Нарешті стало відомо, що зустріч Дональда Трампа та Володимира Путіна відбудеться в Гамбурзі під час саміту G20 – 7 або 8 липня.
Сергій Лавров вже висловив надію на те, що ця зустріч “внесе ясність у майбутнє відносин Росії та США і після цієї зустрічі в російсько-американських відносинах переможе прагматизм”. Якщо мова йде про прагматизм, то основною темою можуть бути території, які Кремль не хоче визнати вкраденими, перш за все Крим.
Путін мріяв про зустріч коли ще Трамп не був обраний президентом США, а російський вождь вже сподівався, що попередній американський президент буде вкритий ганьбою: ось, Володимир Володимирович першим із світових лідерів летить в Вашингтон, падає в міцні обійми новообраного президента США.
Той витираеючи сльозу, гладить по плечу Путіна, знайомить з Меланією, онуками и водить по Білому дому, показуючи цікавинки. Уся російська пропаганда перейшла у передчуття перемоги, але з Вашингтона стали приходити сумні новини – одна за другою. Як з’ясувалося, сподівання Путіна були марними, ще й тому, що в США крім президента є Сенат і Конгрес, а також вільна преса.
Про те, що він хоче стати президентом, Трамп оголосив 25 січня 2015 року, за цей час у Путіна було багато часу, щоб за чекистською традицією назбирати компромат. І не тільки на Трампа, але й на його оточення, перш за все. Через два роки, 20 січня 2017 року Трамп прийняв присягу і оселився в Білому домі на правах 45-го президента США.
Путін пам’ятав обіцянку Трампа, дану 18 червня 2015 року – встановити з Кремлем хороші відносини. С того самого часу російський пропагандистський телеканал Russia Today став найбільш активним прихильником кандидата в президенти США. Вся Державна Дума, в тому числі й комуністи, почали активно готуватися до перемоги Трампа.
Але не склалося. Що може скластися у людей, один з яких – бізнесмен із світовим ім’ям, а другий – тільки й того, що має досвід мілкого чекіста? Дві абсолютно різних людини, які виросли в протилежних світах, з різними цінностями і діаметрально протилежними поглядами на світ і світову систему.
Для більшості американців Росія асоціюється з Леніним, комунізмом, Сталіним і ГУЛАГом, а в останні 17 років – з Путіним, який не приховує своїх симпатій до радянських диктаторів.
Тиждень поспіль після інавгурації Трампа відбулася його перша телефонна розмова з Путіним, яка скорше була проявом дипломатичного етикету, пов’язаного з перемогою на виборах, ніж бесіди двох близьких політиків.
Пізніше агентство Reuters повідомило, що розмова все ж таки була різкою – за договором СНВ-3, який був підписаний Бараком Обамою і ставив Росію, на думку Трампа, в краще становище, ніж США.
Скандали в США з приводу зв’язків Трампа і його команди з російськими представниками скаталися у величезний клубок, але одночасно російська пропаганда періодично нагадувала, що перша зустріч Трампа з Путіним ось-ось відбудеться – якщо не в Хельсінки в межах Арктичної ради, то де-небудь в діншому місці.
Час спливав, і Сергій Лавров став називати поведінку американських колег неприйнятною: “Русофобська натура США переходить всі межі”.
І насправді, Трамп прийняв у себе в Білому Домі вже всіх світових лідерів та й “не дуже світових”, але які вважаються партнерами США.
Зустріч Дональда Трампа з Сергієм Лавровим в Білому домі. 10 траня 2017 року
Судячи з реакції Трампа по відношенню до Путіна та Росії, крім претензій по договору СНВ-3 або дій російських дипломатів у США, самою хворобливою темою може бути не стільки сирійська проблема, скільки ситуація навколо Криму. В останній час дії військової коаліції та ізраїльської авіації зводять присутність російських військових підрозділів до мінімальної активності. Саме болюче питання для Кремля – Крим.
Перший раз критика Росії прозвучала через три тижні після інавгурації, коли прес-секретар президента США Шон Спайсер заявив, що “Трамп продовжує піднімати питання про Крим, який Росія захопила при недбалості попередньої адміністрації. Посол США в ООН Нікі Хейлі на перший день роботи рішуче засудила окупацію Криму в Раді Безпеки ООН. Як сказала тоді посол Хейлі, “плачевна ситуація на сході України вимагає чіткого та рішучого засудження дій Росії”.
Потім було ще декілька виступів Трампа на адресу Росії та особисто Путіна з приводу Криму та Донбасу, і тепер, мабуть, навіть Дмитро Песков не зможе збрехати, що російського президента це не хвилює. 15 лютого Шон Спайсер передав слова Трампа, що він “розраховує від Росії деескалації насильства в східній Україні та повернення Криму”.
