Між Азербайджаном і Вірменією відновився багаторічний конфлікт, наслідком чого стало зіткнення 12 липня на кордоні двох країн, яке забрало життя 16 осіб.
На тривожну ситуацію відреагувала світова спільнота, зокрема й Україна, що в підсумку вилилося вже в українсько-вірменський конфлікт.
Бої на вірменсько-азербайджанському кордоні почалися 12 липня. Що саме послужило причиною конфлікту – сторони описують по-різному. У Вірменії стверджують, що азербайджанські військові кілька разів намагалися перейти державний кордон та захопити опорний пункт.
В Азербайджані ж звинувачують Єреван у порушенні режиму припинення вогню та обстрілі їхніх позицій з артилерії без будь-яких причин.
Наступного дня МЗС України висловило глибоку стурбованість у зв’язку з ескалацією конфлікту. Дипломатичне відомство закликало сторони конфлікту докласти максимальних зусиль для деескалації ситуації та продовження пошуку шляхів мирного вирішення конфлікту на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також резолюцій Ради Безпеки, ухвалених у 1993 році.
“Українська сторона виступає за політичне врегулювання ситуації на основі дотримання суверенітету і територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно визнаних кордонах”, – написали у пресслужбі.
В результаті цієї заяви МЗС Вірменії викликав посла України Івана Кулебу для роз’яснень.
Також молодіжне крило партії “Дашнакцутюн” організувало акцію протесту під будівлею посольства України в Єревані.
Протестувальники прийшли під посольство з плакатами українською та англійською мовами, з гаслами “Ганьба Україні”, “Україна + Азербайджан”, “Не будь як Україна”, і скандували “Україно, не провокуй”, “Не підтримуйте агресора”.
Учасники акції звинуватили Україну в підтримці, на їхню думку, агресора і в кінці облили двері посольства борщем.
Як розповів у коментарі для OBOZREVATEL заступник голови “Об’єднаної діаспори азербайджанців України” Мурад Джафаров, організація “Дашнакцутюн” була організована як терористичне угрупування для створення “Великої Вірменії” на історичних землях Азербайджану і Туреччини.
“Улюбленим методом діяльності цієї партії були вбивства відомих політиків і чиновників. Сучасні послідовники цієї ультранаціоналістичної організації не розуміють, що своїм протестом біля будівлі посольства України в Єревані демонструють свою справжню сутність”, – пояснив він напад протестувальників від цієї партії на українське посольство.
Причини ескалації
Основним подразником в азербайджансько-вірменських відносинах, звісно, є Нагірно-Карабахський конфлікт. Але нинішні зіткнення швидше за все пов’язані з внутрішньополітичними проблемами Вірменії, вважає Джафаров.
“Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян з приходом до влади почав навмисно торпедувати переговорний процес. По суті, влада Вірменії протягом останніх двох років навмисно зривали переговори. А зараз, коли внутрішньополітична ситуація у Вірменії, обтяжена також широким поширенням коронавірусу, складається не на користь Пашиняна, він вдається до військової провокації проти Азербайджану”, – каже він.
Джафаров пояснює, що таким чином Пашинян намагається відвернути увагу народу від внутрішніх проблем і згуртувати навколо образу зовнішнього ворога: “Цим і можна пояснити, що зіткнення почалися не в зоні безпосередньо окупованого Нагірного Карабаху, а на північному заході Азербайджану – у Товузькому районі”.
Крім того, існує ще один варіант, чому бойові зіткнення відбулися саме на азербайджансько-вірменському кордоні – бажання Баку втягнути в конфлікт учасників Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ).
Фахівці зазначають, що по суті офіційно втручатися в конфлікт, який відбувається на кордоні з Нагірним Карабахом, ОДКБ не може, оскільки це невизнана територія. А ось на бойові дії на міжнародно визнаному кордоні між Азербайджаном і Вірменією цілком, оскільки остання є членом Організації.
Але реакції від ОДКБ, на яку очікував Єреван, не було, Організація спочатку скликала, а потім скасувала екстрене засідання, відклавши його на невизначений термін.
Президенти країн-учасниць ОДКБ
На думку Джафарова, в ОДКБ розкусили авантюру Пашиняна, і тому Вірменії дали зрозуміти, що ця організація не втручатиметься у конфлікт на боці Єревана.
“Зазначу, що країни-учасниці ОДКБ чітко усвідомлюють, що всі біди сучасної Вірменії полягають в тому, що ця країна здійснила військову агресію проти Азербайджану. В результаті Вірменія стала аутсайдером Південного Кавказу, посилилася її залежність від Росії, вона залишилася осторонь від реалізованих Азербайджаном регіональних проєктів. тобто, окупувавши нагірно-карабахський регіон Азербайджану, ця країна опинилася в геополітичній пастці, ставши російським сателітом. При цьому прорахунком влади Вірменії стало те, що вона не взяла до уваги встановлені Азербайджаном чудові відносини з країнами-учасницями ОДКБ” , – пояснив він.
Війна за Нагірний Карабах
Початок багаторічного конфлікту було закладено ще у 1988 році, коли рада депутатів Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) звернулася до керівництва СРСР, Вірменської РСР та Азербайджанської РСР із проханням про передачу Нагірного Карабаху Вірменії. Сам регіон існував у складі Азербайджанської РСР як автономія, як, наприклад, український Крим до його анексії РФ.
Отримавши відмову, в Єревані і Степанакерті почалися масові протести.
У грудні 1989 року влада Вірменської РСР і НКАО підписали спільну постанову про включення області до складу Вірменії, на що Азербайджан відповів артилерійським обстрілом карабахського кордону. У січні 1990 року Верховна Рада СРСР оголосила надзвичайний стан у зоні конфлікту.
Збройний конфлікт тривав до 1994 року, поки Вірменія, Нагірний Карабах і Азербайджан не підписали в Бішкеку протокол, на підставі якого було досягнуто домовленості про припинення вогню.
Але в підсумку Азербайджан фактично втратив контроль над територією, що проголосила себе Нагірно-Карабахською республікою, яку не визнають в жодній країні світу, крім так само невизнаних Південної Осетії, Абхазії та Придністровської Республіки.
У Баку вважають регіон окупованою територією. По суті, Нагірний Карабах – це Донбас в Азербайджані, тому Україна і виступила зі словами підтримки територіальної цілісності, тим більше, що це є позицією всіх країн-членів ООН.
