Петро Порошенко має намір повторно балотуватися в 2019-м.
Головне питання: як, і за рахунок чого забезпечити результат? На Банковій розглядають варіанти. Один з них: зміни у Конституції з урізанням повноважень глави держави.
Розклад
“Питання 2019-го року вирішено. Я точно йду на другий термін”. В останні місяці, цю тезу – в тому чи іншому контексті – Президент Порошенко не раз озвучував своїм соратникам. Не раз, і не два.
“Якщо навіть припустити, що другий термін він не планує і зізнається в цьому зараз – в середині першого – тоді, як до нього ставитимуться? Чи зможе він, після такого, повноцінно управляти? “, – коректно пояснює один з цих самих соратників.
Подібні аргументи, звичайно, мають право на життя, але ілюзії зайві. Рішення Петра Порошенка щодо наміру повторно поборотися за головне крісло країни є остаточним і оскарженню навряд чи підлягає. Раз так, вже зараз – навесні 2017-го – необхідно думати про те, як отримати бажаний результат в 2019-м.
Як справедливо зазначив Ігор Гринів (екс-глава фракції БПП, а також – головний технолог Президента): в 2014-му на етапі кампанії – існував певний порядок денний: набір пропозицій суспільству, які і пропонувалося підтримати.
Дві найбільш пам’ятних: закінчення війни за пару місяців і горезвісний безвіз.
Мало хто пам’ятає, але в 2014-му багато українців дійсно голосували не стільки “за” Петра Порошенка, скільки за мир, який він обіцяв.
Надалі зробивши для його воцаріння, у всякому разі – довгострокової стабілізації ситуації – максимум.
Не визнавати це було б лицемірством.
Так чи інакше. По закінченні трьох років колишній порядок денний вичерпано. Сьогодні суспільству необхідно запропонувати щось нове. Те, навколо чого українці можуть консолідуватися. Те, що кожен українець відчує безпосередньо. Одними пишномовними фразами, обіцянками “всього хорошого, проти всього поганого” зараз не відбудешся.
На Банковій це розуміють. Подобається, не подобається, без нового порядку денного не обійтися. Тому, розглядається кілька можливих варіантів.
Спершу в світлі голови деяких мешканців АП прийшла “геніальна” думка про проведення дострокових парламентських уже восени. Мовляв, поки рейтинг влади ще не скотився нижче п’яти відсотків … Бо нижче десяти він уже опустився. При тому, що навіть у Януковича – в його найгірші часи – менше 15 не було. Ну, а кращим Президентом України – згідно з даними закритих опитувань тієї ж АП – українці вважають, увага, Леоніда Кучму. Сказав би хто в 2004-му році, так?
Однак, від затії з виборами швидко відмовилися – занадто великий ризик отримати непрогнозований результат. І точно залишитися без більшості в Раді. Не кажучи вже про те, що в українських реаліях парламентські вибори часто перетворюються в вибори прем’єр-міністра. А ще й “фронтовики” виступили категорично проти (чому – зрозуміло), пригрозивши піти в опозицію.
Замість цього – повернулися до ідеї, яка вперше матеріалізувалася на Банковій ще влітку 2016- го року. “Уже влітку 2016- го стало зрозуміло, що ми йдемо не туди. Ось, точно не туди “, – чесно пояснюють мешканці АП.
Сьогодні її головним ідеологом виступає “Народний фронт”. Саме Арсеній Яценюк і Арсен Аваков. При тому, що ключові соратники Петра Порошенка їх підтримують. Конкретно: Борис Ложкін, Ігор Райнін, Володимир Гройсман.
Олександр Турчинов традиційно тримає нейтралітет, хоча і дає зрозуміти, що задумка йому до душі.
Особлива позиція (про що – нижче) у Юрія Луценка. Ігор Кононенко новацію не підтримує. Втім, його позиція “дзеркалить” президентську. А Петро Порошенко рішення ще не прийняв.
Отже, мова йде про конституційну реформу. Про перерозподіл повноважень від Президента до парламенту, усунення дуалізму влади, скорочення чисельності народних депутатів.
Це – загальна рамка, ну а подробиці обговорювалися на одному з останніх засідань стратегічної сімки (якщо зовсім точно, таких обговорень було кілька). Ключове дієслово: обговорювалися. Якогось письмового драфта, нехай навіть дуже приблизного, ще не існує.
“Квітневі тези” такі:
По-перше, ініціатива подібного переформатування вкрай вигідна главі держави іміджево. Мовляв, я – перший Президент, який не тримається за владу, готовий нею ділитися.
По-друге, Основний закон в Україні дійсно вкрай недосконалий. Дуалізм існує не тільки в трикутнику Президент-Кабмін-парламент, а й, наприклад, по лінії Міноборони-Генштаб, ну і т.д.
Якщо не змінити правила, шизофренічна ситуація при якій всякий прем’єр (у якого повноважень об’єктивно більше) залежний від Президента, а Президент (у якого повноважень менше), ледь в разі обрання на вищий пост, починає “затискати” прем’єра, перебираючи на себе його важелі управління ( Яценюка чи, Гройсмана, прізвище не важливе).
