Зустріч Путіна і Трампа на саміті G20 у Гамбурзі засвідчила: Вашингтон поки готовий мати справу з Кремлем в усьому, крім України, пише в коментарі для DW Костянтин Еггерт
“Володимире, зрозумій, я нічого не можу зробити – ні санкції скасувати, ні навіть ваші дачі в Америці повернути. Я зв’язаний по руках і ногах Конгресом і спецслужбами! Якби не це чортове розслідування, я б давно все вирішив!”
– “Ми не для цього допомагали вам, Доне, виграти вибори, щоб ви потім відмовилися виконувати свої обіцянки! ”
Несподівано тривала зустріч Путіна і Трампа у Гамбурзі навряд чи проходила так. Хоча, якщо послухати найбільш затятих критиків американського президента, майже так. Однак, схоже, у Гамбурзі перемогу “за очками” й справді здобув російський президент.
Вовки проти новачків
Після того, як став відомий формат зустрічі – “два на два” – не варто було очікувати чогось іншого. Москва явно наполягла саме на такій формулі: цинічні вовки зовнішньої політики Путін і Лавров проти двох новачків, Трампа і Тіллерсона – без помічників і навіть без дипломатів, які у таких випадках зазвичай записують розмову.
Мабуть, ми ніколи достеменно не дізнаємося, що насправді відбувалося за зачиненими дверима на саміті G20. Хіба що американський чи російський перекладачі напишуть колись мемуари.
І американський президент, і його держсекретар, схоже, все ще мають ілюзії, що торг у бізнесі та дипломатичні переговори – майже одне й те саме. Однак це не так. Особливо, коливи маєте справу з Кремлем. Там вірять тільки у гру з нульовою сумою. До того ж і Путін, і Лавров прекрасно розуміють: хто першим розповів журналістам свою версію подій – той у виграші.
У Гамбурзі це зробив Лавров. Главі МЗС Росії вдалося справити враження, що стосовно найголовнішого питання російсько-американських відносин – втручання Москви у президентські вибори у США 2016 року
– Трамп прийняв пояснення Путіна і, як кажуть, “закрив питання”. Ефект від заяви Тіллерсона (зробленої пізніше за Лаврова) про те, що позиція його шефа була “robust”, тобто твердою, сам же держсекретар і зіпсував: мовляв, Трамп хоче “просування” у двосторонніх відносинах. Тобто, по суті, підтвердив слова Лаврова.
Путіну це на руку – як і формат зустрічі “без свідків”. Тепер пересуди в Америці навколо відносин Трампа з Москвою, щонайменше, не вщухнуть. А це Кремль цілком влаштовує.
Чим гучніший скандал у Вашингтоні, чим глибше поглинутий ним Трамп, чим частіше він відволікається на перепалку зі ЗМІ – тим менше у нього залишається часу на реальну політику і дипломатію.
Ілюзія партнера
Щодо Сирії для Москви теж все склалося непогано. Зрозуміло, жодне припинення вогню, яке взялися забезпечувати Путін і Трамп у Гамбурзі, довго не протримається. Хоча б тому, що Башар Асад жодного мирного процесу і врегулювання насправді не бажає, а Путін не може та й не хоче заперечувати сирійському диктатору.
Проте тепер є ілюзія, ніби Америка згодна визнати Росію рівноправним партнером на Близькому Сході.
Стара гра Москви – “самі створюємо конфлікт і змушуємо всіх перед нами упадати в пошуках його розв’язання” – триває, як це було при Буші-молодшому і Обамі.
Волкер – не подарунок
Здається, тільки з одного приводу Путіну не варто радіти. Призначення спецпредставником з врегулювання конфлікту колишнього постійного представника США при НАТО Курта Волкера явно свідчить: у Білому домі та Державному департаменті займають тверду проукраїнську позицію. Принаймні, наразі.
Курт Волкер
У Москві прагнули залучити нову американську адміністрацію до врегулювання конфлікту з Києвом. Там сподівалися, що Трамп, на відміну від норовливої німкені Меркель, натисне на Петра Порошенка, змусить його першим почати виконувати мінські угоди – надати широку автономію московським пішакам з “ДНР” і “ЛНР”.
Президент України робити такий подарунок Путіну ніколи не збирався, а під так звані президентські вибори 2018 року – і поготів. З таким спецпредставником, як Волкер, цього точно не станеться.
Я знайомий з Куртом з 2003 року, коли він працював у Раді національної безпеки у Джорджа Буша. Він – дипломат, який блискуче знає історію, є твердим прихильником трансатлантичної солідарності, противником диктаторів і другом посткомуністичних демократій, включаючи Україну.
Те, що в останні роки Волкер працював виконавчим директором Інституту глобального лідерства Джона Маккейна при університеті Аризони, свідчить саме за себе. На посту спецпредставника він точно не буде “здавати” або “розмінювати” Україну, як на це могли б сподіватися у Кремлі.
Ілюзії Трампа і Тіллерсона, що з Кремлем можна мати справу, власне, повинні скоро розвіятися – як розвіялися вони у Буша і Обами. Сирійського врегулювання не буде, путінська Росія не залишить Україну в спокої, спільної боротьби з тероризмом теж не вийде. У Гамбурзі Путін виграв. Але хто знає, що трапиться, якщо Дональд остаточно розчарується у Володимирі?
