Суд, найгуманніший в світі, відпустив Мартиненко на поруки. Півтора десятка депутатів, 4 міністра і ще хтось там вирішили, що їхня репутація нічого не варта. Або ж, навпаки, тепер дуже добре знають ціну своїй репутації …
Що це взагалі таке, на поруки? Що це за звір? Вся ця чесна компанія тепер гарантує, що Мартиненко не буде вставляти прокладки на держкомпанії? А якщо буде, то що?
Або вся ця братія гарантує, що Мартиненко тепер не втече? А якщо втече, то що, замкнемо в СІЗО всіх 4-х міністрів?
У цивілізованих країнах світу політики не беруть підозрюваних в корупції на поруки.
З дуже простої причини. Вони всі хочуть, щоб за них проголосували. І тому цураються корупції як чуми. І ніколи навіть не подумають, що можна висловити публічну підтримку тому, кого хочуть посадити за корупцію. Тому, що прекрасно розуміють, що з цього моменту вони в головах у виборців теж стануть корупціонерами.
Тому і викидають нещадно з партій тих, хто оступився. І навіть з Фейсбук швиденько видаляють фото, де вони разом. Тому що корупція – це чума. І тому що партії хочуть перемогти на виборах.
Поручителі за корупціонера – це вина українських виборців. Які раз у раз прощають провини політикам. А прощати не можна. Навіть дуже симпатичним інтелігентам в окулярах. Після ковдри Насирова нікому тепер не прийде в голову вмирати під час арешту. І всьому виною реакція суспільства. На поручителів по Мартиненко повинна бути така ж реакція. Щоб коли прийдуть за наступним нікому і в голову не прийшло за нього поручитися. Політиків треба виховувати.
І не так прикро, що Мартиненко вийшов. Зрештою, 300 млн грн для нього не проблема. Знайшов би і вийшов під заставу. Прикро саме наявність поручителів. Деяких, особливо прикро.
І мова навіть не про депутатів. З цими давно все ясно. І рейтинг Народного Фронту тому свідок. Прикро за міністрів. Деяким з яких суспільство ще недавно симпатизувало. Тому що тепер довіри бути не може. Адже якщо людину “попросили” поручитися і він жертвує своєю репутацією заради цього, то значить він готовий відгукнутися і на інші прохання.
І не треба говорити, що він сам вирішив. Важко уявити, що ось так сидить собі міністр і нудьгує. Всі справи вже порішав, навіть пару нових пасквілів настрочив і кілька образливих прізвиськ для одного польського рок музиканта придумав і тут від нудьги думає “піду як я впишуся за Мартиненко, чув я що він пацан непоганий”. Це утопія. Всім зрозуміло – попросили. А він не відмовив.
Ось так, будуєш репутацію роками. Пости пишеш, з блогерами зустрічаєшся. Майже довів усім, що ти тут “не від Мартиненко” й навіть “не від Кононенко”. І тут на тобі. Спускаєш репутацію в унітаз …
Справа Мартиненко прекрасна. На ній має вчитися суспільство.
Вчитися не прощати. І на ньому повинні навчиться політики. Навчитися цінувати репутацію. І тоді все буде не дарма.
