Тарифна війна проти громадян України

Як так вийшло, що тепло і електроенергія в Києві коштують в рази дорожче, ніж у “тимчасово окупованому” Луганську? Цим питанням задається Віктор Дяченко у статті для “From-UA”. Відповідь автор дає найширшу і найвичерпнішу.

В Україні це гостре соціально-економічне питання намагаються не ставити, тому що “неправильна” відповідь на нього сприймається як політична провокація проти української державності. А десь поруч обов’язково знайдеться “патріот”, який вважатиме своїм священним обов’язком повідомити в СБУ про “побутовий сепаратизм”.

Ну а “правильні” відповіді з вуст урядовців і перевірених “патріотичних” журналістів звучить так: а) у сепаратистів тарифи не справжні, фіктивні, б) вони все одно не платять навіть за такими тарифами, в) зарплати і пенсії там в рази менше українських, г) їх споживання тепла і електроенергії оплачує Росія і Україна.

Два роки офіційна пропаганда методично втовкмачувала це в голови українців, так що до теперішнього часу це сприймається як аксіома. Так само аксіомою стали інші, роками втовкмачувані в голови тези про те, що підвищення тарифів в Україні – це неминуча необхідність “ринкових реформ”.

І все ж, на тлі останніх подій навколо блокади Донбасу, в ході яких її прихильники підняли антиолігархічні гасла і піддали остракізму горезвісну “Ротердамському формулу”, ці нав’язані аксіоми почали викликати сумніви, як і багато інших затвердженних урядом. І виникає гостре бажання особисто переконатися, а чи не дурять нас, братці?

“Зрада чи кидалово?”

Насправді відповідь на винесене в “шапку” питання неймовірно проста: так вийшло тому, що сепаратисти не піднімали у себе комунальні тарифи. Точніше, піднімали (і не раз), але вони не задирали їх настільки стрімко, як українська влада, тарифи на електроенергію, газ та опалення – так що різниця між ними в Луганську, Сіверодонецьку і Києві виглядає досить відчутно.

Вартість комунальних послуг для населення
в різних регіонах України (в гривнях)

Як бачите, найвищі тарифи в Северодонецьку, який став центром “української половини” Луганської області. Вартість опалення на тамтешній ТЕЦ в півтора рази дорожче, ніж на київських теплоцентралях, в 10 і раз (!) дорожче, ніж в Луганську (проте луганчани ще цілий рік платять абонплату за обслуговування).

За воду северодончани теж платять більш ніж удвічі дорожче киян (і стільки ж платять луганчани). І дивлячись на це, починаєш розуміти, що відмовка “зате там зарплати менше” вже не працює, оскільки інакше доведеться прийняти на віру, що в Києві зарплата в 1,5-2 рази менше, ніж в Северодонецьку.

А це далеко не так, і навіть зовсім навпаки: за даними за січень 2017 року, середня зарплатня в Києві – 9292 грн, в Северодонецьку – 5051 грн. Такі ось пироги!

Можна було б розповісти вам, що сепаратисти – люди темні, до того ж бандити і терористи, які не хочуть проводити економічні реформи і виходити на рівень світових цін. І все ж не дає спокою питання: чому вони не стали підвищувати в рази енергетичні тарифи, і при цьому начебто не бідують?

Розумієте, українцям за три роки реформ “прожужжали” всі вуха про те, що тарифи у нас все одно найнижчі в Європі, що комунальні господарства збиткові, що ціни потрібно підвищувати і підвищувати.

А сепаратисти, які є такою ж частиною України, нехай і за двома лініями окопів, платять у декілька разів менше – і при цьому у них немає віялових відключень, та й батареї в квартирах гарячі. Чому?

Українські ура-патріоти стверджують, що вся справа в “Зраді”, що українська влада і олігархи домовилися з сепаратистами, і вони разом роблять “бізнес на крові”, а ще Луганськ і Донецьк забезпечуються за рахунок Газпрому і Росенерго.

