Три роки — той термін, який зміг пробути при владі кожен український президент.
Далі, за словами класово близьких до Віктора Федоровича, як карта ляже. Можуть трапитися дострокові вибори і програш на них, як от у Леоніда Кравчука у вже далекому тепер 1994-му, або ганебна втеча від народного гніву а-ля Янукович, або примирення з фактом реваншу, як це було з Віктором Ющенком.
Є ще досвід Леоніда Кучми — впевненого у власних силах на третьому році своєї першої каденції та зневіреного в пошуках наступника у 2002-му.
Ситуація Петра Порошенка одночасно схожа на ті, з якими стикалися всі його попередники, однак є і унікальні відмінності.
Третій Майдан і дострокові президентські вибори здаються нібито малоймовірними, хоча протестні настрої в країні доволі сильні, а українська політика залишається традиційно непередбачуваною. А от реванш відчувається.
Функціонери режиму Януковича другого-третього ешелону поступово посилюють позиції, відвойовують свій “базовий” регіон — південно-східні області. Цього разу реванш має дещо інший характер, аніж за часів Ющенка. Нинішній президент усе-таки може говорити з “регіоналами” з позиції сили, це вони шукають шляхів домовитися з Банковою, а не навпаки.
Ну й треба мати дуже багату фантазію та схильність до конспірології, щоб уявити собі, як Петро Порошенко призначає на посаду прем’єра, наприклад, Юрія Бойка. Однак якщо в “колишніх” немає змоги перехопити владу тут і зараз, це не означає, що вони відмовляються від своїх планів чи від планів своїх патронів у Кремлі.
Порошенко сьогодні опинився не так перед викликами аналогій 20-річної давності, як перед загальноєвропейським трендом протистояння популістам, і тут уже не зарадять політтехнологи з попередніх епох
Дестабілізувати ситуацію в багатьох непевних регіонах п’ятій колоні цілком під силу, і ми вже бачимо її непоодинокі вилазки.
Однак замість карати Банкова воліє домовлятися з особами, які ще три роки тому диригували антимайданом і наймали тітушок. Існує версія, що Петро Порошенко не перешкоджає “регіоналам” та їхнім інкарнаціям, бо має намір повторити успіх Кучми в 1999-му, коли той переконливо переміг у другому турі комуніста Петра Симоненка.
Ось і зараз нібито президент готує собі “зручного” опонента. Втім, не варто переоцінювати рівень ручного управління у виборчому процесі. А якщо спиратися не на версії “втаємничених”, а на актуальну соціологію, то головним опонентом нинішнього глави держави є саме Юлія Тимошенко, а не відверто проросійські кандидати.
Якби президентська кампанія розпочалася просто сьогодні, піарникам Петра Олексійовича не довелося б надто ламати голову над тим, як презентувати головні здобутки свого кандидата: це асоціація плюс безвізовий режим із ЄС, відмова від російського газу, блокада (хоча й вимушена, під тиском громадськості) окупованих територій, значно сильніша (дарма що наразі далека від натовських стандартів) армія, обмеження ворожих впливів в інформаційному просторі.
Переконливо, але не достатньо. Найбільші здобутки президент має “на своєму полі”, себто на зовнішньополітичній арені. Не вдоволено головний суспільний запит — на справедливість. Затримання чиновників під прицілом відеокамер і туманні подальші перспективи розгляду цих справ у суді більше дратують суспільство, аніж демонструють успіхи влади в боротьбі з корупцією.
Економічне оздоровлення ледь-ледь намітилося, про приплив іноземних інвестицій говорять переважно на пафосних презентаціях, а попереду роки пікових виплат за зовнішніми запозиченнями. Усе це створює живлющий грунт для різних соціальних спекуляцій популістів. Та й громовідводу у вигляді прем’єра, призначеного за квотою політичних союзників, уже немає. Усі прорахунки битимуть прямо по президенту і його очільникам в Кабміні.
Плюс стабільно складна ситуація на фронті, плюс втома західних партнерів від низького темпу реформ, плюс уже згаданий повзучий реванш проросійських сил. Кивати на попередників уже не випадає, розслабитись і тягнути термін до кінця — вибір слабаків, а президент воліє почуватися сильним.
Криза середнього президентського віку, як і будь-яка інша, стає певною мірою моментом істини: після неї можливий або різкий стрибок угору, або стрімка деградація. Впевненості Порошенкові повинен додавати той факт, що зараз він не має чітко окресленого конкурента, і це, не виключено, заспокоює.
Однак лише частково, бо політика наступних двох років може викликати вже знайомий нам із попередніх періодів суспільний настрій: нехай будь-хто, аби не нинішній президент. А з такою аргументацією ціна гри може виявитися дуже високою.
