Politerno > Статті > Україна і світ > Лицемірні ласки. Яким буде світ після Мюнхена

Лицемірні ласки. Яким буде світ після Мюнхена

  • 17 Лютого, 2020
  • 1166 Переглядів
  • 0

Найдивовижніше щодо Мюнхенської конференції з безпеки в цьому році полягає у тому, що вона в принципі змогла породити якусь сенсацію. Торішній захід був нестерпно нудним і сумним – його перипетії присвячувалися, переважно, кризі у відносинах між Європою та Америкою, згасанню трансатлантичної солідарності і зростаючій ролі Китаю. Іншими словами, Мюнхен-2019 виявився досить похмурим. Нинішній же Мюнхен виявився раптовим одкровенням – схоже, змучившись прикидатися, усі скинули маски, і лінії конфлікту позначилися дуже виразно.

Маніфест 12 стільців кроків

Найбільш різким моментом баварського форуму стала масштабна провокація під назвою “12 кроків до більшої безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні”, документ, що вмістив чи не всі вологі мрії Москви, починаючи року так з 2013-го.

Зміст цього зовнішньополітичного пасквіля вже загальновідомий, тому цікавий не так його зміст, як список організаторів і тих, хто підписався (тут цікаво, хто з них застрільник, а хто – корисний ідіот). Примітно, що згадку про провокацію було миттєво розкидано по контрольованим Кремлем в різних його іпостасях телеграм-каналам. Причому після того, як розгорівся скандал, документ прибрали з сайту конференції, а потім знову повернули, так як серед підписантів виявився і голова Мюнхенської конференції Вольфганг Ішингер – вийшло незручно.

Об’єктивна користь від того, що сталося – скидання Кремлем на стіл всіх своїх європейських і не тільки козирів. Це явні і неявні агенти впливу, які ховалися за гучними назвами постів, посад і ступенів Putinverstehers, путінрозумільців. Втім, і раніше було відомо, що ряд згаданих у цьому російському “мирному плані” фігурантів тісно співпрацює з Москвою, як той же керівник фонду Кеннана Метью Рожанський, який пригрів у себе цілий консервний склад, з числа нібито опозиційних росіян, які вміло прикидаються прихильниками ідей Ніксона і Ф. Д. Рузвельта. Або – президент центру Карнегі Бернс, який дозволив наповнити московську філію центру співробітниками СВР і ГРУ (відзначимо, що відділення другого фонду в Києві ніколи не було, а відділення першого було закрито при скандальних обставинах).

З росіян в списку засвітилися не тільки системні ліберали Іванов і Кортунов, що заховали погони під європейські дипломатичні фраки заради успіху так званої “партії демобілізації”, яка намагається забезпечити Путіну спокійну пенсію на Рив’єрі, але і менш відомі особистості. Наприклад – генерал-лейтенант Євген Бужинський, який нині очолює комерційну контору ПІР-Центр, яка ще недавно досить системно займалася (через ряд стилізованих під лібералізм прокладок) “м’якою силою” РФ по світу (що, мабуть означає її перехід в ту ж номенклатуру ГРУ). Але росіян в списку мало – це дуже розумно, оскільки план полягав у тому, щоб видати цей документ за колективну ініціативу Заходу. Для плезіру в базу підписантів встромили і кілька українських діячів, в минулому близьких до Партії Регіонів, а в сьогоденні – до олігархів, які таємно мріють відновити свої російські ринки.

Серед корисних ідіотів виявився адмірал Ставрідіс, а також ряд британських і американських діячів, ймовірно, введених в оману термінологією пацифізму – за все хороше, проти всього поганого. Що ж, можна констатувати, що багаторічні зусилля російської політичної розвідки по прониканню в м’яке підчерев’я глибокої держави Заходу, його мозкові центри – виявилися небезуспішними. Адже їх засновники і розпорядники, як правило, відставні політики, військові та корпоративні менеджери, дуже люблять увагу і гроші. Так само як і лукулові бенкети в московських готелях з відповідним продовженням під байдужу роботу записуючих пристроїв.

Тепер, власне, до змістовної політичної частини.

Два Мюнхена

Перше. Український президент в Мюнхені, безперечно, наговорив зайвого. Разом з тим, очевидно, що він заплутався в термінології і поняттях процесу врегулювання, оскільки горезвісне спільне патрулювання, яке він анонсував у своєму виступі, можливе (і то, чисто теоретично) за участю народної міліції, яку тільки належить створити на основі законних органів влади, яких на окупованих територіях не існує.

У той же час, миротворча ініціатива, іменована секторальним розведенням, прекрасна своїм воістину біблійскім сюжетом – Офіс Президента на повну котушку використовує право давання імен явищам, які своїм існуванням зобов’язані аж ніяк не йому. Простіше кажучи, чим практика “секторальних розведень” Зеленського принципово відрізняється від практики просто “розведень” Порошенка, залишається незрозумілим. Але звучить добре – публіці подобається. Взагалі, Зеленський так і не подолав цієї “лайкозаложності” – і продовжує кожній аудиторії говорити те, що вона хоче почути. Нехай це звучить невиразно і як це впроваджувати – незрозуміло, неважливо: завтра буде завтра, Офіс або з’їде з теми, або відмажеться. Але це не наближає хороших рішень.

На жаль, проблема професіоналізму продовжує гризти старі камені Банкової, і така заява не могла не сколихнути українське суспільство, що загрожує знову негативно відбитися на популярності правлячої партії. При цьому, очевидно, що європейці підставили Володимира Зеленського, вирішивши, що, яким би не був, а мирний план додасть йому балів на внутрішньому політичному ринку, адже в їхніх очах головною загрозою для зручного політичного лідера є вплив Ігоря Коломойського, від якого президент ніби як став позбавлятися.