Але що, якщо наше первісне питання поставлене не з того боку, і ситуація виглядає дещо інакше, ніж нам здається?

Що, якщо підвищення комунальних тарифів Києвом в 2015-2016 р.р. є звичайною аферою високих чиновників і олігархів, яка зі зрозумілих причин не змогла відбутися в Луганську і Донецьку?

А ось це вже дуже цікаве питання! Навіть крамольне! А може бути, що весь цей час його спеціально виставляли таким, щоб українці не почали про щось підозрювати, “а то Путін нападе!”. Але повірте, відповідь на нього має до політики відношення саме непряме, зате саме пряме – до української корупції та олігархічних схем. Це не стільки “зрада”, скільки колосальне “кидалово”.

Таємниці ЛЕО

Але, можливо, ми зводимо марні підозри на шанованих людей? Що ж, давайте звернемося до фактів, благо їх ще можна поки знайти в загальнодоступних джерелах – незважаючи на те, що з часів Кучми паливно-енергетична галузь України була і залишається найбільш закритою для громадськості темою.

Неважко здогадатися чому: щоб українці не задавали зайвих запитань або, тим більше, не пред’являли непотрібних претензій. Закон бізнесу свідчить, що чим менше покупець обізнаний про ваш товар, його собівартості і вашого прибутку, а також про свої купівельні права, тим успішнішим і прибутковішим буде ваша угода.

Ось чому найефективніший бізнес в сьогоднішній Україні – це монопольна продаж комунальних послуг покірливим громадянам.

Перш за все, зверніть увагу на досить мудровану схему енергоринку України, створену ще в 90-х (нібито на прикладі британської моделі), особливо в плані розрахунків населення за отриману електроенергію.

Як ви бачите, між споживачами за електроенергію (населенням і підприємствами), і головним оператором  ДП ​​”Енергоринок” розрахунки здійснюють посередники: 27 обленерго (25 обласних, Київенерго і Севастопольенерго), більшість з яких вже давно частково або повністю приватизовані.

Тепер їх стало трохи менше: Крименерго і Севастопольенерго в 2015 році незаконно націоналізовані Росією і виведені з юрисдикції України.

У Луганській області ще років 10 тому колишнє обленерго було куплено олігархом Костянтином Григоришиним і перетворено в ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання» (ЛЕО).

Так ось, до літа 2016 року ЛЕО справно працювало як на українській частині Луганської області, так і на сепаратистській. І саме ЛЕО (як і інші обленерго України) здійснювало безпосереднє збирання платежів споживачів на свої рахунки – а вже потім переводило їх ДП “Енергоринок”.

Тому коли в Києві міністри і їх радники стверджували, що сепаратисти заборгували ДП “Енергоринку” 300 мільйонів за електроенергію (розмір суми змінювався), то насправді це означало, що гроші заборгувало ЛЕО.

Тобто населення і підприємства за отриману електроенергію справно розраховувалися (а боржників відключали навіть в “руському світі”), а ось чому компанія Григоришина не переводити гроші луганських споживачів “Енергоринку”, про це можна лише гадати.

При цьому ніяких санкцій до ЛЕО держава не застосовувало. Може бути тому, що Григоришин і Петро Порошенко є співвласниками ТОВ “Підприємство “Київ””, яке орендує 6,4 гектара біля Печерської лаври?

Але з березня 2015 року Луганськ і його передмістя, а також розташована на українській стороні Станиця Луганська почали отримувати електроенергію не з Луганської ТЕС в місті Щастя, а з Росії, по лінії “Шахта-Перемога”. Формально “ЛНР” отримала “енергетичну незалежність”, реально ці поставки все одно оформлялися через систему українського енергоринку.

Тобто ЛЕО мала збирати оплату зі споживачів, передавати її ДП “Енергоринок”, а воно, через Міненерго, заплатити РФ за поставки електроенергії до Луганська. Однак ЛЕО Григоришина знов не перераховувало гроші, стверджуючи, що “сепаратисти не платять”.

