Politerno > Статті > Для кого Україна зібралася писати історію російською

Для кого Україна зібралася писати історію російською

  • 14 Березня, 2020
  • 547 Переглядів
  • 0

Голова Інституту національної пам’яті Антон Дробович вважає, що український історичний і культурний продукт, серед іншого, повинен створюватися і російською мовою. А чому не англійською?

Дробович каже: росіяни, які не мають доступу до якісного історичного та культурного продукту, дуже часто змушені споживати інструменталізований, ідеологізований і пропагандистський культурний продукт і це позначається на рівні підтримки рішень військово-політичного керівництва Росії. Воно утримує своє суспільство в заручниках. З цим важко не погодитися. Але далі директор Інституту національної пам’яті висловлює думку, що для носіїв російської мови і тих людей, які надають перевагу читанню та слуханню того чи іншого контенту російською, необхідно створювати продукти, пов’язані з історією України, Східної Європи і Другої світової війни, на цій мові. Щоб вони могли їх споживати. Це, вважає Дробович, може поліпшити діалог між громадянами,

Після зміни керівництва в Інституті нацпам’яті ніхто і не очікував, що нові люди будуть продовжувати політику попередників. І справа не в прізвищі керівника, а в тому, що в нашій країні до цих пір існували два кардинально різних підходи до офіційної політики національної пам’яті – з акцентом на історії українців як носіїв української мови і культури, та з акцентом на багатонаціональність країни і, як наслідок, різноманітність її історії. Причому лакмусовим папірцем завжди було висвітлення періоду новітньої історії, зокрема, часів Другої світової війни і ролі в ній українських націоналістів. Прихильники другого підходу цю роль бачили крізь призму радянської, а потім російської історичної науки. Точніше, її пропагандистської складової. А зі зміною господаря на вулиці Банковій змінилися і акценти.

Однак, після зміни влади в країні рік тому, став чітко проявлятися третій тип ставлення до нашої історії – не націоналістичний, виразником якого був Володимир В’ятрович, і не совковий – за керівництві інститутом Валерія Солдатенка – а “креольський“*. І те, про що говорить Дробович, є підтвердженням гіпотези про початок впровадження в Україні нових підходів до політики національної пам’яті. У сконцентрованому вигляді вони були сформульовані в новорічній промові президента Володимира Зеленського. Нагадаємо, про що він сказав: “У новому році нам треба бути єдиною країною щодня. Це повинно стати нашою національною ідеєю. Навчитися жити разом, в повазі заради майбутнього своєї країни. Адже ми представляємо її однаково. Це успішна і процвітаюча країна, де немає війни. Країна, яка повернула своїх людей і свої території. Де не важливо, як названа вулиця, тому що вона освітлена і заасфальтована. Де немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку закоханий. І якщо ми бачимо майбутнє однаково – це повинно нас об’єднати”.

Його слова викликали шквал критики з боку прихильників україноцентричної парадигми національної пам’яті, але не від середньостатистичного виборця “зелених”. А це – український “креол”*, обиватель, якого напружують ідеологічні протистояння, суперечки навколо мови та історії. Він побачив в Зеленському свого, звідси і приголомшливий успіх Зе-команди на виборах.

Тому не варто поспішати називати ідею Дробовича про написання історії російською мовою дурістю або доказом його прихильності “русского мира”. Це просто один з елементів політики “національного примирення”, яку проводить нинішня влада. Інший її елемент, правда, виявляється в більш грубій формі, – платформа Сергія Сивохо. Її презентацію зірвали, але не зупинили втілення самої політики. І не зупинять, оскільки проводиться вона не для націонал-патріотів, які опинилися після виборів в меншості, а для обивателів, які хочуть, щоб був мир, все одно якою ціною.

Куди заведе орієнтація на обивателя? Тут можна погодитися з експертами, які вважають, що це тупиковий шлях, який обірветься після чергової зміни влади. Причому боротьба між ключовими світоглядами – україноцентричним і проросійським, совковим – може ще більше загостритись, що загрожує розколом країни. Обивателю, можливо, і немає різниці, як названа вулиця, зате є різниця, що у нього в холодильнику. І якщо він не відчує економічного поліпшення, то обов’язково втече з “зеленого” електорального табору. До кого? Дуже пригнічує, що політика “національного примирення” в різних її проявах підживлює сили, що орієнтуються на Росію.

Приклад тому – ініціатива Дробовича. Чи існує проблема у російськомовних громадян України з ознайомленням із дослідженнями Інституту національної пам’яті, написаними державною мовою? Звичайно ж, таких проблем немає. Було б бажання. Чи є попит на українську історію в Росії? Такого попиту немає. І навряд чи він з’явиться, якщо ми будемо просто орієнтуватися на російського споживача, даючи йому можливість почитати про нас російською мовою. Інша справа, якщо продукт буде нести пропагандистський характер і тим самим викликати у росіян реакцію. А ми знаємо, наскільки болючими для них є окремі історичні теми. Але Дробович не говорить про те, як за допомогою нашої історії розбивати російські міфи. Що цілком можна і навіть потрібно робити, і для цього не обов’язково писати історію російською мовою.

Куди ефективніше звертатися не до російського споживача, а до західного. У середовищі європейських істориків й інших інтелектуалів до цих пір живуть міфи про Україну та українців, укорінені як з часів СРСР, так і гібридної політики путінської Росії. Тому там часто роблять висновки про нас, про нашу історію, спираючись саме на ці міфи. Ось що потрібно руйнувати. Тому треба ініціювати обговорення української історії, її складних шляхів із західними істориками. Для цього потрібні видання англійською мовою і на інших мовах країн ЄС. Однак, схоже, це не входить в плани нинішньої офіційної політики історичної пам’яті.

Читайте також: Назустріч Путіну. Єрмак “впарює” бойовиків ЛДНР під виглядом “українців ОРДЛО”

Діліться у соцмережах:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь