У фільмі “Вбити Дракона” є такий епізод: лицар Ланцелот повертається в місто, звільнене ним від Дракона, в якому колишній бургомістр, слуга Дракона, оголосив себе його переможцем і зайняв місце покійного, і замість Дракона насильно веде дівчину Ельзу під вінець.
Натовп радіє і прославляє нового Хазяїна. Ланцелот вривається з мечем, силою зупиняє це буйне свято, і питає людей: “Як ви могли? .. Ви ж знали, що бургомістр – не переможець Дракона? .. Як ви могли знову втратити свободу? .. Адже ви вільні люди !. . “А люди, схлипуючи, і падаючи перед ним на коліна, як перед сильним, благають: “Вибачте нас, пан Ланцелот. Ми, звичайно, знали … Але ж треба ж хоч кого-небудь любити …”
Точний діагноз важкої, затяжної, багатовікової хвороби нашого суспільства називається просто – рабство. Рабство духу, рабство волі, рабство віри. Нескінченні пошуки доброго царя, який прийде, захистить, нагодує, напоїть, подмете в під’їзді і дасть європейські зарплати. Ніхто не хоче знати про те, що розруха не в клозетах, а в головах.
За три постмайдановських роки цих царів і цариць вже було безліч. Одні і ті ж люди – громадяни вільного міста, позбувшись Дракона, – то з піною у рота агітують за Петю, то з хворобливою гримасою рвуть кігті за Юлю, то вбити готові за святу Надю, то раптом згадують Гриценко – адже треба ж когось небудь любити, і обов’язково стають фейсбучними сподвижниками Саакашвілі, і звинувачують невірних в підлості і заздрості по відношенню до свого кумира …
Жителям “вільного міста” не потрібна свобода. Їм потрібна щоденна миска юшки, що дає впевненість у завтрашньому дні. Їм потрібен Господар – господар рабів, якого треба любити. З таким людським матеріалом нічого швидко не виправиш. Видавити з себе раба, перемогти Дракона в собі – найскладніше завдання. І раз у раз, коли здається, що перемога вже близько, – доводиться починати спочатку.
