Мирний план президента Зеленського, якщо такий взагалі існував, не спрацював. Тепер Україна ще надійніше загрузла в колії довгострокового збройного конфлікту, а простір для маневрів і дипломатії ще більше звузився.
Таку думку висловив “Апострофу” експерт Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко.
Спробувати врегулювати конфлікт, а потім кинути це заняття, посилаючись на непоступливість опонентів – такий план може виглядати задовільним для “комунікації” з електоратом. Але у всіх інших сенсах невдала спроба не пройде безслідно. Україна ризикує остаточно перетворитися в обставину міжнародної політики, втративши залишки ініціативи і можливостей формувати порядок денний. Чи варто було від самого початку позначити ключові елементи позиції і вести переговори відповідно до них, перетворюючи відкритість у перевагу, чи ж відкинути перспективу будь-яких поступок і вибудовувати зовнішню політику з прицілом на жорстке протистояння з Москвою. Спроби поєднати обидва підходи й імпровізувати в кризові моменти не привели ні до чого. Тепер нас чекають роки збройного протистояння і перспектива перетворення України в інструмент інших держав.
У Зеленського не вийшло – і тепер уже не вийде – не тільки повернути окуповані території Донбасу, а й заморозити конфлікт. Мир не настав у жодному зі смислів слова. Цьому є декілька причин.
Читайте також: Оптимізм і обіцянки. Чому Зеленського навчив перший рік президентства
По-перше, на жодному з етапів не було ні плану, ні стратегічного бачення. Очікувати чогось подібного на етапі передвиборчої кампанії було б смішно, але і після виборів нічого схожого не з’явилося. Все обмежувалося безглуздими гаслами, безпідставними очікуваннями і блефом, на зразок того, що був на тему “плану Б”, зведення стіни і тому подібного. Ставка на імпровізацію виправдовувала себе рівно до того моменту, поки це було вигідно Росії, де хотіли створити враження, що все буде не так вже й складно. Відповідей на дійсно складні питання про майбутнє Донбасу, українсько-російських відносин і можливих поступок у принципових питаннях у президента не було. А значить, і не було стратегії.
По-друге, Україна залишається країною зі слабкими державними інституціями. З цим нічого не зміг зробити ні президент Порошенко, ні президент Зеленський – і цей фактор не можна було не брати до уваги. Що таке слабка держава? Це держава, яка не може втілювати в життя власну політику і рішення. Це стосується не тільки підтримання режиму карантину, а й усіх інших сфер. Коли президент на “Форумі єдності” говорить про пріоритетність гуманітарної політики для громадян на окупованих територіях і про діалог, а через чотири місяці самоусувається від спроб реалізації цих ідей, то сигнал виходить чітким: держава не може втілювати в життя власні пріоритети. Слабкість інституцій давно і надійно є роком української державності, і її не можна компенсувати жодними рівнями суспільної підтримки, рейтингами або результатами виборів. Останні можна вигравати в одні ворота, а через півроку тільки безпорадно розводити руками.
Читайте також: Єрмак створює “тіньовий Кабмін”: чи слід очікувати новий раунд політичної війни
По-третє, і це теж ознака того, що серйозного планування не було взагалі, спойлерів мирного процесу недооцінили. Самий поверхневий погляд на сучасні конфлікти покаже, що ця проблема типова і одна з основних. Сучасні конфлікти давно не виглядають як класичне протистояння держав на основі деяких узагальнених національних інтересів. Швидше, вони становлять собою заплутану боротьбу за корпоративні, відомчі, корупційні та політичні інтереси численних суб’єктів. Для багатьох із них конфлікт, що триває десятиліттями, є ідеальним середовищем для реалізації власного порядку денного – і нічого схожого на мирне завершення конфлікту їм не потрібно. Спойлери хочуть продовження і готові зривати будь-які спроби домовитися – благо, приводів для критики довго вигадувати не потрібно. Зеленський, можливо, перебував у полоні ілюзії про те, що раз миру хоче більшість, то політична підтримка таких ініціатив забезпечена. Забуваючи про те, що реальний вплив у таких питаннях має здатність лобіювати свої інтереси, а не кількість прихильників. Спойлери – в Москві, Донецьку, Луганську чи в Києві – були скинуті з рахунків.
І, нарешті, нікуди не поділася наша стара проблема зовнішньополітичного планування: недостатній ступінь адекватності розуміння міжнародної дійсності. Ми здебільшого живемо в ілюзіях, вигаданому світі, де добро бореться зі злом і всіма силами хоче нам допомагати. В реальності ж у нас немає союзників, ліміту європейської та євроатлантичної інтеграції вже досягнуто, а режим антиросійських санкцій існує не тому, що так хоче Україна, а тому, що це вигідно тим, хто його ввів і підтримує. Ми погано розуміємо і мотиви дій і рішень інших – Вашингтона, Берліна, Парижа чи Москви. Живучи в системі координат 1990-х років, складно правильно передбачати кроки інших.
Від самого початку шансів на виконання обіцянок Зеленського стосовно Донбасу було мізерно мало. Обміни і розведення сил – це просто окремі кроки, які легко відіграються назад. Динаміка й структура конфлікту залишилися незмінними, а час у подібних випадках грає на користь його продовження.
Тепер питання в тому, чи є у президента новий план?
Читайте також: Війна в Україні – це війна в Європі. Це війна, яка стосується європейської безпеки – експерти МКГ
