Якби президент був щирим, він би відмовився від липецкой фабрики ще в 2014 році. Не виводив би в офшор, не обіцяв би продати, чи не консервував. Просто б відмовився. Що, важко розлучитися з грошима? ..
А якщо розлучитися з ногою, з рукою, з головою? .. Як розлучаються з ними наші солдати на війні. Хіба втратити близьку людину легше, ніж відмовитися від шоколадної фабрики у ворожому тилу? ..
Якби президент був щирим, він би подав у відставку після того, як його син одягнув футболку, яка пропагує ворога. Адже якщо ти не можеш виховати власного сина, як ти можеш бути батьком нації? ..
Не кажіть, що хлопцеві тільки п’ятнадцять років, і це всього лише баловство, коли у нас на фронті гинуть сімнадцятирічні – за Україну. Тому що їх так виховали – не в елітному британському коледжі, а в зубожілій української сільській школі.
Якби президент був щирим, він пішов би у відставку раніше, коли не дотримав своїх обіцянок покарати винних у розстрілі Майдану, закінчити перемогою війну, “жити по-новому” …
Ні, Петро Олексійович не збирається на спокій. Він готується на другий термін, консолідує навколо себе олігархат, адмінресурс, силовиків. І зачищає інформаційний простір під гаслом боротьби з російською агресією.
Він прекрасно розуміє, що ні Тимошенко, ні Саакашвілі, ні Бойко, ні Рабинович, і навіть не “Правий сектор” з “Азовом” – не уявляють для нього небезпеки. Ні, він боїться нас – непомітних, небагатих, безкомпромісних, які раптом можуть об’єднатися, і сказати йому – “Досить!”
Маленькі, обережні, “виправдані” обмеження прав і свобод, спекуляції на патріотизмі, залякування суспільства фетишем ворога – все це проходила Росія на початку епохи Путіна.
Україна йде слід у слід, і нехай горезвісний “європейський вектор” не вводить в оману: безвіз замість зброї – це компроміс між Заходом і Сходом, ціною якого є Україна.
Заради “закінчення війни” пухкий, зніжений, переляканий Захід легко пожертвує нашою свободою. Боротьба тільки починається.
