Інцидент у Пшеводові не змусить Захід до прямих рішучих дій, здатних спровокувати подальшу ескалацію конфлікту з Росією. Але може нам допомогти.
Чорний жарт уже всі чули? Мовляв, ракета літала за старими картами й щиро вважала, що польське село Przewodów– то український Переводів. Цей наратив нам іще відгукнеться, але про це – дещо згодом. Поки – про те, що вже сталося. Вчора “прилетіло” до тамтешнього зерносховища. В той момент його працівник зважував кукурудзу, привезену місцевим фермером. Обом було близько 60, обоє загинули. Будівлю пошкоджено, знищено трактор. Це – однозначні й беззаперечні факти. А далі починаються загадки. Головних питань тут два. Перше: що насправді відбулося в небі над Переводовом.
В перші години після інциденту повідомлялося, що ракет було дві. Причому ці повідомлення надходили з різних джерел. Зокрема, говорилося про те, що російські ракети перетинали польський повітряний простір. Потім цю інформацію було спростовано, і лишилась одна головна версія: “блуканула” ракета С-300, випущена українською системою ППО на перехоплення російської крилатої ракети “Калібр”, випущеної з Чорного моря по об’єкту енергетичної інфраструктури – Добротвірській ТЕЦ. Саме цю версію вважають правильною в Білому домі, як слідує із заяви Джо Байдена учасникам саміту G20.
З певними застереженнями цю версію можна вважати пшеводською ітерацією сюжету “Ту-154М над Чорним морем”. Тільки якщо в 2001 році Україна прикривала Росію з власних політичних міркувань, то тепер це прикриття може бути зумовлене очевидним небажанням Заходу йти шляхом ескалації, що може закінчитись Третьою світовою.
Відтак, друге питання – яка буде реакція НАТО. Апелюючи до Ст.4 договору Альянсу, Польща скликала союзників на консультації. Те, що українські соцмережі даремно сподівались на застосування наступної статті – щодо колективної безпеки – було очевидно з самого початку: що б не сталося в Пшеводові – сталося внаслідок випадковості, а не акту агресії проти країни-члена НАТО. Та й та сама четверта стаття, якщо вже на те пішло, не гарантує колективного вступу у війну: “Сторони, що домовляються, … погоджуються з тим, що в разі, якщо збройовий напад матиме місце, кожна з них … надасть допомогу Стороні, яка піддалася подібному нападу, шляхом негайного здійснення такої індивідуальної чи спільної дії, яку вважатиме за необхідне”. Про цей “запобіжник розсудливості” варто пам’ятати – і перестати нарешті плекати надію на те, що Альянс вступить у війну, не опинившись перед нагальною екзистенційною загрозою для своїх членів. Його реакція буде геть інакшою. Якою – покаже сьомий саміт у Рамштайні (і якщо сценарій “Ту-154” справді має місце — така “послуга” з боку України має коштувати дуже дорого).
Більше того, НАТО не надто сильно переймає російська пропагандистська машина, яка відпрацює сюжет “немічності блоку” на всі 147%. В Москві це чудово розуміють, відтак цей наратив буде застосовано насамперед в якості антидепресанта для внутрішньої аудиторії – і, ясна річ, тих, хто лишається прив’язаним до російського інформаційного простору. Куди гірше, що польські ультраправі (чиї зв’язки з Росією є секретом Полішинеля) або російські провокатори цілком можуть використати цей інцидент, аби почати антиукраїнську кампанію всередині Польщі. Тим більше, що Переводів свого часу був опорним пунктом УПА, а повна полонізація його відбулася внаслідок операції “Вісла” в 1947 році й депортації українського населення в СРСР. І тут Києву треба грати на випередження й запобігання. Аж до офіційних вибачень та сплати компенсацій сім’ям загиблих – і пропозиції долучитись до наших позовів проти Росії. Або ж навести переконливі докази, що “Калібр” справді залітав до Польщі.
Між тим, цілком очевидно: українська С-300 (якщо це таки справді була вона, а не операція прикриття) не вбила би польських селян, якби не була випущена на перехоплення російської ракети. Відтак винуватцем трагедії є саме Росія, про що, до речі, заявив і німецький канцлер Олаф Шольц. Тому офіційний Київ знов-таки має діяти. По-перше – тиснути на партнерів із метою максимального прискорення розслідування (яке може тривати рік і більше. Справа щодо рейсу МН-17, фінальний вердикт по якій буде винесено сьогодні, тому свідчення). По-друге – вимагати термінового посилення можливостей української системи протиракетної оборони (“бо ж бачте, що стається, коли ми змушені використовувати радянську техніку”). По-третє, добиватись тіснішої системної інтеграції з Альянсом. Водночас, усі заклики щодо негайної передачі Україні винищувачів F-16 чи поширення місій “повітряної поліції” НАТО із застосуванням інфраструктури балтійських республік, Польщі, Словаччини та Румунії на український простір – це ніщо інше як wishful thinking.
Перше потребує часу. На світовому ринку наразі гострий дефіцит F-16 як нових, так і вживаних. До того ж, ідеться не просто про літаки – це й аеродромна оснастка, і ремонтні майстерні, і паливно-мастильні матеріали, й озброєння. А головне – льотний та наземний персонал, який треба належним чином навчити.
Друге несе потенційний ризик втягування НАТО у війну – навіть якщо повітряна поліція займатиметься винятково полюванням на крилаті ракети, повністю виключити інциденти неможливо. Досвід на кшталт північнокорейської "алеї "мігів" (радянські пілоти в тій війні мали право діяти в жорстко визначених квадратах) тут малоприйнятний, оскільки не дозволить ефективно застосовувати це угруповання.
Можливо, мало би сенс надати зенітникам сусідніх держав-членів НАТО право працювати в українському небі з декларованою метою захисту їх повітряного простору. Але проблема в тому, що їхні власні системи ППО/ПРО мають досить обмежений функціонал, і вельми сумнівно, що до подібних місій вдасться залучити американські системи Patriot, здатні забезпечити парасольку західній частині України. Тому лишається працювати в рамках Рамштайну. І наголошу: слід в прийнятний спосіб перепросити в Польщі й висловити свої співчуття (якщо ракета справді наша) – звісно, не забувши згадати про російську агресію.
