Успіх Емануеля Макрона на виборах Президента Франції породив відповідні очікування і у нас.
Останні три тижні від самих різних людей – журналістів, політиків і простих громадян – я чую одне і теж питання: Чи з’явиться свій Макрон в Україні?
І це не тільки наслідок підвищеного медіа-шуму з приводу президентських виборів у Франції. В умовах, коли дві третини населення країни не довіряє жодному з нинішніх політичних лідерів, абсолютно природним є виникнення політичного попиту на свого Макрона – молодого, чарівного і, звичайно, нового, “позасистемного” лідера, тобто не пов’язаного з нинішньою політичною тусовкою і її сумнівніми звичаями.
Це потенційний запит на лідера нового політичного покоління.
Раз таке питання задається, значить, явного претендента на цю роль поки немає. Але ще є час на його появу – до чергових президентських виборів близько двох років. Хто ж може претендувати на цю роль?
Чи є потенційні претенденти на роль “українського Макрона”?
За ідеологічними позиціями (ліберал-глобаліст, який спирається на європейські цінності) і віковими характеристиками найбільшою мірою на роль “українськиого Макрона” (причому задовго до появи французького прототипу) підходив Арсеній Яценюк.
Але його “зоряним часом” стали прем’єрство в 2014-2016 рр., яке в підсумку підірвало і рейтинги, і репутацію молодого політичного лідера. І тепер Арсеній Петрович сприймається не як прапороносець нового політичного покоління, а, скоріше, як молодий представник старих політичних еліт.
За віком (всього 39 років) на роль “українського Макрона” міг би і Володимир Гройсман підійти. Але по-соціально-психологічним характеристикам він представляє зовсім інший політичний типаж. До того ж він чинний прем’єр-міністр. А вище вже зазначалося, що “типаж Макрона” – це новий, “позасистемний” лідер.
Чи є відповідні персонажі серед опозиційних лідерів?
Серед парламентських опозиційних лідерів таких немає або за віком, або з ідеологічними і соціально-психологічними характеристиками.
Серед позапарламентських лідерів та ж сама проблема. Андрію Садовому вже під 50, до того ж за своїми ідеологічними проявами він швидше консервативний політик, ніж яскравий ліберал.
Анатолію Гриценко взагалі під 60, і його ідеологічний типаж зовсім інший, ніж у Макрона.
Міхеїл Саакашвілі з економічних поглядів може вважатися лібералом, а ось його політична стилістика скоріше авторитарна. Знову ж таки і за віком (в цьому році йому виповнюється 50) він випадає з “ніші Макрона”. До того ж, більшість українців його сприймає, все ж таки, як чужого політика, як політичного заробітчанина.
І за ідеологічними характеристиками, і за віком до образу Макрона, здавалося б, найближче лідери “ДемАльянсу” (В.Гацько, М.Найем, С.Лещенко). Але жоден з них поки не виявив ні справжнього лідерського потенціалу, ні харизматичності, яка привертає виборців.
У зв’язку з темою Макрона зазначу один кумедний політичний парадокс – молоді розумники-красені чомусь не в пошані у наших виборців.
Більшість українськіх виборців дуже консервативні в своїх політичних уподобаннях і на президентських виборах частіше голосували за таких, здавалося б, несимпатичних і не дуже європейських (по суті і стилістиці), політиків Леоніда Кучму або Віктора Януковича.
Мабуть, єдиний виняток – Віктор Ющенко, який переміг на президентських виборах 2004 році. Але йому тоді було вже 50 років, до того ж він досить успішно встиг попрацювати і на чолі Нацбанку і прем’єр-міністром. Зазначений парадокс підтверджують і електоральні невдачі українських політиків із зовнішністю голлівудських красенів – Валерія Хорошковського і Миколи Катеринчука.
А може бути “Вона”?
Можливо нам варто пошукати “Макрона українського” серед прекрасної половини нашого політикуму? На жаль, і тут ми не бачимо відповідного персонажа. Юлія Тимошенко – це самостійний політичний бренд і їй не потрібно бути чиєюсь копією. До того ж вона належить до зовсім іншої ідеологічної ніші.
Новому лідеру потрібна історія успіху
Отже, як і передбачалося на початку цього тексту, не простежується поки на вітчизняному політичному горизонті потенційний “український Макрон”. Але, якщо що ні, звідки тоді можна чекати його появи?
Ще раз нагадаю, що український виборець дуже консервативний і досить вибагливий (“не повіріть, поки не перевіріть”). Більшість наших виборців проголосують або за яскраву і харизматичну фігуру, або за політика зі своєю історією успіху.
У нашому випадку оптимальний варіант – яскравий міністр-реформатор. До речі, сам Макрон свою політичну кар’єру починав саме в цій якості. Але і на цьому полі поки не видно відповідних персонажів, хоча вони ще можуть з’явитися.
Ми його зліпили із того, що було
Якщо “український Макрон” про себе заявить сам, то ми це побачим, а далі будем оцінювати його відповідність нашим очікуваням. Але якщо цього не станеться, то прихильникам даної політичної моделі доведеться вибирати з того політичного матеріалу, який є в наявності.