Само собою, в Москві почалася істеріка: голова Державної думи В’ячеслав Володін заявив, що слова Трампа – це зазіхання на нашу цілісність, на нашу територію”.
Дмитро Песков був категоричним: “Що стосується повернення Криму – ця тема не буде обговорюватися, тому що вона не може обговорюватися. Росія не обговорює питання, пов’язані з своєю територією, із зарубежними партнерами”.
Але американські дипломати були непохитними: госсекретар Рекс Тиллерсон заявив, що “Росія представляє загрозу”, американський посол в ООН Нікі Хейлі роз’яснила детально: “США продовжують засуджувати окупацію Криму з боку Росії і вимагають її негайного припинення.
Крим – частина України. Наші санкції проти Росії, пов’язані з Кримом, залишаться в силі до тих пір, поки Росія не поверне Україні контроль над півостровом”.
Зустріч Петра Порошенко з Рексом Тиллерсоном у Вашингтоні. 20 червня 2017 року
З такою суворою для Кремля позицєю і призначена зустріч Трампа з Путіним. Чи буде вона короткою – “Привіт, привіт, як справи”, або Путін буде нудно заглядати Трампу в очі, щоб помітити блиск співчуття? Якщо російський вождь вже безпосередньо від американського президента почує вимогу повернути Крим і вийти з Донбасу, це буде означати кінець “російського миру”, нової недоїмперії, яка хоче повернути собі уявну могутність, якої, власне кажучи, і в радянські часи не було.
Якщо США хочуть мати повну перевагу над Росією, то повернення вкрадених територій – відмінний привід. І мова йде не тільки про Крим і частину Донбасу, але і про захоплені у законних господарів території на початку 1990-х років після появи сепаратистських рухів. Ні у кого немає сумнівів, що це був сценарій Кремля, щоб шантажувати Молдову, Грузію та Азербайджан, як зараз – Україну.
Тридцять років тому санкції США і західних країн змогли зруйнувати саму СРСР, звільнити від диктату, захоплені за останні кілька століть Центральну Азію, Кавказ, Україну, Молдову та Білорусь. Не всі одночасно знайшли власний шлях до самостійності та свободи, деякі держави до сих пір знаходяться під московським контролем, частини територій чотирьох країн зайняті російськими військами.
Теперь, судячи по рішучості нової американської адміністрації, вимога повернути все колись захоплене має бути пріоритетною у відносинах з Путіним. Скорше всього, це найефективніший спосіб зміни не тільки зовнішньої, але й внутрішньої політики Кремля. Повернення Криму буде найсильнішим ударом по залишками авторитету Путіна серед його вже нечисленних друзів-диктаторів і викликає розчарування росіян – ярких прихильників путінської імперської політики.
Сепаратистські території – це і є сама головна небезпека, що виходить з Росії. Слабка економіка, неможливість винаходів та виробництва, здобуття освіти замінено пропагандою, процвітає нечесне запозичення в усьому – від музики до автомобілів – це лише зовнішні ознаки вмираючої імперії.
Поки імперія тримається за рахунок захоплених територій, які пропаганда підносить до самих небес, не звертаючи уваги на обманутих людей і бідність на “незалежних” землях, і надалі називаючи їх “звільненими”. З початку 1990-х років – в Абхазії, Південній Осетії і Придністров’ї, з 2014 року – в Криму “освобожденные” почали відчувати безвихідь свого існування, відчай майбутнього.
Більше всього Путін боїться втратити ці території, які йому самому надають відчуття всесильного лідера світового масштабу. На відміну від інших світових лідерів, які пишаються розвитком промисловості та фінансового благополуччя, Кремль, як завжди, бачить сенс свого існування в захопленні чужої землі і пригнобленні або вигнанні з рідних будинків людей.
Якщо Дональд Трамп дійсно зможе повторити подвиг свого колеги та однопартійця Рональда Рейгана, то існуванню Росії як імперії буде покладено край, без спроб відновлення уявної величі. Здається, Путин починає розуміти, що зустріч в Гамбурзі стане для нього, якщо не останньою, то вирішальною.
Заперечити йому нічого, російська економіка вже близка до того, що було в СССР в середині 1980-х років. Міць російської армії рівносильна хорошому їдкому анекдоту, друзів, крім Башара аль-Асада, Кім Чен Ина і Рауля Кастро, вже не залишилося.
Чи скористається Дональд Трамп такою можливістю?
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія)
