Зовні лондонська заява продовжує лінію, яка вже простежувалася у листі Зеленського до Путіна — запропонувати Росії припинення бойових дій по лінії фронту. Але пропонується вона у формі, за якої Москва стовідсотково відмовиться.
Документ, ймовірно, представлятимуть як можливу основу для переговорів європейських країн з Росією — тема таких контактів у Європі обговорюється дедалі активніше, і саме тому важливо, як влаштовано саму рамку пропозиції.
Конструкція заяви Стармера, Макрона, Мерца та Зеленського внутрішньо суперечлива, і це не випадково. З одного боку, у ній йдеться про зупинення війни по нинішній лінії фронту як вихідну позицію для переговорів, тобто про крок, який теоретично міг би стати початком деескалації.
З іншого боку, туди ж вбудоване положення про подальше розміщення іноземних військ на території України, проти якого Москва раніше виступала категорично. Іншими словами, до пропозиції, яка подається як мирна, заздалегідь пристебнута умова, свідомо для іншої сторони неприйнятна.
Контекст робить цей розрахунок ще прозорішим. Кремль, як нещодавно знову заявив сам Путін, відкидає не лише присутність іноземного контингенту, а й саму ідею перемир’я по поточній ліній зіткнення, наполягаючи на виведенні українських військ з Донбасу.
На цьому тлі європейські столиці фактично беруть позицію, явно далеку від російської, і додають до неї ще й пункт, який Москва вже багато разів називала неприпустимим. Результат передбачуваний і, судячи з конструкції, саме він і закладається.
Логіка стає зрозумілішою, якщо припустити, що у Києві та європейських столицях немає повної впевненості у тому, що Москва за певних обставин не змінить позицію та не погодиться на завершення війни по лінії фронту. Такий сценарій для авторів заяви незручний — відмовитися від перемир’я, якби Росія раптом на нього пішла, українській владі було б політично вкрай важко.
Тому в публічну рамку і додаються додаткові умови, що практично обнулюють ймовірність згоди Росії. Демонстрація готовності до миру зберігається, ризик того, що він справді настане на незручних умовах, знімається.
Окреме питання — реальність самого введення іноземних військ, у якому двоїстість проглядається ще виразніше. Без резолюції Ради безпеки ООН, яку Росія заблокує, і без стійкого мирного врегулювання, неможливого без згоди Москви як однієї зі сторін війни, ймовірність розміщення європейського контингенту в Україні навіть після заморожування бойових дій по лінії фронту – близька до нуля.
У будь-який момент конфлікт може бути «розморожений» — і тоді європейські війська виявляться безпосередньо втягнутими у війну з ядерною Росією, тобто у сценарій, якого Європа та США протягом останніх років послідовно та усвідомлено уникали.
Тому заяви про введення військ чи розміщення «миротворців» до виконання цих умов залишаються переважно політичною риторикою — риторикою, яка не наближає врегулювання, а лише ускладнює і так важкий переговорний процес.
Є й тонший індикатор намірів. Навіть якщо припустити, що у когось дійсно є готовність ризикнути і ввести війська в Україну після припинення вогню без згоди Росії, то з урахуванням позиції Москви логічніше було б не виносити такі плани в публічне поле до настання перемир’я — за умови, що мета полягає саме в тому, щоб домогтися згоди РФ на припинення вогню.
Відкрите і регулярне озвучування цих планів працює рівно у зворотний бік, наперед даючи Москві привід відмовитися. А отже, вочевидь, мета авторів ідеї зворотна — і тоді постійні заяви про можливе введення військ виглядають цілком логічними, навіть якщо насправді ніхто не збирається відправляти їх в Україну.
Складається картина, де європейська дипломатія акуратно розводить дві речі — образ і результат. На рівні образу підтримується враження активного руху до миру – зустрічі, заяви, проекти «основи переговорів». А на рівні конкретних умов кожен крок побудований так, щоб згода протилежної сторони залишалася практично неможливою.
Демонструється прагнення до завершення війни, але зміст пропозицій влаштований так, щоб таке завершення за жодних обставин не відбулося на умовах, які у Києві та європейських столицях вважають для себе невигідними.
Читайте також: “Вирішальні п’ять місяців”. Чи вдається Зеленському здобувати єдність