По-третє, українцям напевно сподобається ідея скорочення чисельності депутатів з 450 до 250-300. Основну частину можна було б обирати по списку, решту – по мажоритарці.
Здавалося б: навіщо це політикуму? Нинішнім народним обранцям, звичайно, нема чого, а ось для представників верховних еліт дуже зручно – політично домовившись між собою “на березі”, вони забезпечать відповідний результат кампанії, сформують більшість так, щоб ніхто не зміг нікого “кинути” і далі будуть співіснувати.
При такому розкладі, звичайно, неминуча консервація олігархічного режиму, проте нинішню владу це більш ніж влаштовує.
Ще один прогнозовано популярний захід: позбавлення СБУ інструментарію силової структури з подальшим перетворенням в класичну спецслужбу. Це – четверте.
П’яте. Вищеописані процеси досить складні, вимагають зміни не тільки Конституції, а й кількох десятків ключових законів. Само собою зрозуміло: весь цей час Президент буде залишатися в центрі суспільної уваги, виступати як ініціатор найважливіших перетворень.
До речі про час. Загальний таймінг такий. Планові президентські намічені на травень 2019 го року. Значить, кампанія повинна початися в останні дні зими – перші дні весни.
Розуміння того, як вона буде відбуватися, за якими правилами, необхідно мати – найпізніше – до жовтня 2018 го (не / доцільність норми про обрання Президента не всенародно, але силами парламенту ще дискутується. Пам’ятається, за пізнього Кучми її провернути хотіли, але не зуміли – перешкодило суспільне обурення).
Зміни в Конституції вимагають двох парламентських сесій. Між ними – резолюція КСУ. Та й всеукраїнський референдум – щодо ключових пропозицій – не завадив би
Словом, якщо цієї осені розпочати, до наступної в акурат вкладуться.
Передбачається також – і це дуже важливо – “фоном” перетворень стане економічне зростання, реальні реформи уряду Гройсмана.
Сам Гройсман свої пріоритети визначає так:
зростання мінімальної пенсії вже до жовтня;
проведення конкурентної приватизації;
відкриття ринку землі. Правда, з можливістю купувати-продавати тільки громадянам України і на певних умовах;
комплексна реформа медичної сфери;
комплексна реформа освітньої галузі.
Ясно, що останні два пункти мають на увазі довгострокову перспективу, мінімум два-три роки, але все інше цілком реально реалізувати вже в році поточному. Чим Володимир Борисович і має намір займатися.
Питання лише в тому, чи дозволить йому вільно діяти Президент. Бо ідіосинкразія Петра Олексійовича до Володимира Борисовича нині навіть більше, ніж, свого часу, до Арсенія Петровича. Ідіосинкразія абсолютно ірраціональна.
До будь-якого іншого прем’єра вона буде аналогічною (див. Пункт про дуалізм влади). З неодмінним прагненням заслуги Кабміну “перетягнути” на себе, а “собак повісити” – на Кабмін.
Арсеній Петрович це вже проходив. Володимир Борисович – зараз проходить. На цьому грунті (хоча і не тільки) вони і здружилися.
Їх ситуативний союз Банкову надзвичайно дратує. Союз, треба відзначити, взаємовигідний. Як для Арсенія Петровича, так і для Андрія Іванчука з Миколою Мартиненком (не будемо уточнювати).
Зі свого боку, Гройсман, у якого власних багнетів в Раді немає, отримує підтримку семи десятків “фронтовиків”. Крім користі для стратегічних урядових законопроектів, це ще і впевненість у неможливості реалізації сценарію “150 депутатів зібрали підписи за відставку Кабміну, а потім дали 226 голосів” (така опція з’явиться у нардепів після 14-го квітня, після закінчення річного імунітету КМУ). Без НФ зняття Гройсмана неможливо.
Ну, і вишенька на торт: дружба з фронтовиками – можливість максимально захистити себе від різноманітних “хотєлок” Банкової, виконуючи їх (якщо взагалі виконуючи) абияк.
“Все одно ми в одному човні”
Але повернемося до засідання стратегічної сімки. Уважно вислухавши пропозиції, Петро Олексійович подякував, коректно зазначивши, що поки потреби в настільки тектонічних зсувах не бачить. Мовляв, на нинішньому етапі досить (в світлі 2019-го) просто мобілізувати штаби.
“Якщо ви не підете на це зараз, не очолите процес, через три місяці це відбудеться само собою. Але вже без вас. І, швидше за все, без нас”, – прокоментував Аваков.
Тут цікава остання фраза. Розчарування і озлобленість, що опанували суспільством, секретом не є. Саме вони якщо не провокують, то точно підживлюють вибухи суспільного невдоволення. Поки – локальні.
Звичайно, як главі МВС, це можна було б поставити в докір і самому Авакову. Але це – лірика, фізика ж в тому, що якщо вибух станеться глобальний, він буде некерованим – знесе всіх.
