В інтерв’ю “Українській правді” мер Херсона Ігор Колихаєв, який керує містом в умовах окупації, розповів, чи мала місце зрада і розмінування перешийка перед наступом російських військ 24 лютого.
Наводимо фрагмент інтерв’ю, повна версія російською на “Українській правді“.
– Почнемо з останніх новин – президент Зеленський позбавив звання генерала Сергія Криворучка, який був керівником Служби безпеки у Херсонській області. Ви раніше казали, що практично все керівництво правоохоронних органів Херсона залишило місто 24 лютого. Я так розумію, що серед них був і Криворучко? Хто ще зрадив Херсон?
– Якщо чесно, мені важко сказати, на підставі чого було ухвалено таке рішення президентом України. Але, мабуть, він мав підстави позбавити кількох, у тому числі й Криворучка, звань. Очевидно, це сталося на тлі оцінки його діяльності згідно з прямими функціональними обов’язками генерала СБУ.
Мені складно стверджувати, можу лише здогадуватися про причини, бо був ще один керівник, підполковник (Ігор) Садохін, який відповідав за АТЦ ( Антитерористичний центр – ред.), і якого у перші дні війни заарештувала СБУ. Виявилося, що він працював, знову ж таки, виходячи з повідомлень засобів масової інформації, на боці супротивника.
Щодо Криворучка, не знаю. Можливо, вони мали наказ, на підставі якого було прийнято рішення, щоб усі працівники СБУ відійшли на безпечні території та керували звідти подальшим процесом.
– Тобто, ви вважаєте, що всі правоохоронці, які залишили місто, виконували наказ, який був спущений зверху?
– Так, однозначно. Інакше, я думаю, вони не відходили б, якщо чесно.
– Якби все-таки правоохоронці залишились у місті, чи була можливість утримати Херсон? Чи можна сказати, що їхнє рішення покинути місто у результаті призвело до тимчасової окупації?
– Служба безпеки України має свої прямі функціональні обов’язки, які вона виконує. Вони мають займатися розвідкою, боротися із терористами тощо.
Щодо оборони, то у нас є командувач Південного регіону Збройних сил України (Андрій Соколов – ред.), він несе стовідсоткову відповідальність за проведену військову операцію. З головою Південного військового регіону я не знайомий.
“” Мені лише один момент незрозумілий: приблизно за місяць до нападу проводилися військові навчання на Півдні України та військові доповідали, що все добре у нас, все чудово.
Чому тоді все склалося так, як склалося? Чому з такою максимальною швидкістю та практично безперешкодно проходили війська Російської Федерації на територію Херсонщини?
– Наразі обговорюють чотири лінії оборони Херсонської області. І в тому числі перешийок, який мав бути замінований, але чомусь його розмінували напередодні наступу російських військ. Принаймні це стверджують колишні керівники області. Чи це так насправді?
– Для мене це хвороблива ситуація, я досить складно переношу те, що відбувалося, бо закінчив свого часу Вище військово-морське училище і розумію суть тактики.
Як діє Російська Федерація? Вони так і залишилися працювати за старими підручниками, але в такому “апгрейд варіанті”, згідно з новим озброєнням, новими тактичними діями та менталітетом людей, які живуть у нашому регіоні.
Я трошки повернуся до 2014 року. Коли всі казали, що Крим – це житниця Півдня України з туризму, я ставив усім одне й те саме питання: чому за весь період існування України до Криму не увійшла жодна транснаціональна корпорація мережевого готельного бізнесу? Я говорю про таких “мережників” як Marriott, Home Inn, Hilton, Sheraton та інших.
Чому це важливо? Тому що будь-яка транснаціональна корпорація, яка, наприклад, побудувала свої готелі на території Криму, однозначно захищала б там свої інвестиції. І масштаби захисту України на економічному полі бою були вже зовсім іншими.
Після 2014 року, коли вже фактично йшли бойові дії, будучи депутатом Херсонської обласної ради, я говорив, що наш прямий функціональний обов’язок – “качнути” до Херсонського регіону державний фінансовий ресурс. Завданням України на той момент було показати, що південь у держави у пріоритеті є інвестиції і туди йде велике вкладення коштів.
– Цього зроблено не було, я так розумію?
– Абсолютно. Цього зроблено не було. Потім я став депутатом Верховної Ради і вніс законопроект про вільну економічну зону в Херсонській області та статус пріоритетності її розвитку в Україні.
