Після американської відповіді на застосування режиму Башара Асада хімічної зброї в Сирії весь зовнішньополітичний порядок денний змінився і вже ніколи не буде колишнім. Не тільки для Сполучених Штатів, а й для всього іншого світу.
Протягом останніх років монополія на застосування сили була у Росії. Саме ця монополія – вірніше, небажання Сполучених Штатів втручатися подібним чином – і перетворила російського президента Володимира Путіна в людину, здатну вплинути на долю світу. Путін порушував міжнародне право в Криму, окупував Донбас, бомбив Алеппо – а в Вашингтоні запевняли, що санкції рано чи пізно дадуть необхідний ефект і змусять Путіна піти з українських територій і домогтися компромісу щодо Сирії. У Кремлі ж американську адміністрацію почали сприймати як клуб безпорадних балакунів, здатний, звичайно, нашкодити Путіну і його оточенню – але явно не готовий до кардинальних заходів щодо зміни ситуації. Ця впевненість тільки посилилася після обрання президентом США Дональда Трампа – в Москві повірили, що новий американський президент готовий до “великої угоди” з самовдоволеним “господарем напівмиру” і взагалі мало цікавиться зовнішньою політикою – благо, висловлювання кандидата на пост президента США Дональда Трампа давали можливість зробити такий висновок, аж ніяк не тільки Володимиру Путіну.
Атака “Томагавків” поставила ситуацію з голови на ноги. Можна довго обговорювати причини рішення американського президента, але факт залишається фактом – Трамп підняв планку і сам окреслив ту саму “червону лінію”, перехід за яку буде означати негайне американське втручання в ситуацію. І заяви про те, що ми маємо справу лише з поодинокою операцією, а не з масованим втручанням, не повинні нікого дезорієнтувати. Втручання не буде, якщо не буде приводів. Але якщо Путін – або Асад, або Кім Чен Ин або інші патентовані безумці не даватимуть приводів лідеру наддержави – це означає, що вони програли.
Обамі своїми санкціями вдалося змусити Путіна зупинитися в Україні – але не в Сирії. Трампу за допомогою сили необхідно змусити кремлівського хулігана відповзти всюди, де його політика є найважливішим тригером дестабілізації. Тільки в цьому випадку американський президент зможе відчувати себе переможцем. Тільки в цьому випадку розмови про зв’язки співробітників його передвиборного штабу з Москвою так і залишаться розмовами. Удар по Сирії продемонстрував, що американський президент це вже зрозумів. У нього були всі можливості просто засудити злодіяння Асада у власних заявах і на засіданні Ради безпеки ООН. Американці, які знають підходи Трампа, навряд чи були б здивовані. І вже тим більше навряд чи був би здивований весь інший світ. Але Трамп віддав перевагу йти зовсім іншим шляхом. І підняв планку аж ніяк не тільки для Путіна і Асада, він підняв її сам для себе.
Зате тепер президент США має можливість насолодитися зробленим ефектом. По-перше, виявилося, що настільки серйозні дії з такими серйозними наслідками – на відміну від цілого ряду внутрішньополітичних рішень – не можуть бути загальмовані ні конгресом, ні суддями, а інформаційний їх результат просто приголомшливий. По-друге, Трамп переконується у тому, що доводиться зрозуміти будь-якому політикові рано чи пізно – силу в світі поважають куди більше, ніж благі наміри. Підтримка його дій практично повна – за винятком відкритих союзників Асада, росіян і іранців. Ну і КНДР звичайно. Загравав із Кремлем турецький президент Ердоган, не раз критикував США в останні місяці, зорієнтувався в новій ситуації буквально за кілька годин – ось що означає досвід. У Пекіні вважали за краще виступити з ввічливим нейтральним комюніке – ось що означає повагу. Трамп буквально за кілька годин став справжнім лідером вільного світу – і не кажіть мені, що йому це не сподобалося. Ну і по-третє, не можна не помітити, що подібні рішучі дії виглядають куди переконливіше, ніж імітації передвиборних мітингів, які організовував Трамп, щоб зменшити ефект від внутрішньополітичних невдач. Тому що передвиборні мітинги може організувати кожен – але не кожен може вдарити “Томагавками” по “поганим хлопцям”. За ідеєю, з Трампом відбувається те, що відбувалося практично з кожним американським президентом останніх десятиліть. Будь-який з них приходив до влади, обіцяючи швидке рішення внутрішньополітичних проблем і запевняючи громадян, що зовсім не обов’язково настільки щільно займатися зовнішньою політикою, як це робив його попередник. Але незабаром зовнішньополітична вага країни і поточна ситуація в світі змушували нового президента Сполучених Штатів зайнятися саме зовнішньою політикою. Тому що це нагальна потреба – і тому що на цьому терені куди простіше добиватися успіхів, ніж у вирішенні внутрішньополітичних проблем. Інша справа, що цю передбачувану еволюцію Трамп робить в звичній для себе манері “буревій і натиск” – і готовності до швидкої зміни, здавалося, напрацьованих і відчутних позиції. Саме тому багато російських коментаторів, котрі ще недавно збиралися роз’їжджати по Москві з американськими прапорами на честь перемоги “нашого Дональда”, дивляться на те, що відбувається в буквальному сенсі розкривши рот – сказати нічого й не має потреби.
Що все це означає для тих, хто сприймається в Америці як загроза? Що все це означає для російського президента Володимира Путіна? Нічого хорошого. Росія нічим не може відповісти Сполученим Штатам на силові дії. Це було відомо і раніше, просто силових дій не було. І коли в ефірі Російського телебачення пропалений пропагандист Володимир Соловйов з жахом говорить, що Америка “переходить від слів до справи” в прагненні “відновити свою світову гегемонію”, з першою частиною його фрази хочеться погодитися. Так, у відновленні світопорядку, порушеного нахабними діями російського президента і його поплічників, Вашингтон переходить від слів до справи. А що Кремль?
Нагадаймо, як реагували в Москві, коли вважали, що можуть обійтися без нормалізації відносин зі Сполученими Штатами. Ну от хоча б знаменитий “розворот над Атлантикою”. 24 березня 1999 року прем’єр-міністр Росії Євген Примаков, дізнавшись про початок операції НАТО проти режиму сербського диктатора Слободана Мілошевича, розгорнув свій літак над Атлантичним океаном і відмовився від візиту до США. І це тоді, коли ні про які високі нафтові ціни не можна було і мріяти, а Росія відчайдушно потребувала підтримки Заходу. Зараз ситуація зовсім не настільки плачевна, проте нікому в Москві навіть і не приходить в голову заявити про відмову приймати Тіллерсона. Більш того, після відмови британського міністра закордонних справ Бориса Джонсона відвідувати російську столицю через те, що сталося в Сирії, приїзд американського державного секретаря сприймався мало не як прорив ізоляції. Але справа не тільки в цьому. У Кремлі могли ще дозволити собі розкіш ігнорувати адміністрацію Обами, розраховуючи на швидку зміну влади у Вашингтоні. Але образити адміністрацію, з якою доведеться мати справу в найближчі роки, в Москві просто бояться. І в цій боязні – запорука майбутніх поразок Кремля.