“Все одно ми всі в одному човні”, – відповів Арсену Борисовичу Президент.
“Ні. Ми-то можемо і неї вийти”, – втрутився Яценюк.
Арсеній Петрович, звичайно, бравірував. Як каже з цього приводу один вельми розумний “фронтовик”: “В сприйнятті людей, в країні є партія під назвою “злочинна влада”: і ми, і БПП, і що приєдналися. Між собою можна ще розбиратися, хто кому що, але українців це не цікавить “.
Так що, порятунок потопаючих (в даному випадку – різноманітних представників тієї самої “злочинної влади”) – справа рук самих потопаючих. Можливо, на чолі з Петром Порошенко. А може й ні. Якщо запропонований сценарій він не прийме, очевидно, команді Президента доведеться проектувати 2019-й рік без участі НФ.
Проектувати за рахунок чого? Який шлях для себе обере НФ? Чи можна взагалі вистрибнути з підводного човна? Відповіді ми отримаємо вже найближчим часом.
Рінат Ахметов та Ігор Коломойський
Отже, суть плану під кодовою назвою “К-реформа номер два” ми виклали. Тепер детальніше вивчимо позиції сторін. Зокрема, інших гравців політикуму.
Почнемо з Юрія Луценка, у якого – як зазначалося – “особлива позиція”.
Особливість її – в реченні вже зараз створювати нову партію влади. Але – цей аспект важливий – на підставі дуже чіткого плану дій. З чого саме план складається, історія поки що замовчує, однак історія з партією право на життя має точно.
БПП “Солідарність” переживає, як відомо, не найкращі часи. Приклади “паперєдніков” нічому її не навчили. Статус “партії влади” завжди тимчасовий, що не скасовує необхідності вести роботу в “полях”, будувати “мережі”, розвивати осередки на місцях тощо. Чи не на плечі мажоритарників-випадкових попутників перекидати, а саме самому цим займатися. Але цього, звичайно, не відбувається.
У тому числі тому, що повноцінного керівника “Солідарність” давно не має. Політичний союз з Віталієм Кличком де-юре не анульований (депутати “УДАРу” як і раніше перебувають в БПП), але де-факто давно розпався. Сам Віталій Володимирович, згідно вимогам закону про держслужбу, ще рік тому написав заяву про складання з себе повноважень глави “Солідарності”.
Змінника йому, за весь цей час, так і не знайшли. Розглядався варіант, при якому і фракцію, і партію очолить один і той же чоловік, але після обрання на очільника парламентського загону Артура Герасимова, він більше не обговорюється.
У теорії, ребрендинг двох головних політсил – БПП “Солідарності” і НФ – міг би привести до виникнення чогось нового, але на практиці в це слабо віриться.
Йдемо далі. Серйозний гравець під назвою “олігархи”.
Саме ці люди завжди диригували тектонічними зрушеннями вітчизняної політики. Так, за останні роки їх позиції значно видозмінилися (аж ніяк не через курс на “деолігархізацію”), але вони як і раніше сильні. Хоча б з огляду на наявність власних медіа (не кажучи про все інше). І вони як і раніше – на відміну від політиків – здатні домовлятися між собою. Попри все.
Що зараз якраз відбувається з Рінатом Ахметовим та Ігорем Коломойським. За останні місяці ці закляті друзі зустрічалися вже кілька разів. Мінімум раз – в присутності третього учасника – представника команди президента.
Про контакти Ріната Леонідовича з Банкової докладно писати вже доводилося, що до Ігоря Валерійовича, він активно налагоджує комунікацію з Володимиром Гройсманом (з яким зустрічався на наступний день після діалогу з Ахметовим). Цікаво, правда?
Чи зацікавлені олігархи в переобранні Порошенко? Якщо з урізанням повноважень, плюс обліку своїх інтересів при переформатуванні парламенту – так. Так, у Юрія Бойка хороші рейтинги, але Президентом він все одно ніколи не стане. А ось Юлія Володимирівна – може. Що для “ОБ” вкрай небажано. Так що мінімум половину фракції можна записувати в скарбничку “триста голосів”.
Аналогічно – “радикалів” Ляшко (тут пояснення, вважаю, не потрібні).
Плюс – БПП, плюс – НФ, плюс – позафракційні. Однозначний мінус – тільки “Батьківщина”.
Тобто, при відомих зусиллях, математика сходиться.
Втім, ідеологи кучмівської конституційної реформи теж думали, що у них все сходиться. Але діяли дуже незграбно. І навесні 2004-го року для її реалізації не вистачило семи голосів. Всього семи.
Хоча влада була “сильна як ніколи”. Власне, це і стало її – тієї влади – початком кінця. Тільки зрозуміла вона це вже занадто пізно – після початку першого Майдану.
Чи вивчили нинішні керівники той урок? Ми зрозуміємо дуже скоро. Залежно від того, у що стануть грати – складні шахи або звичного Чапаєва.
