Міністр Бородянський пропонує жорстке регулювання сфери медіа. Медійники проти
У представників українського медіаспівтовариства запитали, що вони думають про ініціативи міністра гуманітарної політики Володимира Бородянського з регулювання ринку медіа.
Мова йде про новий медійний закон, який пропонує заснувати посаду омбудсмена з питань медіа та ввести кримінальну відповідальність за дезинформацію в ЗМІ.
Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України:
“Є враження, що ці ініціативи впроваджуються не для боротьби з дезінформацією, а для обмеження ЗМІ і журналістів. Дві ініціативи насторожують в першу чергу – створення і фінансування “журналістської” самокерованої структури, яка буде відповідати за регуляцію і видачу ліцензій, а також структури по ліцензуванню журналістів. Це дуже небезпечно, і ми можемо тільки припускати, як будуть використовуватися ці механізми.
Також створення посади омбудсмена по інформації викликає питання. Швидше це буде інспектор по боротьбі з небезпечною інформацією. Для кого небезпечною – питання часу. Ми зараз йдемо до фактично створення нового регулюючого органу над інформпростором, який також має можливість подати до суду за поширення “фейків”, якщо цей орган вирішить, що інформація – фейк. Це практика авторитарних країн.
Ймовірно, бажаючих зайняти цю посаду буде достатньо. Знайти аргументи – не проблема. Але правильніше було б створити омбудсмена із захисту прав саме журналістів, який буде відстоювати права журналістів, стежити за ходом розслідування і кримінальних справ.
Також я проти кримінальної відповідальності за журналістську діяльність з сумнівними органами оцінки. Потрібно, щоб влада не лякала журналістів, а намагалася викликати довіру і показати, що механізм не буде використаний проти “неугодних” журналістів. А так нам тільки розповідають приклад про “розп’ятого хлопчика” і більше нічого”.
Михайло Бродський, член редакційної ради “Обозревателя”:
“Я за реєстрацію всіх інтернет-видань як ЗМІ і за реєстрацію номерів телефонів за паспортами. Але також я і за саморегулювання журналістських організацій, які будуть займатися питаннями всередині цеху, без втручання влади в ці процеси.
Ці ж норми можуть використовувати і проти справжніх журналістів, коли щось не подобається. Але якщо політику щось не подобається – нехай іде. А пресі про нього писати можна і потрібно.
Я як голова редакційної ради “Обозревателя” говорю, що ніхто з нас ні в яку раду не піде, ні на які закриті зустрічі з владою – теж. Ходити треба на відкриті прес-конференції. Решта – не більше ніж спроби підкупити журналістів.
Мудрість говорить: не можеш закохати – купи, не можеш купити – убий. Любові журналістів вони вже не отримають, всіх купити – не вийде, ось вони і йдуть третім шляхом.
Якщо цей проект візьмуть – буде біда, вирішити яку можуть тільки дострокові вибори і скасування всього того, що було прийнято. В принципі, якщо цей механізм стане репресивним – є важелі протидії: декларація про свободу слова, ОБСЄ, Європейський суд з прав людини. Ці організації повинні давати по рукам владі і захищати журналістів”.
Олексій Бобровніков, журналіст:
“Почнемо з того, звідки виходить ініціатива. Це не журналісти.
Бородянський і Ткаченко – члени корупційно-олігархічної вертикалі, які змогли, з одного боку, створити конкурентні медіа-проекти, які, на жаль, спеціалізуються часто на лобіюванні інтересів конкретних фінансово-промислових груп.
З іншого боку – імперію фейків, від “чупакабри” до міфу про могутність вітчизняних збройних сил, який насправді передбачав приховування інформації про справжній стан справ на фронті.
Ініціатива про захист інформаційного поля, що виходить з цього боку – фікція. Це перше застереження: ініціатори з подібним бекграундом не можуть бути законодавцями моди в такому важливому і тонкому моменті, як цензура. Нагадаю, цензура воєнного часу була і американською практикою часів Другої світової війни, але рівень моралі і професійної підготовки людей, що відповідали там за подібну цензуру, разюче відрізнялася від тієї представницької групи, яка виступає ініціаторами введення нових регуляторних заходів в Україні.
Трактування “суспільно значущої” інформації розмиті, маніпулятивні, спотворені. Якщо дотримуватися їх, то помилкова інформація, поширена про приватну особу будь-якого калібру, не може бути визнана “дезінформацією”, а боротьба з фейками, мабуть, буде стосуватися тільки глобальних питань?
Але тоді які питання вважати глобальними?
Все це дуже спекулятивно.
Факт-чекінгом, а по простому редакторською роботою по виявленню фейків зобов’язані займатися самі ЗМІ, за поширення завідомо неправдивих відомостей вони повинні відповідати перед судом.