Звідси складається враження, що між Києвом, Мюнхеном, Парижем, Берліном і Віднем працює якась мережа зламаних телефонів. Оскільки, як відомо, подібна інтерпретація соціологічних тенденцій не відповідає реальності – проти мирних планів на російських умовах виступає переважна більшість громадян, в той час як проблема Коломойського входить в трек рутинних внутрішніх протиріч і україно-американських відносин.

Друге. Сама по собі поява одіозних 12 кроків свідчить про внутрішній тиск, який відчувають еліти Німеччини і Франції (в ролі підпряжні виявилася Італія), російські лобісти і ліві політики в Великобританії, а також частина істеблішменту американської Демпартії – в питанні повернення до звичних відносин з Росією.

На цей раз продемонстровано більш ніж явно – Україні, і не тільки їй, з набагато більшою ймовірністю варто очікувати неприємностей і зрад з боку втратившої політичну стабільність і моральні орієнтири Західної Європи, ніж з боку ультраправої адміністрації Дональда Трампа в США. Що певною мірою очищає логіку прогнозування подальшого розвитку подій.

Тобто, в деякому сенсі, Мюнхен-2020 виявився парафразою Мюнхена-1938: тепер європейські еліти намагаються “злити” агресору Україну, як тоді – Чехословаччину заради ілюзії безпеки і ще декількох років дуже умовного миру. У цьому контексті вкрай показовий виступ Еммануеля Макрона: мовляв, Росія – зростаюча загроза всій Європі, але конфронтацію з нею ми не потягнемо, так що давайте будемо з нею дружити.

Третє. Надійними партнерами України – крім Польщі, трьох балтійських держав і частини держав Балкан – проявили себе США і Туреччина. Майк Помпео, саркастично побажавши удачі російському колезі Сергію Лаврову з його черговими руладами на тему розділу глобуса на зони впливу в обмін на мир, був чіткий до різкості. США не тільки підтримують приєднання України до програми розширених можливостей НАТО (про що було оголошено раніше), але і допомагають Україні зброєю в силу того, що Росія захопила Крим і частину Донбасу. Америка збирається і надалі дотримуватися цієї лінії.

Прощання з дитинством

Що стосується турецького міністра закордонних справ Чавушоглу, то Анкара йде ще далі, закликаючи надати країнам-аспірантам НАТО, Грузії та Україні, план дій щодо членства (довгоочікуваний ПДЧ). Все це розуміється як єдиний шлях до досягнення миру і безпеки в Європі, в той час як РФ по відношенню до субконтиненту є зовнішнім агресором, і втручатися в його справи не має ніякого права.

Крім того, це підвищення тональності відбувається на тлі об’їзду Помпео України, Білорусі, Казахстану та Узбекистану, в рамках якого були дуже дохідливо проговорені американські інтереси і те, що перераховані країни отримують взамін в разі слідуванню дуже простим правилам. Другий фон Мюнхена – загострення російсько-турецьких протиріч в Сирії та Лівії, які постали на грань безпосереднього збройного зіткнення. Що, в комплексі, і посилило тиск Москви на Київ, особливо в розрізі кризи в російсько-білоруських відносинах і певного зовнішньополітичного проміскуїтету чинної української влади.

Четверте. Росія зробила придатну спробу перетворити лютневий Мюнхен в гастролі свого власного дипломатичного шоу, але перестаралася, зумівши, скоріше, налякати тих, хто сумнівається і викликати додаткове роздратування у противників, а також у партнерів, які і так ледь стримуються – таких, як Туреччина. Все непросто і з Німеччиною, а незабаром можуть виникнути проблеми і за такими маршрутами як Рим і Відень, не кажучи вже про скандинавські держави.

РФ, котра переживає тривожний внутрішньополітичний і економічний період – через вікові проблем Путіна, а також через коронавірус, що руйнує китайську господарську систему і глобальний сировинний ринок – мандражує. Відверто кажучи, їй вже нічим торгувати, окрім як своєю терористичною діяльностю в Європі і військовими авантюрами в Україні, Сирії, Лівії та інших країнах.

Все це – і не перший рік – досить прозоро. Однак проблема балансу сил сьогодні грунтується на здатності швидше Києва позбутися залишків свого зовнішньополітичного інфантилізму і по-справжньому усвідомити, що ніякого миру по-швидкому не буде, що, як показало демонстративне захоплення рибалок в Азовському морі, свій обмінний фонд Москва поповнює заручниками досить хвацько (звідси і знижується ефект обмінів), а бути відвертими з Путіним – означає встрявати в ганебні історії як всередині України, так і за кордоном.

Зеленський – не перший і не останній політичний лідер, який починав зі спроб зав’язати діалог з Москвою. Але при цьому він явно перший такий лідер, якому помилки на цьому шляху можуть коштувати не тільки власної посади, а й держави, якою він волею випадку і успішних медійних маніпуляцій керує. Події в цьому році знову розвиваються дуже швидко, але хочеться сподіватися, що самі по собі Мюнхен і українська держава в їх результаті на карті залишаться, а от таких несподіваних “Мюнхенів” як цей, більше не буде.

Джерело

Читайте також: А чи був Патрушев? Чому оманські пригоди Зеленського не закінчуються

Діліться у соцмережах:

Залишити відповідь

Politerno Full

TELEGRAM

ПРИЄДНУЙСЯ
CLOSE