Наближається річниця вступання Володимира Гройсмана на посаду, і якраз зручний момент зробити аналіз, як же він “показав нам, як керувати державою”. Саме так він сказав 14 квітня рівно рік тому, вступаючи на посаду прем’єр-міністра замість із таким трудом звільненого Яценюка.
Що ж, найкраще його результати показує рейтинг всесвітнього щастя, який складається ООН щороку, і вимірює, наскільки заможно і щасливо живуть люди в різних країнах світу. Так от, в 2017 році Україна посідає 132 місце, а минулого року вона посідала 123-те, тобто, ми неухильно сповзаємо вниз, до найбідніших африканських країн. Хоча, чому сповзаємо, ми уже там – нашими сусідами в цьому рейтингу є Гана і Уганда. Можете самі перевірити:
За індексом економічної свободи, який складається щороку однією із найбільших аналітичних агенцій США Heritage Foundation, Україна ухнула в так звану “червону зону”. Так називаються країни з “репресивним” типом економіки, і наша країна в ньому опинилась на 44 місці – позаду навіть Білорусі. Якщо ми зазирнемо всередину цього рейтингу, то побачимо і основну причину такого падіння:
У нас сильно просіла монетарна свобода на фоні слабенького прогресу решти показників. В перекладі нормальною мовою це означає, що наші гроші не виконують всіх своїх функцій, і люди не можуть ними користуватись ані для страхування чи пенсійного забезпечення, ані для довготермінових покупок. Що й не дивно, адже в результаті дій НБУ за останній рік гривня остаточно перестала виконувати накопичувальну функцію: довіра до банківської системи тяжіє до нуля. Фактично була проведена ціла конфіскаційна операція, в результаті чого перестало існувати більше половини українських банків, а накопичення громадян в них переведено в стан “мертвого боргу” – як колись згорілі вклади громадян Радянського Союзу. Крім цього, на такий же мертвий борг перетворились і рефінансування, видані знищеним банкам, які були виведені по сірим схемам за кордон. Злі язики кажуть, що до складу цього мертвого рефінансування входили і кредитні кошти МВФ.
Якщо так, тоді зрозуміло, чому переговори уряду Гройсмана із МВФ виявились не просто провальними, а навіть ганебними, при чому транш досі під питанням. Тут йдеться навіть не про звіт про українську корупцію, який планувалось озвучити на найближчому засіданні Міжнародного Валютного Фонду. Адже мало того, що гроші МВФ пішли на рефінанси – і фактично вилетіли в трубу. Гройсман зробив спробу перекласти на МВФ вину за і ще одну конфіскаційну “реформу”, записавши в меморандум із МВФ продаж землі та залишків української промисловості.
І це при тому, що в Україні саме за урядування Гройсмана активізувались великі латифундисти, які правдами і неправдами прибирають до рук українські землі. В хід йде навіть емфітевзис – цим складним терміном прикривають фактичне відчуження землі під видом довгострокового землекористування. Дивіться, як все це мало відбуватись: згідно закону про емфітевзис дрібні виробники-фермери фактично відсторонюються від земельних аукціонів, причому з двох сторін: їм недоступні пільгові кредити і при цьому аукціонний торг закривається не по найвигіднішій пропозиції, а по найвищій ціні. Одночасно із цим по договору емфітевзису дозволяється… розпорядження ділянкою без згоди реального власника. Тобто, земля практично переходить у пряму власність емфітевта – він може продати своє право, здати в суборенду, навіть у спадок передати. А реальний власник навіть не має права розірвати договір емфітевзису і взагалі його права перетворюються на пташині у порівнянні із “довгостроковим користувачем”.
В поєднанні із фактичним знищенням освіти та медицини на “останній милі” на головні ролі виходить політика знищення українського села, як економічної категорії і швидкісної корпоратизації аграрного сектора. Тобто, грубо кажучи, це будуть колгоспи, вид в профіль. Земля належить великим латифундистам, а селяни будуть змушені на них працювати за копійки, не маючи можливість ні власну справу відкрити, ні хоч якось вплинути на “довгострокових користувачів”, які тяжіють до вирощування так званих “бізнес-культур”, із відповідними наслідками.
З міськими мешканцями іще краще: їх системно і систематично заганяють в боргову яму. Саме уряд Гройсмана всупереч всім можливим і неможливим законам (що фактично показав суд Тимошенко проти Гройсмана, який затягували більше року, аби не приймати рішення) підняв ціни на газ до рівня, вищого за світовий. Субсидіарна система, широко розрекламована як допомога незахищеним верствам населення, насправді виявилась пасткою. Після підняття рівня мінімальної заробітної плати (яке насправді ніяке не підняття, а просто зрівнялівка) субсидію зняли з багатьох незаможних родин і остаточно добили так званою “абонентською платою”, на яку субсидія взагалі не поширюється.
В поєднанні із уже внесеним в парламент законопроектом про автоматичне стягнення боргів із банківських карток громадян, виходить політика люмпенізації міського населення, перетворення його на економічно залежних псевдо громадян, яких дуже просто купити під час виборів за сто гривень.
І те і інше уже має ознаки геноциду української нації. Ще трохи такої політики, і все буде відповідати строгому визначенню.
При цьому на свої прямі обов’язки прем’єр-міністр відверто начхав. Так, наприклад, блокада торгівлі з ОРДЛО показала, що ніякого стратегічного планування за минулий рік просто не проводилось. Не була проведена диверсифікація поставок того ж вугілля: це при існуванні покладів прийнятного для спалювання вугілля на підконтрольній території, і на території Львівської області. Навіть якщо там не вистачає, можна було б прийняти рішення про стратегічні закупівлі в інших країнах. Однак подібні питання навіть не розглядались, хоча іще в липні 2016 року прем’єр-міністр оголосив про створення фонду енергоефективності. А яка може бути енергоефективність, якщо просте припинення сірих поставок вугілля з донецьких копанок здатне викликати кризу під час опалювального сезону…
Таке враження, що прем’єр-міністра не цікавить економіка взагалі, а рішення він приймає, виходячи із щоденної практики вінницького базару.
В принципі, “досягнення” уряду Гройсмана можна перелічувати довго. Він є яскравим прикладом того, скільки дров може наламати в економіці непрофесіонал з ініціативою. Не вирішена жодна кричуща проблема в державі. Більше того, навіть розвалено те, що уже було, а керівна вертикаль невідомо яким чином втримується і не валиться. Країна поставлена уже не просто на межу виживання, а на межу соціального вибуха, який уже неможливо буде заколисати розповідями про шатунів та про руки Кремля.
Не дивно, що Гройсман навіть уже обіцяє скасувати абонентську плату за газ, і гарячково намагається хоч якось втримати картковий будинок, на який своїми же руками перетворив українську економіку.
Однак у нього це виходить так само, як і урядування – тобто, ніяк.
Найкраще, що може зробити Гройсман в цих умовах – піти у відставку. І навіть цього буде мало. Уже – мало. Необхідне повне оновлення країни: від парламента до президента. А після нього – аудит, суд і посадки. Багато посадок, не комедійних, як із Насіровим, а реальних.
Це уже питання виживання України як держави, і українців як народу.