Навіщо створювати чергове Міністерство інформації? Чи не варто уряду, нарешті, зосередиться на реальних речах: реформі правоохоронних органів і судової системи; питаннях, в яких наші младореформаторів часів всіх урядів не досягли зовсім нічого?
Йдемо далі: в проекті пропонується охорона всім журналістам, які отримали погрози.
Виглядає спокусливо.
Але хто буде її здійснювати?
Державна служба охорони? Поліція? СБУ?
А якщо з людиною хоче розправитися головне управління розвідки Міноборони, представники якого були причетні до ряду вбивств на фронті і, можливо, в тилу, то хто тоді повинен надавати охорону потенційній жертві?
А якщо сама поліція є загрозою, як було в справі Каті Гандзюк, тоді хто буде охороняти?
Я не можу говорити про все це без іронії, сам перебуваючи у вигнанні після серії погроз, після жорстокого вбивства мого інформатора і фронтового волонтера, після стеження за моїм будинком і крадіжки СБУ моїх архівів на українському кордоні.
Мені, до речі, невідомо про існування подібних контрольно-захисних органів для журналістів в Німеччині, де я зараз живу, перебуваючи під захистом місцевої влади.
Скажу більше: як і в справі Шеремета, в справі вбивства мого фронтового товариша і інформатора саме державні структури знищували речові докази, включаючи знаряддя вбивств.
Я дуже розчарований професійною та етичною підготовкою моїх українських колег, які виступають з подібними ініціативами.
Прийняв би я пропозицію керувати таким органом?
Хіба що для того, щоб негайно розформувати його”.
Денис Іванеско, директор інформагентства “Українські новини”:
“Головна мета законодавчих ініціатив Бородянського – створити інститут Інквізиції, яка буде “виховувати” критикуючих владу журналістів, а якщо треба – спалювати їх в багатті ненависті провладних ботоферм, позбавляти журналістського статусу і штрафувати медіа, в яких журналісти, що дозволяють собі критику працюють.
Аналогію з інквізицією придумав журналіст і авторитетний історик Олексій Мустафін. Який деякий час працював з Бородянським на телеканалі СТБ.
Бородянський, за заповітами Оруелла, свій інститут інквізиції називає “омбудсменом”. Тільки омбудсмен захищає права, а в законодавчих ініціативах Бородянського “омбудсмен” повинен карати неугодних владі журналістів. Бородянський використовує методи Сталіна – створює державні громадські організації, щоб вибити грунт з-під ніг у Спілки журналістів, яка захищає свободу слова в Україні.
Державна саморегулююча громадська організація, яку просуває Бородянський, – це інструмент цензури. Таким чином, влада хоче отримати право “ліцензувати” журналістів і відсікати нелояльних. Думаю, що їм це не вдасться. Багато диктаторів замахувались на свободу слова, але ще нікому не вдалося цього зробити.
Ідея Олександра Ткаченко штрафувати збиткові ЗМІ – взагалі абсурдна! Це все одно, що штрафувати за бідність або за хворобу. Легше нікому не стане. Тобто, якщо медіа через мінливі структури ринку або нові податки не змогло вийти в плюс, держава замість підтримки його ще й карає штрафом.
Адекватною відповіддю на законодавчі ініціативи Бородянського-Ткаченка буде створення дієвих інститутів контролю за політиками. І почати треба з Бородянського, Ткаченка та інших “слуг народу”. Подивитися, скільки разів вони збрехали в публічних виступах, де зманіпульовали, і провести запропоноване ними ж “ліцензування” – чи достатньо у них компетенцій, щоб працювати в Раді і Кабміні? Адже шкода, що наноситься суспільству політиками, незрівнянно більша, ніж недоліки роботи українських ЗМІ”.
Наталія Влащенко, генеральний продюсер телеканалу “ZIK”:
“Чим менше держава втручається в справи приватних медіа, тим краще. Є суд, регуляторні органи та КПК. Цього цілком достатньо. Все, що понад цього – від лукавого. Нікому на користь не піде. Ні державі, ні медіа, ні споживачам інформації.
Що стосується створення якоїсь організації з представників медіа, які повинні регулювати самі себе, я не розумію, навіщо це потрібно. У нас і так багато професійних організацій. Всі ці комісії з етики, грантівські організації… Але кому і чим вони допомогли? Тільки завадили. Що вони зробили, крім постійного моралізаторства і спроб розділити журналістів на “хороших” і “поганих”? Якби Наталія Лігачова (головний редактор “Детектор Медіа” – ред.) комусь в житті допомогла зробити два-три хороших медійних стартапи, і не взяла за це ні копійки – я б зрозуміла, що вона хоче зробити щось хороше. А якщо вона за гранти просто роз’єднує і розділяє журналістів…
Я, якщо чесно, боюся подібних організацій, які будуть щось регулювати. Крім того, в Кримінальному кодексі є стаття за наклеп, і цього достатньо. Не треба ніяких регуляторних надбудов, вони тільки будуть посилювати маніпуляції.
