Україні слід зайняти більш жорстку позицію в газових взаєминах на європейському континенті. А будь-які дії українських чиновників і політиків, націлені на позбавлення нашої держави унікального економічного активу – Єдиної газотранспортної системи – повинні бути розцінені, як державна зрада.
Все активніше і голосніше звучать думки, що Україні потрібно якомога швидше залучати іноземного партнера до управління Єдиною газотранспортною системою (ГТС).
Причин тому називають кілька:
- Неможливість домовитися з «Газпромом» про транзит російського газу через територію України;
- Виконання міжнародних зобов’язань, які Україна взяла на себе перед ЄС;
- Незадовільний технічний стан української ГТС і, відповідно, необхідність інвестувати в її модернізацію;
- Необхідність перешкоджати будівництву з РФ до Європи в обхід України таких газопроводів, як «Північний потік-2».
Дійсно, всі зазначені проблеми існують, за винятком, хіба що, незадовільного стану української ГТС. Але чи потрібно для їх вирішення віддавати частку в розмірі 49% іноземній компанії?
Про неможливість домовитися з «Газпромом»
Ще місяць тому на всю країну звучали фанфари великої перемоги українського «Нафтогазу» над російським «Газпромом» в Стокгольмському арбітражі. Міжнародний арбітраж визнав зобов’язання російського газового монополіста оплачувати за транзит не менше 110 млрд. кубометрів газу в рік, незалежно від того, був прокачаний такий обсяг чи ні.
Ці зобов’язання «Газпром» взяв на себе ще у 2009 році, підписавши контракт, який з української сторони курирувала прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Термін дії цього контракту закінчується в 2019 році, тобто, менше, ніж через рік.
Загравшись в войнушки з «Газпромом», команда молодих «реформаторів» в «Нафтогазі» на чолі з Андрієм Коболєвим і Юрієм Вітренком забули про свої головні функції – забезпечити стабільну роботу газової інфраструктури України. Замість цього вони активно займалися політикою, то виправдовуючи підвищення ціни на газ внутрішнього видобутку в три рази, то роз’їжджаючи по закордонним відрядженням і проводячи там переговори про здачу української ГТС.
Результат такого безладного управління – Україна вперше за багаторічну історію може залишитися без довгострокового контракту на транзит російського газу. При відсутності довгострокового контракту, відповідно, неможливо буде розрахувати економіку експлуатації ГТС, що призведе до ще більших збитків.
Для виходу з глухого економічного кута, в який самі ж себе і загнали, українські чиновники, провладні і псевдоопозіціоні депутати, а також згадані топ-менеджери «Нафтогазу», запропонували передати 49% акцій новоствореного підприємства, яке буде управляти ГТС, якомусь «іноземному партнеру».
Прибуток, який зараз приносить транзит російського газу через українську ГТС, становить близько 2 млрд доларів на рік. Виходить, українські чиновники абсолютно усвідомлено протягують рішення, яке віддасть «іноземному партнеру», роль якого не зовсім зрозуміла, 1 млрд доларів на рік.
І це ті ж самі чиновники, які заради чергового траншу МВФ в такому ж розмірі, підвищують ціну на газ внутрішнього видобутку для населення в три рази і готові розпродавати українську землю.
Україні слід в цьому питанні зайняти більш жорстку позицію. Оскільки сьогодні альтернативи транзиту газу з Росії в Європу, крім української ГТС немає, не потрібно турбуватися, що ми не можемо домовитися з «Газпромом».
Є продавець товару (газу) «Газпром». Є покупець або покупці товару – будь-який оператор з країн ЄС. Відповідно, з Україною про транзит може домовитися будь-яка з цих сторін. І не треба нікому віддавати контроль над активом вартістю 300 млрд євро, що дорівнює чотирирічному ВВП України.
Про міжнародні зобов’язання України
Основними міжнародними нормативно-правовими актами у сфері газових відносин, які Україна ратифікувала і які, відповідно, є обов’язковими до виконання, є:
– Угода про Асоціацію України з Євросоюзом;
– Договір про Енергетичне співтовариство.