Проте, Міненерго продовжувало оплачувати з українського бюджету російські поставки електроенергії, мотивуючи це тим, що від цих поставок залежить Станиця Луганська. При цьому, проклинаючи в українських ЗМІ Росію, Путіна і сепаратистів, київські чиновники чомусь не згадували власника ЛЕО Григоришина.

Це тривало до літа 2016 року, коли інший олігарх, Сергій Курченко, знайшов шлях до «серця» (шлунку, кишені) глави “ЛНР” Плотницького і вмовив того провести експропріацію луганської частини ЛЕО. По суті, Курченко примудрився віджати у Григоришина частина ЛЕО!

Після чого ця частина ЛЕО увійшла до складу Торгівельного Дому “Нафтопродукт”, 50 на 50 належить Курченко і “ЛНР” (Плотницькому). Відповідно, з літа 2016 року оплату за електроенергію теж збирали вони – а ось подальша доля цих коштів невідома, оскільки у сепаратистів тема енергетики ще більш закрита, ніж в Україні.

Та й взагалі там сильно не люблять, коли журналісти пхають ніс в роботу органів влади: в цьому плані “ЛНР” нагадує кучмівську Україну кінця 90-х.

Звичайно, нинішній тариф за електроенергію в Луганську (34 Копійки до 100 кВт, 58 копійок понад 100 кВт) був введений в 2015 році для розрахунків за російський “світло”. А до цього Луганськ платив за українську електроенергію за старим тарифом (українському 36 і 63 Копійки).

Однак в сусідній “ДНР”, де до початку березня 2017 роки (до оголошення націоналізації) користувалися електроенергією від української компанії “ДТЕК” Ріната Ахметова, тарифи ще нижчі: 30 копійок до 150 кВт і 42 копійки від 150 до 800 кВт.

І ось тут виникає ще одне питання. Як же так вийшло, що електроенергія, що виробляється підприємствами однієї і тієї ж “ДТЕК Східенерго”, і реалізована через один і той же “ДТЕК Донецькобленерго”, коштувала для жителів української Авдіївки 1,29 гривень за кіловат (тепер 1,65), а для розташованого на іншій стороні шосе сепаратистського Донецька всього 42 копійки?

Тарифні маніпуляції

Насправді, реальна собівартість електроенергії в Україні набагато нижче існуючих тарифів. Так, ще в 2011 році (коли для населення 1 КВт коштував 36 копійок) тодішній голова Національної комісії регулювання електроенергетики Сергій Тітенко повідомив, що собівартість вироблення 1 кВт на гідроелектростанціях становить 11 копійок, на АЕС 18 копійок, а на теплових станціях 45 копійок.

При цьому вже тоді лунали боязкі висловлювання про те, що тарифи теплових станцій необгрунтовано завищені їх власниками, орендарями і постачальниками палива – вугільними і газовими королями України.

Але минуло кілька місяців, і НКРЕ почала регулярно заявляти, що собівартості виробленої енергії АЕС не вистачає для здійснення модернізації станцій, і вона повинна бути збільшена. Тобто, замість того, щоб зайнятися питанням завищення собівартості електроенергії на ТЕС, НКРЕ почала забовтувати проблему розповідями про те, що електростанції працюють мало не в збиток собі.

А тепер подивимося на нинішні закупівельні ціни електроенергії, які дуже близькі до заявленої їх виробниками собівартості: АЕС – 41,9 копійок, ГЕС – 59,3 копійок, ТЕС – 97 копійок, ТЕЦ – 1,3 гривні (вугільні) і 1,83 гривні (газові). Додайте до них 7 копійок витрат на передачу електроенергії по високовольтних електромережах НЕК «Укренерго», і ви отримаєте вартість електроенергії, одержуваної посередником (обленерго), яка потім продає її населенню за змішаним тарифом (0,9-1,68 гривні з 1 березня 2017 року ).

