Всі розуміють, що при існуючих розкладах в Україні ніколи не буде чесних виборів. Ми опинилися в злочинному замкненому колі. Сьогодні олігархи майже повністю, на 85% контролюють основні інформаційні джерела. І Порошенко – в їх числі.
Привид блукає по Україні – привид дострокових виборів … Його прозорий силует видніє за будь-якою подією або інформацією, що з’явилися в медіа-просторі , викликаючи загальне розуміння: люди, партії, політики, уряд, Президент, ведуть країну у перманентну передвиборну кампанію, хоча день виборів ніким не позначений, пишуть РІА Новини України.
Та й хто ж його (цей день) призначить? Президент на цей крок не піде ніколи. Петро Олексійович сам собі вже відміряв другий термін і повним ходом йде до своєї мети: тут і вибудувана під Президента вертикаль влади, і безперервна ротація постатей в законодавчих та виконавчих органах з метою заміни незручних на лояльних.
І навіть зміни в Конституції в деяких місцях. Залізна воля і цілеспрямованість, ось що змушує пухке тіло гаранта хвилеподібно труситися і по-акторські тремтіти. Перший український Президент, який говорить англійською. Нам, звичайно ж, від цього ні тепло, ні зимно, але це ми розуміємо тільки сьогодні.
А вчора він когось з нас цим підкуповував. Торгаші вони колишніми не бувають, з всеперемагаючою жадобою влади і бажанням бути у найвищій касті. Він – наша плоть і кров, що увібрав в себе риси багатьох національностей і прихильність статутам багатьох партій, і насамперед – натуральний, досвідчений українець, продукт еволюції українського суспільства.
Переродження вчорашнього “совка” в громадянина незалежної України
Еволюцію українського суспільства як переродження вчорашнього “совка” в громадянина незалежної України легко можна проілюструвати двома законами. Перший – Закон про статус народних депутатів в СРСР від 21 грудня 1989 року. Другий – Закон України “Про статус народного депутата України” від 21 листопада 1992 року. Наше прозріння настане, коли дочитаємо до опису пільг, компенсацій та інших “пряників солодких”, прописаних для себе коханих.
І тоді, дорогий читачу, ви зрозумієте, що радянські депутати були просто ангелами-безсрібниками. Ви побачите, що вже тоді перші депутати незалежної України, ці дядьки і тітки в дешевих вузьких сорочках, в костюмах фабрики “Октябрь”, ледь зробивши перший крок до незалежної держави, тут же дико подбали про себе, улюблених.
Мабуть, саме тоді почався відрив від народу і дан низький старт до майбутніх шалених грошей, розкоші і всьому, що пов’язано з елітним статусом. Знаменита фраза Леоніда Кравчука, ще одного умільця надурняк розпродавати держвласність направо і наліво, що “український парламент – це найбільший торговий дім”, на довгі роки вперед стала визначати тренд розвитку нашої української влади.
Крім усвідомлення виборів, що постійно наближаються, всі давно розуміють – в парламент йдуть виключно заради власного збагачення. Якщо можеш заплатити приблизно десятку мільйонів “зелені” за місце, то ласкаво просимо на борт. А потім, природно, доводиться відбивати вкладені кошти, сесія за сесією. Не для народного блага, а для лобіювання корпорацій. І щоб не в нуль, не в мінус, а в жирний плюс.
Тільки уявіть собі, для цього, в основному, і вимовляються патріотичні промови, закуповуються ефіри на ТБ і з’являються фото на білбордах. Інститут народного депутатства практично збанкрутував в Україні. Ми просто щедро оплачуємо злочинну діяльність професійних злодіїв і бариг.
Мій дорогий читач може мені заперечити, що є депутати, які приходять в парламент з переконаннями. У зв’язку з цим хочеться згадати козака Гаврилюка, практично фольклорного персонажа Верховної Ради, який неодноразово скаржився в інтерв’ю, що членів його фракції спокушають мільйоном за голосування, а йому не пропонують, тому що, як він сам висловився, “думають, що я – дебіл, що я і так, безкоштовно, проголосую”.
Відчувалося, що це для козака – крик душі. З іншого боку, так само всі розуміють, що при існуючих розкладах в Україні ніколи не буде чесних виборів. Ми опинилися в злочинному замкнутому колі. Сьогодні олігархи майже повністю, на 85% контролюють основні інформаційні джерела. І Порошенко – в їх числі.
Будь-який інший кандидат, не з системи, просто не зможе вибитися з натовпу, не зможе стати відомим. А як за нього проголосує масовий український виборець, якщо люди його майже не знають? Ось і виходить – виграють тільки свої. І всі українські президенти були людьми системи. Тому, кого б не обирали – завжди ставало гірше. База то скорочується, а апетити ростуть. Не можна красти з витрат, тільки з прибутку. А для отримання прибутку треба працювати. Звідси вічний девіз українських виборів: “З кожним разом буде тільки гірше”.
За спиною української верхівки стоїть Путін
В Україні є всі підстави для протестів. Знецінення гривні в 3 рази, субсидії як гігантське відсмоктування народних грошей з бюджету безпосередньо в кишені олігархів, дуті комунальні тарифи, тотальне зубожіння, реальне безробіття, білінгвічні діти, які не знають ні російської, ні української, президентські офшори, банальний вивід грошей з “Приватбанку” і, як апофеоз, американська медсестра в кріслі і з повноваженнями міністра.
Найстрашніше, що кожен виживає за рахунок ближнього, віддає останнє. Пенсіонери вибирають між хоч якоюсь їжею і ліками. Молоді сім’ї розвалюються, тому що виживати поодинці і без дітей легше в наш “щасливий” час. Всім зрозуміло, що давно пора було поставити цю владу в “кут” і відшмагати по неосяжній дупі. Але не можна. Чому?
Тому що сусід вже показав, як він вміє використовувати нашу внутрішню нестабільність. І тільки того і чекає, щоб десь в Україні виникло невдоволення. При грамотному підході будь-яке скупчення мітингувальників – це мета номер один для тероризму. Тому не можемо ми ризикувати. Якщо люди на взводі, збирають Майдан, це означає – відтік патріотів із зони АТО. Оголюємо фронт – Путін в Києві.
Хуторяни
Чому ж так все передбачувано і сумно? Однією з причин є те, що у нас не вироблено відчуття причетності до спільної справи. Наше суспільство вважає за краще жити за принципом “моя хата з краю”. Ми – хуторяни. Чому в Європі люди живуть набагато краще, ніж в Україні?
Якщо коротко, європейці звикли дбати про загальне благо. У нас же все закінчується парканом власного присадибного господарства. По один бік якого чудовий будинок, альпійські гірки і розарій. А по іншу – бруд, ями і недопалки. Тому що всередині – своє, а зовні – загальне.
Напевно, паркан – це межа української самосвідомості. Ось чому в порівнянні з Європою наше ставлення до спільного – це, звичайне свинство. Європейці можуть дозволити собі наплювати на політику. Абсентеїзм в Європі і Штатах пов’язаний з тим, що по-перше, від зміни партій, як правило, мало що змінюється в житті простого обивателя.
По-друге, всі не тільки з дитинства знають, що красти погано, але і дотримуються цього майже повсюдно.
По-третє, є громадські організації, які дуже пильно стежать за кожним кроком політиків, тому громадянам їх роботу дублювати безглуздо. В Україні жодна з цих умов не працює. Тому, тут без контролю громадян завжди буде злодійство, хабарництво і нехлюйство.
Адаптуючи до сучасних реалій відоме гасло, українцям можна порадити: гноблені, об’єднуйтеся! Об’єднуйтеся, тому що по-іншому просто помрете. Вас просто затопчуть в бруд поодинці, як це робилося і робиться століттями. Громадськість складається з конкретних осіб. Інакше це просто повітря, обманка, філософська категорія.
Для того, щоб Україна була успішною, доведеться об’єднуватися. Вам не подобається чинна влада? Хочете, щоб вона росла над собою? Ведіть серед неї роз’яснювальну роботу. А для того, щоб ваш голос почули, потрібен колектив. Тому що одинаків в цій країні влада не бачить і не чує. Навіть якщо їх десятки мільйонів.
Убити дракона
“А тепер про саме сумне. Український чиновник, депутат, президент – це не “він”. Це “я”. “Я”, у якого виявилося більше можливостей, більше удачі, або, скоріше, багатша і крутіша сім’я. Ну і більше хитрості і нахабства, але менше совісті і відповідальності. І мислить він нашими звичними категоріями. Тому, дорвавшись до корита з грошима, шалено гребе під себе.
Але треба мати мужність і чесність зізнатися собі самим: на його місці ми вчинили б так само. Хапали б для себе, для дітей, для онуків, для правнуків, для дружин і коханок, на чорний день. Скільки б вистачало сил, стільки б і хапали, хапали поки в змозі. Тому можете збирати п’ятдесят скликань депутатів, вибирати кого завгодно в президенти – нічого не зміниться.
Влада дивилася, дивиться і буде дивитися на бюджет і на західні кредити як на власну кишеню. Українці готові розуміти один одного і займатися спільною діяльністю, якщо в основі такої діяльності лежить особистий козирний інтерес. Там, де справа стосується солодкого, можна зустріти просто чудеса взаємовиручки, партнерства і справжньої братерської любові. І плече підставлять, і з нар витягнуть, і на поруки візьмуть. Але тільки в рамках “договорнячка”.
На всіх інших, за межами ложі обраних, ці правила не поширюються. На жаль.Чула думку, що у владних кабінетах “пороблено” … Над цією думкою можна скільки завгодно сміятися, але суть явища вона відображає вірно. Можна привести у владу яких завгодно прекрасних людей, впевнена, що буде те саме, що стало з більшістю громадських активістів, які увійшли в українську владу на хвилі Майдану. Вони начебто прийшли “вбити дракона”, а на наших з вами очах вкрилися лускою, відростили хвіст і так і норовлять обпалити народ-годувальник полум’ям з вогняної пащі.
Автор: Елла Алибіна
