“Коли державі щось від тебе потрібно, воно називає себе Батьківщиною”. На пострадянському просторі афоризм швейцарця Фрідріха Дюрренматта прижився саме в такій, трохи перефразованій формі.
Зрозуміло, будь-якій державній машині зручно діяти від імені Батьківщини. Але назватися Батьківщиною мало – необхідно, щоб цей статус був визнаний суспільством. І якщо в сусідній Росії ніколи не виникало проблем з ототожненням держави і Вітчизни, то незалежна Україна прийшла до подібного лише три роки тому.
Протягом багатьох років активні українці залишалися стихійними лібертаріанцями. Держава часів Кучми або Януковича однозначно вважалась ворожою структурою, вітчизняні чиновники і силовики – нашими головними противниками, а ігнорування державних заборон, несплата податків і ухилення від військової служби – обов’язок кожного здоровомислячого.
А потім настав доленосний 2014 рік. З початком російської агресії небайдужі громадяни несподівано опинилися по один бік фронту з мешканцями Печерських пагорбів. Державне насильство виявилося життєвою необхідністю, зневажені раніше силовики – стали героями, чиновники в суворих костюмах – захисниками України на міжнародній арені.
Сталося диво: найбільш енергійна частина суспільства, яка роками боролося з державою, визнала ії Батьківщиною і підставила їй плече.
Навесні 2014-го перед державним апаратом відкрилися воістину необмежені можливості.
Держава отримала зелене світло на всіх напрямках. Йому були готові надати немислимі раніше повноваження. У неї з’явилося безліч добровільних слуг. Тисячі з нас кинулися на допомогу незграбному українському Левіафану, бажаючи зробити його більшим, сильнішим і зубастішим.
Якби нагорі спробували скористатися моментом, щоб вибудувати щось по-справжньому жорстке і тоталітарне, то мабуть це було б цілком реально. Однак історія розпорядилася інакше.
Спочатку пішов пристрасний медовий місяць між суспільством і державною машиною. Вчорашні повстанці вливалися в офіційні силові структури, в високих кабінетах висаджувався волонтерський десант, по соцмережах розходилися зворушливі Селфі з новими поліцейськими.
Потім ейфорія пішла на спад. Ентузіасти виявили, що залишаються для рідної держави чужинцями, що роблять замах на державні функції і підривають державний престиж. Багатьох шокувала відома президентська промова, коли глава держави вважав за потрібне підкреслити, що перемога була б досягнута “і без волонтерів”.
І нарешті, ми прийшли до ситуації коли уражений Левіафан дрібно мститься громадським активістам, зобов’язавши їх подавати е-декларації.
Можна довго міркувати про допущені помилки, але бурхливий роман суспільства з державою був з самого початку приречений на невдачу. Бо сама трансформація української держави в Батьківщину сприймалася на Майдані і на Печерських пагорбах по-різному.
Ототожнивши державу з Батьківщиною, патріоти вручили їй карт-бланш на радикальні дії і радикальні зміни.
Але виявилося, що для державної машини набагато комфортніше використовувати чудове перетворення в Батьківщину по-іншому – тобто, як карт-бланш на відсутність змін. Як можливість зберегти звичні правила гри і в той же час захиститися від звичної ненависті, посилаючись на протистояння із зовнішнім агресором.
Навіть залишившись корумпованою, некомпетентною і наскрізь прогнилою, українська держава все одно буде своєю – так хіба цього недостатньо, щоб підтримувати ії, коли їй загрожує ворожа держава Путіна? Адже Батьківщину не вибирають, і вона в небезпеці!
Частково ця логіка себе виправдала.
Так, активні українці розчаровані, у нас майже не залишилося надій на швидке перезавантаження держави, і його ніхто не ідеалізує.
Проте українська держава стала розглядатися як якийсь колективний Сомоса – “сучий син, але наш сучий син”.
Державна машина, худо-бідно протистоїть Кремлю, тому всеж-таки і прощається багато з того, що ми не пробачили би державі часів Кучми і Януковича.
Більшість патріотичних громадян згодні з тим, що внутрішня дестабілізація України стане безцінним подарунком для РФ. Яку б неприязнь не викликав існуючий державний механізм, його руйнування сприймається як свідоме чи несвідоме підігрування противнику.
І свідома частина суспільства утримується від лобових атак на державу, не залишаючи спроби приручити нашого недолугого Левіафана.
Біда в тому, що захисний костюм Батьківщини виявився надто зручний для держави: примірявши його, на Печерських пагорбах явно втратили почуття міри.
Кожен провал державної машини, кожен корупційний скандал, кожен плювок в обличчя громадянам супроводжується патріотичними мантрами, нагадуванням про кремлівську загрозу і настирливими закликами не розхитувати човен. Тим часом подібна тактика лише збільшує ризик дестабілізації.
“Батьківщина в небезпеці, необхідно згуртуватися навколо державної влади” – це найсильніший козир, який тільки можна уявити. Він незамінний в надзвичайних ситуаціях на кшталт президентських виборів 2014-го, коли вся країна кинулася обирати легітимного Петра Олексійовича в першому турі.
Але, перетворюючи патріотизм в засмальцовану карту, яку вона раз у раз дістаює з рукава, держава його знецінює. І чим більше їм зловживають, тим вище ймовірність, що в критичний момент цей козир не спрацює.
Зрештою, патріотична дилема між неприйняттям власної держави і пересторогою підіграти ворогу не так вже нерозв’язна.
Досить переконати себе, що державний сучий син – не наш, що нагорі окопалися законспіровані кремлівські агенти, і руйнування державних інститутів не тільки не зашкодить воюючий Батьківщині, а навпаки допоможе виграти війну.
Поки ця небезпечна теза підтримується лише самою інфантильною і екзальтованою частиною громадян.
Але українська влада робить занадто багато для ії популяризації – щоразу, коли намагається прикрити свої ганебні вчинки шляхетним іменем Батьківщини.
