок власну імперію. Це дуже схоже на «культуру» бізнесу 90-х років і говорить про повну ліквідацію хоч якогось права володіти і господарювати, фактично про ліквідацію приватного права як такого. Скоріше діють принципи Папандопуло.
Даремно дехто з політологів намагається запевнити, що П.Порошенко, вичавлюючи об’єкти і гроші у представників свого класу, здійснює викорінення олігархату, тобто деолігархізацію. Насправді все інакше. Йде процес укріплення і розширення об’єктів власного холдінгу Президента України, кристалізація лояльного до нього бізнесу і захоплення усього, що не так лежить . Таке враження, що в країні панує економіко-правова махновщина під егідою Гаранта Конституції. Жодне фінансове регулювання, жодний розподіл публічних коштів, жодні зміни цін і тарифів та валютного курсу і т.д. не відбувається в країні без рішення президента-олігарха і при цьому він не чує нікого з грошових мішків. З країни робиться приватна компанія, в рамках якої національне господарство «задихається». Такі явища, як глибока девальвація валютного курсу гривні, шалена грошова емісія, галопуюча інфляція цін (у 2015 році), багатократне адміністративне підвищення тарифів на послуги ЖКГ, фактично ініційовані першою особою держави. Такого розвалу фінансової системи, як сьогодні, Україна не знала з першої половини 90-х років минулого століття і при цьому жодних об’єктивних причин для цього немає. За цих обставин можемо зробити висновок, що з приходом «кондитера» відкинуті норми олігархічної «республіки», коли влада спиралася на певне коло політично дружніх до неї фінансових ділків і відбувалася боротьба між політично протилежними групами магнатів . Тепер в Україні встановлюється олігархічна імперія, за якої економіка не має шансів зростати. Мабуть це остання фаза олігархічного ладу в Україні (пригадується фраза В.Ул’янова-Леніна про імперіалізм, як вищу і останню стадію капіталізму – він, думаю, мав на увазі сформований на той час олігархічний капіталізм), бо те, що робиться, нагадує бандитизм з наступною спробою втечі і переховування від покарання, а країна не зможе розвиватися після всеохоплюючого її пограбування.
По-третє, парадоксальним є той факт, що П. Порошенко, будучи приватним бізнесменом, не налаштований на приватизацію державного сектора економіки, задачами якої є перш за все позбавлення уряду фінансової відповідальності за збиткові неконкурентоспроможні підприємства соціалістичної епохи, їх технологічна модернізація та залучення іноземного капіталу. Все те, чим може допомогти оздоровленню фінансової системи держави приватизація, чинний Президент України відкидає. Ми спостерігаємо зворотній процес – націоналізацію приватного бізнесу, внаслідок чого на державу переносяться борги та інші фінансові зобов’язання останнього.
За останні чотири роки, як відомо, перетворені у повністю державні декілька великих бан-ківських корпорацій і вже половина банківського капіталу в Україні належить державі. На меті влади – націоналізація таких великих акціонерних товариств, як Укртелеком, Укрнафта та інших.
Є декілька причин такої поведінки сьогоднішнього керманича. З однієї сторони, він гальмує перетворення власності великих державних підприємств, аби після їх приватизації не посилювати економічні позиції інших фінансових бонз і не породити собі конкурентів-суперників (сам він, як державний службовець, не може включитися в процес привласнення прав на такі об’єкти). З другої сторони, залишаючи у держави господарські комплекси та націоналізуючи приватні компанії, в умовах узурпації і політичної, і економічної влади П.Порошенко стає неформальним, фактичним власником-розпорядником усього державного багатства. Його олігархічна імперія тепер включає також увесь сектор державних підприємств, який він тільки може охопити . Він контролює ці об’єкти та нелегально привласнює частину прибутків відповідних компаній. Фактично ця частка прибутку представляє собою нелегальну президентську ренту. А націоналізація представляє собою приватизацію національного господар-ства у максимально можливих межах.
По-четверте, П. Порошенко, як відомо, не відмовився від володіння і управління своїм бізнесом і продовжує вкладати власні кошти в розбудову економіки іноземної держави, навіть коли вона пішла війною проти його Батьківщини. Нагадаю, що олігархічні новоріши не є національними буржуа-підприємцями, вони – не патріоти, вони – транснаціонали . Олігархат цілеспрямовано висмоктує соки з приватизованих українських підприємств і переводить свої капітали за кордон, купуючи там об’єкти для нового бізнесу . Сьогоднішній український правитель діє таким же чином. Він приховує отримані на українській території доходи від оподаткування (в тому числі на таємних рахунках в офшорних юрисдикціях), і робить це з метою власних інвестицій в економіки інших країн.
По-п’яте, сьогоднішній очільник держави мріє вибудувати не тільки власну фінансову імперію. Він шукає варіанти перетворення України у азіатську феодальну монархію, як Беларусь, Росія, Казахстан, Туркменістан та інші, і безкінечно царювати в ній. Повторюючи В. Путіна, П. Порошенко планує перемогу на нових виборах і для цього він скуповує національні телеканали або буде намагатися відкласти вибори, використавши для цього цілком конституційні передумови. Складність реалізації для нього таких сценаріїв полягає в тому, що українські фінансові монстри, обпікшись на віннцькому президенті-скволизі, вже не зроблять ставку на когось із своїх рядів. Вони поставлять на політичну маріонетку в їх руках, як це було з «бджолярем» та «проффесором». І скоро ми остаточно дізнаємося прізвище цієї маріонетки.
Не думали ми, що може бути гірший Президент, ніж продажний глава донецької мафії. Але П.Порошенко перевершив і його. Цей керманич веде країну шляхом, протилежним тому, яким рухаються сьогодні цивілізовані країни Заходу. Він свідомо форсує економічну кризу і послаблює фінансові позиції нашої країни у світі . Він веде країну до повного банкрутства, до заволодіння і розпродажу всіх її багатств.
Зі сказанного, і це очевидно, випливає висновок, що відхід Президента П.Порошенка у політичне небуття є найактуальнішою задачею українського суспільства. Другою після цього є задача юридичного і фактичного усунення грошових мішків з політичної арени та від державного корита. Без цього ми не зможемо поставити в Україні дійсну надійну і продуктивну фінансову систему, яка дасть можливість подолати в країні бідність і жебрацтво.
Інтерв’ю з Володимиром Лановим
Читайте також: Небезпеки томосу або три сценарії розвитку ситуації довкола створення єдиної помісної церкви
