З деяким подивом зрозумів, що сприйму невдале правління президента Зеленського як свою особисту поразку.
Я не співпрацював і не співпрацюю з його офісом. Не «топив за Зе» під час виборчої кампанії, вважаючи Юлію Тимошенко більш раціональним і доречним вибором. При цьому підкреслював, що другий термін Петра Порошенка стане трагедією для України, тому нехай хто завгодно замість нього. Не відмовляюся від цієї позиції і зараз, тим більше, спостерігаючи, як ПОП продовжує «розгойдувати човен України» на догоду власним шкурним інтересам.
Але про Володимира Зеленського.
По-перше, маю підстави стверджувати, що він абсолютно щиро хоче Україні добра. І це підкуповує, мене, зокрема. При цьому ВОЗ абсолютно не уявляє, як саме цього добра досягти. Але це ж можна виправити. Президент України здатний залучити до співпраці найкращих спеців – не тільки українських, а й світових. Було б бажання і розуміння такої необхідності.
По-друге, Зеленський отримав в одноосібне розпорядження абсолютно фантастичні можливості для очищення і оздоровлення країни і суспільства. Йому можна все, зрозуміло, якщо чітко уявляєш це саме «все» і, звичайно ж, шлях до нього.
По-третє, і мабуть найголовніше, Україна практично вичерпала свої дев’ять котячих запасних життів. Залишилося одне – останнє. Витрачено ресурси матеріальні, але важливіше, що майже витрачений ресурс надії і віри суспільства в можливість змін на краще.
Ще одна невдача чергової влади, і розклад зафіксується: розумні і дієздатні виїдуть назавжди, залишаться цинічні виродки і пасивна маса, з якої вичавлюють останні соки.
І ще, все це неминуче сповзе в сторону недоімперіі. Слідом за мародерами завжди приходять падальщики…
А я, так вже склалося, основну частину виробничого життя, ще з 1990 року, присвятив саме «проекту Україна» – тобто, побудови успішної суверенної країни щасливих українців. І президентство Зеленського, мабуть, останній для мене варіант побачити, що справа мого життя має шанс на успішну реалізацію. І попрацювати, так би мовити, літописцем успіху, вибачте за пафос.
Пишу про це, тому що бачу погані симптоми, які спостерігав в попередніх владних каденциях: «капсулізацію президента» у вузькому колі комфортних осіб, торжество совкового принципу «не можна, але якщо дуже хочеться, то можна», розбіжність декларованих цілей і засобів їх досягнення, залежність влади не від українського суспільства, а від зовнішніх партнерів, вираз полегшення на обличчях дуже багатьох «рішал» з попередньої влади. Не хотілося б…
Хоча гра йде до останнього очка, і поки не оголошений результат, гра не зіграна, і можливо все.
Читайте від автора: Про авторитаризм з демократичним генезисом або до чого призводить “голосування серцем”, а не розумом