Рекомендаційними є Директиви ЄС, серед яких Директива Європарламенту та Ради 2009/73 /ЄС від 13 липня 2009 року щодо спільних правил внутрішнього ринку природного газу.
Ще 14 серпня 2014 року через Верховну Раду було проведено Закон №1645-VII, яким було знято заборону на передачу в оренду, концесію та інші види користування українською ГТС, як майнового комплексу. А вже 9 квітня 2015 року було прийнято Закон №329-VIII «Про ринок природного газу», в якому положеннями 21 статті створена можливість передачі 49% української ГТС іноземній структурі.
Уважно прочитавши тексти міжнародних нормативно-правових актів, ні в одному з них не знаходимо зобов’язань України щодо передачі кому-небудь – чи то у власність, чи то в управління – надбання українського народу, яким, безумовно, є Єдина газотранспортна система України.
Незадовільний технічний стан ГТС і необхідність інвестицій в її модернізацію
Українська ГТС є унікальним технологічним комплексом, аналогів якому в світі немає. Вона складається з 37 тис. км газопроводів, 72 газоперекачувальних станцій, 13 підземних газосховищ загальною ємністю 31 млрд кубометрів.
Сьогодні ні Кабінет міністрів, ні Міністерство енергетики та вугільної промисловості, ні сам «Нафтогаз» не змогли пояснити: які саме технічні показники свідчать про її незадовільний стан, який обсяг інвестицій і на які саме програми необхідно їх залучати?
До того ж, очевидно, що доходів від транзиту досить для підтримки ГТС в належному стані.
Більш того, віце-прем’єр Володимир Кістіон на круглому столі, який відбувся 21 березня 2018 року в Верховній Раді, визнав, що жодна з компаній, які розглядаються в якості потенційних партнерів ГТС, не виявила готовність інвестувати в газову інфраструктуру України, а також не дала гарантій завантаження транзитних можливостей ГТС хоча б на рівні мінімальної економічної ефективності (60 млрд кубометрів на рік).
Відповідно, і цей аргумент, м’яко кажучи, є надуманим.
Залучення партнера ГТС унеможливить будівництво газопроводів в обхід України
Плани будівництва «Північного потоку-1» і «Північного потоку-2» в Росії з’явилися з перших років правління Володимира Путіна – в 2001 році. Ще тоді, коли про війну між Україною і Росією ніхто не міг навіть подумати.
Для Росії диверсифікація газотранспортних шляхів була, є і буде геополітичної метою.
Для Європи, з економічної точки зору, теж було б вигідніше мати кілька шляхів поставок природного газу.
Але, через агресивну поведінку РФ на міжнародній арені, Європа змушена взагалі переглянути свої енергетичні програми – з метою зменшення залежності від російського газу, аж до повної відмови від нього.
Тому твердження, що передача 49% української ГТС стримає від будівництва «Північного потоку-2», делікатно висловлюючись, є наївним.
Європейці прагматичні. І вони не будуть жертвувати своєю економікою заради допомоги Україні. А от отримати зайвий мільярд доларів від транзиту російського газу в якості партнера ГТС – дуже навіть можливо. Більш того, ніхто не застрахований від того, що завтра кінцевим власником “європейського партнера» ГТС не виявиться сам «Газпром».
Що ж робити Україні?
У складній ситуації, в яку нас завели саме вітчизняні управлінці, Україні необхідно зробити наступні кроки:
– Присікти будь-які зазіхання на українську ГТС з боку будь-яких «іноземних партнерів». Саме з цією метою до Верховної Ради було внесено законопроект №8107 «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту національних інтересів в управлінні і власності Єдиної газотранспортної системи України».
– Негайно провести переговори з європейськими газовими операторами з метою підписання довгострокових контрактів на транзит російського газу через українську ГТС.
– Розробити економічну модель функціонування української ГТС з метою розробки заходів щодо зниження тарифів на транзит, щоб, в разі будівництва обхідних газопроводів, українська ГТС залишалася конкурентоспроможною.
Олександр Трохимець, офіційний представник Юлії Тимошенко у «тарифних» судових процесах проти уряду та НКРЕКП, «КиевВласть», 6 квітня 2018р.
Читайте по темі: Газотранспортна система України – тінь приватизації