При цьому слід враховувати, що на сьогодні АЕС дають близько 50% електроенергії, ТЕС на 30-40%, близько 10% ГЕС, і лише 2-3% (газові ТЕЦ через зайву дорожнечу їх електрики).

Не важко здогадатись, що «обленерго» непогано наживаються, перепродуючи електроенергію населенню. Однак не менше на її виробництві наживаються власники і орендарі теплових станцій (ТЕС). Справа в тому, що в собівартість електроенергії, виробленої українськими ТЕС, закладається завищена в рази вартість вугілля.

Наприклад, компанія «ДТЕК» виробляє електроенергію на 9 з 15 найбільших вугільних ТЕС країни: Луганській, Зуївської, Курахівської, Придніпровської, Криворізької, Запорізької, Бурштинської, Добротвірської, Ладижинської. При цьому, нехай вас не вводить в оману часто повторюване твердження, що ці станції працюють на антрациті!

Так, на антрациті, але тільки не на колотому вугіллі, а на його “штибі” (марка Н), дрібному як пісок, перемішаному з вугільним пилом і є побічним продуктом видобутку антрациту – якраз під його використання і проектували ці ТЕС! Він і коштує приблизно 0,35-0,45% від вартості антрациту. Так само й інші станції працюють на побічних продуктах (штибі, крихті) видобутку газового вугілля або на худому вугіллі.

Але так як це вугілля видобувається на шахтах і «копанках» Ахметова і союзних з ним олігархів, то реальна собівартість цього шламу ще нижче! Якщо його продажна ринкова ціна коливається в районі 1300-1400 гривень (близько 50 доларів) за тонну, то Ахметову його видобуток обходиться в 500-700 гривень за тонну.

Тим часом він поставляв цей шлам на свої ТЕС за ціною до 2500-2600 гривень (85-90 доларів) за тонну! І все завдяки горезвісній “Роттердамській формулі”, прийнятій за основу розрахунків Міненерго і Національною комісією регулювання в сфері енергетики і комунальних послуг (НКРЕКП).

Саме при повному потуранні і навіть підтримці НКРЕКП заявлена ​​собівартість електроенергії, що генерується ТЕС, в 2-3 рази перевищує реальну. А в підсумку українці в рази переплачують за електроенергію, ледь зводячи кінці з кінцями.

Але чому ж у “ДНР” Ахметов продавав свою електроенергію практично за собівартістю? Чи тільки тому, що НКРЕКП Захарченко не указ? А може бути, є й інші, невідомі українцям причини?

У будь-якому випадку Ринат Леонідович не залишиться без свого прибутку навіть при тарифі 42 копійки – адже на власному вугільному шламі і при мізерних зарплатах працівників ТЕС, собівартість його електроенергії в “ДНР” (Зуївська ТЕС) може становити близько 30 копійок.

Ті, що пригрілись

У ці дні в Києві проходило чергове суспільно-політичне шоу під назвою “Роман Насіров в Солом’янському суді”. Українці раніше бачили чимало обвинувачених та підсудних, які прибули на суд в інвалідних візках, але вперше бачили непритомного, що знаходиться за гратами  на ношах.

Тим часом полеглий з інфарктом глава Фіскальної служби України звинувачується в низці корупційних злочинів, в тому числі в наданні необґрунтованої відстрочки рентної плати газовидобувним фірмам олігарха Олександра Онищенка.

Якщо українці хочуть дізнатися, чому їх тарифи на опалення в рази вищі, ніж в Луганську і Донецьку, то це питання слід задати людям типу Онищенко, Фірташа, Курченко, Пінчука, Коломойського, Авакова і іншим газовим олігархам України.

Але головним чином це питання відноситься до Кабміну, Міненерго і НКРЕКП – оскільки саме вони відповідальні за встановлення надмірно завищених роздрібних цін на газ для населення і теплогенеруючих підприємств. Причому – завищеною майже втричі і ця тенденція зберігається вже протягом кількох років.

Газові схеми набагато більш заплутані, ніж електричні, в них є безліч рівнів, починаючи від видобутку газу і закінчуючи продажем отриманих з його допомогою тепла або промислової продукції – і на кожному рівні ви зіткнетеся з олігархами. А об’єднує всі ці схеми одне: в шокуючих українців рахунках за газ і опалення до 50% суми становить закладений прибуток олігархів і ще 20-30% податків і поборів, які часто теж йдуть не в бюджет, а в кишеню тих самих олігархів або високопоставлених чиновників.

Газ, а з ним і опалення в Луганську і Донецьку коштують дешевше тому, що там працюють інші газові схеми, контрольовані Сергієм Курченко. А це не та людина, яка буде продавати газ за собівартістю без хорошого навару. Якщо він вирішив не “доїти” населення, що йому могли заборонити виходячи з політичних міркувань, то значить він “розводить на бабло” Україну або Росію.

На цей рахунок поки що є лише гіпотеза: Курченко створював в “ЛДНР” своєрідну комерційну надстройку над енергетичним сектором “республік” з тим, щоб акумулювати їх реальні і фіктивні борги перед Україною і РФ, що наближаються до 2 мільярди доларів. Що за фіктивні борги?

Це коли луганчани споживають російську електрику по 58 копійок, а донеччани власне (Зуївська ТЕС) по 42 копійки, але в Києві чиновники “Енергорунка” продовжують їм нараховувати її як українську по 1,68 гривень – маючи намір в майбутньому якось отримати цей боржок. Ну а Курченко, мабуть, розраховує на цьому боргу заробити.

Саме паскудне, що за цим енергетичним бізнесом на крові маячать постаті команди президента, ось вже скоро три роки регулярно розпинаючогося на публіці про “гібридну агресію” і “окупацію”, і вперто не бажаючого закінчувати АТО ні військовою перемогою, ні політичним миром. Назвемо деяких з них.

Перш за все, це дуже близький до Петра Олексійовича глава НКРЕКП Дмитро Вовк. До того, як стати на чолі цієї головної тарифної комісії України, він працював менеджером в корпорації “Рошен”. А ще раніше він працював помічником віце-президента з корпоративних фінансів в компанії “Інвестиційний капітал України” (ICU), що належить главі НБУ Валерії Гонтаревій. У цій же компанії раніше працював Володимир Демчишин – міністр енергетики в 2015-2016 р.р.

Цікаво? Ще цікавіше те, що в 2015 році компанія ICU почала активно купувати євробонди компанії Ахметова “ДТЕК”, після чого почала активно лобіювати інтереси Ріната Леонідовича – зокрема сприяючи завищенню собівартості електроенергії, виробленої на теплових станціях “ДТЕК”. Результат не змусив себе чекати: вже в лютому 2016 Дмитро Вовк придбав собі маєток під Києвом, вартість якого оцінювали в 1,5-2 мільйони доларів.

Або як вам те, що член НКРЕКП Юрій Голяк восени минулого року задекларував пакети акцій 5 облгазів: “Сумигаз”, “Чернігівгаз”, “Хмельницькгаз”, ПАТ “Луганськгаз” і ПАТ “Запоріжгаз”. Так він просто кровно зацікавлений у підвищенні тарифів! Це не кажучи про те, що кілька років тому він працював в компанії Дмитра Фірташа.

Інші члени НКРЕКП: Вікторія Морозова і Борис Циганенко пов’язані з фірмами Григоришина, а Володимир Євдокімов разом з Андрієм Іванчуком (близьким соратником і діловим партнером Яценюка) володіють компанією “Соларенерго”, що управляє сонячною електростанцією в Херсонській області. Це називається запустили кіз в город!

Зараз багато хто чекає, чи змінять щось у цій ганебній системі останні події: блокада вугільних перевезень, націоналізація бізнесу Ахметова в Донецьку, арешт Насірова в Києві. Здається, що навряд чи. Як показує українська історія, на місце одних аферистів і “кидал” одразу ж приходять інші. І це ніяка не політика, а звичайна корупція і безмежне жлобство.