Чому я зараз знову повернувся до цих тез? Тому що статус вільної економічної зони або зони пріоритетного розвитку дає можливість запровадження капіталу, створення нових робочих місць, удосконалення інфраструктури для економічного зростання Херсонської області. Що надалі послужило б захистом регіону. Але що побачив супротивник? Противник, на жаль для нас, правильно оцінив наші можливості (а точніше їх відсутність) та депресивність регіону.
Вони взяли наші показники народжуваності і смертності, середній вік людей, факти масової еміграції… і все це зіграло не на нашу користь.
За 8 років, на жаль, Херсонська область економічно “просіла” за багатьма економічними показниками. У нас так і не відчинилися масштабні виробництва. Окрім сільського господарства нічого фактично не було зроблено на території Херсонської області.
На жаль, мої аргументи не почули, керівникам області було поставлено якісь інші завдання. Тепер щодо вашого питання…
– Так, чи все-таки мало місце розмінування перешийка перед наступом російських військ 24 лютого?
– Відповідальність за військові дії несе командувач Південного регіону. Якщо ви хочете почути виключно мою суб’єктивну думку, то вона така. Ми зараз говоримо не лише про перешийок. Ми говоримо про ті мости, які з’єднують канальні системи, тобто і Північно-Кримський канал та інші.
“” Найголовніше – Антонівський міст, який ділиться на дві складові – залізничний та магістральний міст, яким ходять машини. У разі наступу чи відступу мости ці мали бути підірвані, але цього зроблено не було. Усі атаки, які завдавали по мосту з повітря, щоб його зруйнувати, були марними, тому що стратегічний міст не був знищений.
Відповідно всі перекидання йшли автомобільним транспортом самостійно: танки, техніка… саме так вони і зайшли на територію області.
Але я не головнокомандувач Південного регіону чи Збройних сил України, розумієте… міркувати завжди легше, ніж брати участь у тактиці наступальної чи оборонної. Тож складно сказати.
– У вас не було такого відчуття у перші дні, що Херсон здали ? Про голову ОДА (Геннадія) Лагуту писали, що він поклав ключі на стіл і пішов. Заявив, що не хоче брати участь у всьому цьому…
– Я такого виразу “поклав ключі та пішов” не чув ніколи.
Губернатор чи голова військової адміністрації, мабуть, теж отримав таку саму команду, як і силовики, де було сказано відходити на безпечну дистанцію.
Чи надходила така команда мені? Ні, для мене такої команди, звісно, не було. Ніхто не дав мені інструкцій, що робити, коли місто перебуває в окупації.
Інший момент для мене як для Ігоря Колихаєва… знаєте, я не хочу нікого судити, не маю такого права, я не суддя і не прокурор, можу відповідати лише за самого себе та за тих людей, яким давав присягу, які вірять у мене.
Якби я пішов, треба було б забрати із собою й 300 тисяч населення міста Херсона. Внутрішня зрада для мене – виняткове питання як для людини, і як для офіцера. Я не можу цього зробити за жодних обставин. Тому в мене не було іншого вибору, як залишитися у своєму місті, з городянами.
Спочатку ми включилися у процес та допомагали людям усім, чим могли. 28 лютого ми вже були повністю оточені, а 3 березня зайшли російські війська до міста. І життя розділилося на “до” та “після”.
Той хаос, який запанував, кількість мародерства … Коли в місті немає захисту, немає поліції, прокуратури, немає суддів… Ми лише за рахунок „Муніципальної варти” – нашого комунального підприємства – забезпечували порядок у місті та боролися всіма доступними засобами з мародерами.
Вищий склад поліції тримався, на мою думку, до 26 лютого. Але потім пішли, сказавши: “Нас тут просто знищать”. Ну, це якщо називати речі своїми іменами.
Я зрозумів, що мені треба виборювати життєдіяльність міста. З тими руйнуваннями, що відбувалися після артобстрілів, з відключеннями світла, води, з проривами мереж газу, теплопостачання тощо, бо до певних районів ми досі не можемо дійти – там російські війська.
Нагадаємо, білоруські силовики затримали трьох активістів 27 та 28 років, причетних до знищення двох релейних шаф сигнальної установки під Осиповичами, що забезпечує рух залізничних поїздів.
