Я не є шанувальником Міхеїла Саакашвілі, як й інших “цивілізаторів”. Але я давній фанат України, причому тієї, що є, “але тричі, тієї яка буде”. Ось через призму українських перспектив і розглядатимемо веселку того, що відбувається
Україна як сукупність населення і території — дивовижна. На постсовковому просторі люто присягають демократичним цінностям, а відразу після інавгурації творять прямо протилежне. Але тільки в Україні у начебто всесильного маніпулятора й одноосібного господаря країни раптом з’являється сильне відчуття знизу — від того, що він є лялькою на чийсь неласкавій руці чи від передчуття саперної лопатки як остаточного електорального вердикту.
Маніпулятивна вигадка з грузинським реформатором, якого, як заразний штам, загерметизували в Одесі, щоб він замість подяки нападав на незліченних ворогів Петра Порошенка, з самого початку гарантувала проблеми. І ПОПа попереджали, що зубну пасту не загнати назад до тюбика.
Але ж Президент у нас найрозумніший і незаперечний.
І пішло-пошкандибало. Бо внутрішній політичний світ у Порошенка ділиться на ворогів і рабів, а зовнішній — на тих, кого можна обдурити, і тих, хто вже, дідько, не купиться.
Саакашвілі — сибарит, популіст, авантюрист і ще багато чого, але не раб. Отже, став ворогом. Знущається у пісеньках над святим, та ще й по телевізору.
Якби у ПОПа були радники, а не підбрехачі, вони втлумачили б, що не слід брати в голову те, що розганяють у соцмережах — це нічні полюції незадоволених. А справжній секс, тобто реальні уподобання виборців, формується не інтернетами. І в реалі у Саакашвілі півтора смішних відсотка. А також неабияк зіпсовані відносини з усіма, окрім Юлії Тимошенко, та й то тимчасово.
Але президент у нас найбільш необразливий і незлопам’ятний. У лапках.
“Феномену Саакашвілі”, як політичної зірки розмовного жанру, не виникло б, якщо наша влада виконувала б основні обіцянки з очищення й оновлення країни. Ну, або хоча б намагалася вести чесний діалог із суспільством.
Але нинішні повторюють слідом за “колишніми”, що обіцянки пам’ятають лише слабаки. А поняття “діалог” і, тим більше, “чесний” для них — ненаукова фантастика на кшталт бізнесу без відкату.
Хоча президент та інші можновладці у нас, зрозуміло, найвідвертіші й найпрозоріші. Як шати блудниці.
Незважаючи на російську агресію, у нас немає ставки Верховного Головнокомандувача, яка взяла б на себе повноту влади і відповідальності за країну. Натомість виник цілодобовий штаб із недопущення в країну однієї єдиної людини. А тепер і переслідування її прихильників.
Саакашвілі пообіцяв повернутися. Порошенко пообіцяв не пустити. Перший раунд Порошенко програв. Відіграватиметься — “а ти азартний, Парамоша”! І в прагненні відігратися вже забув про правила та пристойність.
Наприклад, що не пасує людям, які прийшли до влади на хвилі народного обурення з бруківкою, “молотовим” і стріляниною, тепер по фарисейськи вимагати, щоб усе за законом, до останньої буквочки нонпареллю. Причому лише для опонентів, а для себе — можна все. Аж до “Потяг, стій, раз-два!”.
Прорив Саакашвілі з прихильниками через кордон ганьбить Україну? А не її перебування в світовому корупційному топі? Не сповзання в кінець списку інвестиційної привабливості та рівня життя? Справді саме готовність вільних людей протистояти ідіотським рішеннням ганьбить?!
Знаю лише одну людину, для якої метою Майдану була заміна Віктора Януковича на Петра Порошенка, цей чоловік іще на грейдер залізав… Для всіх інших головною метою Революції Гідності була розбудова справедливої цивілізованої європейської України.
Тому, панове приватизатори влади, поки цієї мети не досягли, революція триває. І революційний правопорядок цілком доречний.
Найдемократичнішій і непідкупній влади не варто про це забувати. Як і про сильні відчуття в окремих місцях. У своїх же інтересах.
До речі, “прорив” на кордоні породив іще один, як на мене, більш несподіваний. А саме: Юлія Тимошенко раптом з’явилася в телевізорі на “Свободі слова”. І продемонструвала чудову полемічну форму на тлі записних дурниць від влади — ще ніколи про ПОПа не говорили в “ящику” так, як пишуть у Неті.