Я проти введення кримінальної відповідальності за дезінформацію. Це ж суто оціночна історія. Те, що я вважаю правдивою інформацією, опонент буде вважати неправдивою. І якщо саме мої опоненти будуть вирішувати, що таке дезінформація, зрозуміло, чим все це закінчиться”.
Дмитро Гордон, журналіст, засновник інтернет-видання “ГОРДОН”:
“Нерозумно коригувати те, що неможливо коригувати. Хто спробує підняти руки на ЗМІ – потерпить фіаско. Такому досвідченому чиновнику як Володимир Бородянський це треба знати. Як у Булата Окуджави: “Поднявший меч на наш союз достоин будет худшей кары. И я за жизнь его тогда не дам и самой ломаной гитары”.
Так, фейків дуже багато, і журналісти часто недобросовісно поводяться, продаються і займаються неподобством. Але той, хто спробує регулювати цю нерегульовану сферу – підкладе міну під себе і під свою посаду. Я вважаю, що це дурниця, і владі треба зайнятися іншими, більш серйозними питаннями.
Ніколи не буду судити колег, і вимагати закриття телеканалів або інтернет-ресурсів, навіть якщо вони мені не подобається. Якщо мені не подобається якась кнопка в телевізорі – я не буду на неї натискати. Також і з медіа. Ініціатива Бородянського нічим не закінчиться. Навіть немає теми для розмови. Чистий пшик. Що ж таке дезінформація? Немає чітких критеріїв для оцінки цього поняття. Міністерству і міністру потрібно забути про ідею контролювати ЗМІ”.
Діана Панченко, телеведуча телеканалу “NewsOne”:
“Я вважаю, що будь-яка регуляція ЗМІ – це цензура. В принципі, словосполучення “регуляція ЗМІ” – це оксюморон. Ситуація складається так, що тема наступу на свободу слова в останні півроку піднімається частіше, ніж при владі Петра Порошенка. Всі подібні ініціативи журналісти сприймають негативно ще до того, як вони починають працювати. Дуже хочеться вірити, що влада не зважиться на такі дивні методи. У нас вже є організації, які взяли на себе роль суддів і випускають матеріали, в яких розповідають, які ЗМІ правильні, а які неправильні. Чому одні журналісти вважають, що можуть судити інших журналістів? Є кодекс етики журналіста. Є документи і догми на рівні Європейського Союзу, які регулюють поняття журналістської етики. Я дуже хочу вірити, що ініціатива Бородянського так і залишиться ініціативою, і далі справа не піде”.
Володимир Кацман, журналіст:
“Створення нової бюрократичної структури, наприклад, у вигляді посади омбудсмена – це більшовицька традиція. Якраз те прокляте радянське минуле, від якого потрібно відмовлятися.
Якими законами прописано визначення маніпуляції, за яку збираються штрафувати? Де прописано, хто є журналістом, а хто – ні? Чіткого визначення немає навіть в статуті Національної спілки журналістів. Журналістика – це як національність. Якщо ви народилися з журналістським генетичним кодом, то ви самі відчуєте, що ви журналіст. І держава не має права штрафувати і брати з вас податки, щоб оплачувати спеціально призначену людину – омбудсмена, – який буде за вами стежити. Це що, поліцейська держава? Чи ми все-таки європейська, демократична країна?
Іноді подібні закони б’ють по тих, хто їх створює. Коли влада поміняється, то цей закон може обернутися проти них. Це сьогодні їм здається, що вони прийшли до влади на століття і мають право визначати, хто журналіст. Добре, хоч черепа не міряють. Якщо вони такі завзяті борці з дезінформацією, то нехай на своєму прикладі покажуть, як з нею боротися. У нас деяку “дезу” (дезінформації – ред.) зливає сама влада (про відставку Богдана – ред.). Так нехай покарають того, хто злив.
Повірте: не було такого, щоб у боротьбі ЗМІ і влади перемагала влада. Політики сходять з політичної арени, а медіа залишаються. Пропишіть в законі і дотримуйтесь самі, що таке дезінформація. А то вони хочуть зусиллями, м’яко кажучи, інтелектуально скромного за своїми можливостями парламенту зробити нам регуляцію. Ну, це смішно”.
Читайте по темі: У в’язницю – за фейк і низький індекс. Який закон влада готує для журналістів