Насправді мова йде не стільки про потенційних прихильників гіпотетичного “українського Макрона”, скільки про виборців, у якх є досить чітке уявлення про те, кого вони не будуть підтримувати на майбутніх президентських виборах (Петро Порошенко, Юрій Бойко, Олег Ляшко і т.д. і т.п.), але є і ті, які ще не визначилися за кого вони будуть голосувати, хоча мають невиразні інтенції у вигляді очікувань нового проєвропейського лідера …
І якщо виходити із запиту на умовного “українського Макрона” суто політтехнологічно, то кандидата на пост Президента від цієї політичної ніші доцільно висуватиме не діючий політик, а яскравий і успішний представник неполітичною середовища. Таким чином може бути продемонстровано дистанціювання від нинішньої політичної еліти.
Ключова умова – хто ж тоді повинен вибирати претендента на роль українського Макрона, точніше кандидата, альтернативного нинішній політичні еліти? Якщо це будуть самі політики, які претендують на лідерську роль (Саакашвілі, Садовий, Гриценко), тоді цей проект буде приречений на провал.
Якщо вже діяти по-новому, то середовищем і інститутом відбору “Макрона українського” (альтернативного кандидата) повинні стати самі виборці, які зацікавлені в такому виборі і об’єднуються в широкий суспільно-політичний рух.
У реального Е.Макрона ситуація була зовсім інша – він створював свій рух під себе. Але це дуже по-українськи. І в наших умовах подібна політична модель себе дискредитувала. “Українського Макрона” доцільно висувати знизу. І якщо йти цим шляхом, то в якості процедури відбору можна використовувати “праймеріз” (первинні вибори).
Саме праймеріз на останніх президентських виборах в США перетворили Дональда Трампа з політичного маргінала в майбутнього Президента США. Щось подібне можливе і в нашому випадку, якщо це будуть справжні первинні вибори, а не їх імітація. Коли і як проводити ці вибори – питання організації, ресурсів і відповідної політико-правової технології.
Відразу обмовлюся, праймеріз не гарантують вибору дійсно нового і оптимального (з політтехнологічної точки зору) кандидата. У тій же Франції праймеріз республіканців і соціалістів визначили не самих ефективних кандидатів на президентські вибори (за оцінками експертів і за результатами першого туру виборів).
Але в наших умовах праймеріз перед президентськими виборами можуть стати інноваційною політичною технологією, яка здатна істотно змінити українську політику. Звичайно, описувана модель дуже ідеалістична і в разі своєї реалізації зіткнеться з масою підводних каменів, об’єктивними складнощами і суб’єктивними протиріччями.
Для початку проблема полягає в тому, хто всім цим буде займатися? І відповіді на це питання також поки немає.
Електоральні обмеження для українського Макрона
Запит на “Макрона українського” буде характерний перш за все для виборців молодого та частково середнього віку, переважно з середовища міського середнього класу, орієнтованих на європейські цінності. А ця електоральна група у нас досить обмежена (орієнтовно, і по максимуму – близько 20%).
Цього недостатньо для перемоги на виборах, але при ефективній консолідації цієї електоральної групи голосів може вистачити для виведення відповідного кандидата у другий тур президентських виборів. Але, швидше за все, за голоси цих виборців боротимуться відразу кілька кандидатів.
Однак, головна електоральна проблема для умовного “українського Макрона” полягатиме зовсім в іншому – суспільний запит на європейське оновлення української політики істотно поступається (в кількісному вираженні) запиту на соціальний та політичний популізм, на швидкі і чудодійні рішення всіх існуючих проблем.
Вибори як змагання рольових номінацій
Вибори – це завжди парад і конкуренція різних рольових номінацій. У нашому випадку “український Макрон” в 2019 р може змагатися з “українською Жанною д’Арк” або “Маргарет Тетчер”, “бравим полковником” або навіть генералом, “полум’яним борцем з корупцією” (таких може бути відразу декілька) і навіть “українським Трампом”.
Список потенційних політичних ролей-образів можна продовжити і далі. Маю велику надію, що при цьому вибори глави держави не будуть схожими на конкуренцію “Ленінів” і “Наполеонів” в психлікарні. Такою жорсткою аналогією я навмисно заземляю тему “українського Макрона”.
Не варто нам зациклюватися на привабливому образі молодого французького політика. Не будемо шукати зразок пророка і політичного провідника в чужій вітчизні. Досить імовірно, що “український Макрон” так і не з’явиться. Зрештою, Україна не тільки не Росія, але і не Франція. До того ж, ще невідомо, наскільки успішним виявиться реальний Макрон на посаді Президента Франції.
Вибирати нам прийдеться Українського Президента, який відповідає особливостям національної і політичної культури і специфіки завданнь, які йому доведеться вирішувати. Головне, щоб у нас був реальний і достатній вибір, і щоб до свого голосування ми поставилися максимально відповідально.