Це прорив тому, що президент давно обговорив зі всіма власниками загальнонаціональних телекомпаній відсутність ЮВТ в ефірі. І це виконували скрупульозно. А ось зараз ICTV (читай — Віктор Пінчук) визнав за необхідне порушити табу. Пінчук – один із найбільш далекоглядних олігархів — займається металом, але соломки підстелити собі не забуває.
А потім NewsOne запросив і Тимошенко, й Анатолія Гриценка. Тут схема хитріша: телеканал створював Вадим Рабінович, потім його передали депутату Опоблоку Євгену Мураєву для стабільного фінансування. А там, де Опоблок і фінанси, не обходиться без Сергія Льовочкіна, доглядальника за бізнес-імперією Дмитра Фірташа, поки тому не до того. Але, за чутками, в які віриться, профінансував інформаційну підтримку Тимошенко і Саакашвілі “женевський в’язень” Ігор Коломойський, який пробачає образи, але не грабіж.
Тобто з усіх олігархів безумовно відданим президенту залишається лише Рінат Ахметов, який без співпраці з владою, як домна без коксу. Зрозуміло, чому на засіданні в АП силовикам кидають папери та погрози, що, мовляв, на дно підемо всі разом.
Свої насиджені місця начальство захищатиме відчайдушно, зважиться на будь-які порушення і навіть злочини. Але ось що характерно: внизу, на виконавському рівні, аж ніяк не рвуться на передову боротьби з опозицією. У телевізорі та Неті руками, що тремтять із переляку, бризкати прокльонами — це так, один наскипидарений Олексій Гончаренко чого вартий. А ось справді перти проти розпалених людей після Євромайдану не рветься навіть приморожений Ілля Кива.
Прихильники опозиції теж намагаються не переходити межу, про що свідчить те, що юридично на них поки накопали лише адмінпротокол і статтю за хуліганство. Але шукатимуть.
Прагнення громадян триматися в рамках – це й є справжній елемент Європи в постмайданній Україні.
Хоча найбільш європейський і реформаторський у нас, звісно ж, президент. А також спікер. А також прем’єр-міністр. І далі за списком держохорони.
Але повернімося до призми і перспектив. Маю животрепетне, як карась у садку, питання: чи схожий Міхеїл Саакашвілі на містера Фікса? Ну, того, з мультика, у якого на всі випадки життя був чудовий план?
Абсолютно не схожий! Жодних планів, їх замінює дитяча впевненість: якщо він такий великий, то все вийде, треба лише частіше з’являтися перед телекамерами. У влади теж відсутня вивірена стратегія виходу з чергової кризи, крім “душити і не пускати”. Юлія Тимошенко оголосила свої вимоги дострокових президентських і парламентських виборів, але вони поки що не стали єдиним ультиматумом від опозиції.
Є побоювання, що все відбуватиметься в небезпечний спосіб — імпровізаційно-ситуативно. Як у комп’ютерній грі. Тільки в житті немає опції, щоб відродитися і пройти рівень повторно, якщо наламав дров. А за серйозного рівня протистояння можливо багато чого, про що навіть не хочеться згадувати, щоб не накликати.
Але зверніть увагу, як різко активізувалася недоімперія з реалізації “мінської змови”. Найбільш дипломатичного й авторитетного президента це зовсім не хвилює?
Про миротворців заговорила Україна, за красивими розмовами на душу населення ми взагалі найперші в світі, а ось проект резолюції ООН внесла Росія. Путін підозріло поступливий. А Порошенко делікатно не заперечує. Узгодженість, як у синхронному плаванні, лише прищіпок на носах не вистачає. Хоча від процесу віє трупним смородом.
Тож можливий значно масштабніший прорив українського суверенітету, ніж “осквернення держкордону”. На Донбасі можуть з’явитися “миротворці” у блакитних касках ООН, які чомусь чудово говорять російською. І в кількості, що багаторазово перевершує мандат ООН — хто їх рахуватиме, ними ж охоронювані представники ОБСЄ? Російські “миротворці” з легальним правом стріляти в наших бійців. А під “перемир’я” європейці й санкції почнуть знімати.
Але владі не до того, влада бореться з внутрішніми опонентами, а не зовнішніми ворогами, які вже нахабно баражують над нашою землею. Чи не ворогами, а дедалі очевиднішими партнерами по втисканню особливостатусного Донбасу в Україну?
Кожен український президент, вступаючи на посаду, думає, що про нього напишуть у підручниках історії. А завершує, думаючи, що буде написано в його кримінальній справі.
Пора поховати цю ганебну традицію.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka
